— Ха-ха-ха, хо-хо-хо! Тон ваш, пане лісничий, набірає шорсткості. На Різдво, кажете? Сьогодні? Це тоді, коли я з паном Цоканом гоститиму в його батьків? Ще може скажете, що Цокан одночасно зо мною керуватиме тим повстанням. Ха-ха-ха! Ні, ні-ні! Я, пане лісничий, дуже зобовязаний вам за ваші турботи, але…

— Пане сотнику! — зривається Йонаш. — Ви не орієнтуєтеся в справах! Ви стоїте далеко від дійсності. Завтра починається повстання! Ним кермуватимуть Цокани! А як ваш заступник призначений комендантом Ясіня на ваше місце. Доношу вам це і домагаюся від вас негайного повідомленя влади й зроблення відповідних заходів у справі оборони, а рівночасно з натиском домагаюся арешту Дмитра Цокана!

Він почервонів. Очі заблищали. Сотник, закусивши губу стримував себе, як міг. Він намагався заховати поставу джентельмена до кінця.

— Даремно, пане лісничий, зволите хвилюватися. Я е комендантом залоги й за все сам відповідаю. Вношу пропозицію, подати ваші міркування центральній владі вами особисто, а рівно ж запропонувати їй ваші послуги на посаду коменданта Ясіня. Я охоче переступлю вам мої обовязки й місце Ну, а тепер до побачення Надіюся, що все буде гаразд Одночасно подбаю про те, щоб ваші пророкування не стали дійсністю.

Йонаш остаточно схвильований. Він тремтить, от-от не витримає, вибухне й засипле коменданта своїм гнівом. Не помітивши поданої комендантом руки, він швидко виривається в двері, накидає кожуха й через пару хвилин балабончики сповістили його відїзд.

Сотник Шульман, ображений до глибини душі неможливим поводженням Йонаша, обурений, не ходив, а гасав по кімнаті. Він не розуміє, як мадяр може себе так поводити. Він ще покаже тій погані, хто він такий і ніколи не дозволить всякому лісничому втручатися в військові справи. Він ще викличе його перед суд чести за образу мадярського старшини. — Дивися, хам! Бач, яка морда Бє в голову якусь нісенітницю, злий на Цокана за свою зідіотілу дочку й думає, що це вже підстава для того, щоб робити мені скандали. Ні! Він тут мусить рішуче виступити Він не яка-небудь ганчірка, він аристократ і старшина Він мусить зараз жадати від лісничого сатисфакції. І комендант підходить до телефону, бере слухавку, дзвонить,

— Гальо, гальо! — Телефон мовчить. — Гальо! — кричить комендант і нервово шарпає апарат. Але невинний механізм заскреготав і знов мовчить далі.

— Гальо! Що там? Сучі сини, капустяні голови, подубіли? Гальо!.. — ні одного згуку. — Гальо! Гальо! Гальо! Тут комендант, сотник Артур Шульман! Що там, заніміли?! — репетує, мов навіжений, сотник, але апарат зовсім на те не реагує. — Що за чорт? Скандал! Вічно оте попсуття. Ех, живеш у тій чортячий норі й хай тут земля провалиться, ніяка холера не буде про це знати. Браш, Браш! Де ти заліз, мордо, корово обдріпана! — репетує на свого джуру сотник.

З вузеньких дверей сусідної темної й холодної кімнатки, що сполучувала сотникове мешкання з кухнею, в напів відхилені двері, висунулася надута, червона ипка Браша.

Шульман підбігає до нього, пхає ногою двері, хватає Браша за чуба й витаскує його на середину кімнати. — Що за чортяка тобі в пельку, моду собі завів показувати тільки з-за дверей свою огидлу пику. Сюди, йолупе, маєш виходити! Сюди! Розумієш? Маєш вийти аж до мене, стати віддалі трьох кроків, стулити копита й слухати. Капуєш?

— Так є, пане сотнику! — випинає черево Браш.

— Струнко! — командує Шульман. — Копита, копита, осле! Ноги твої дійсно ідеальна гидота Хто повставляв тобі такі кривуляки?

— Не можу знати, пане сотнику!

— А знаєш, що ти повинен знати?

— Ні. Не знаю, пане сотнику!

— А що, коли б тебе поставили в коноплі Розумієш?

— Так є, пане сотнику.

— То ти міг би бути розкішним страхопудом. Гудзиків нема, пояс розлізся. Носа втри… Стій, не тепер. Скомандую вільно. Так слухай. Негайно мені біжи до старшинського клюбу…

— Так є, пане сотнику!

Ну. Там ти зустрінеш панів старшин Шровбу і Водічку. Біжи й скажи їм, щоб вони в десять годин вечора були в мене. Та скажи обовязково. Стій. А коли б їх не було у головній залі, запитай у кельнера. Вони звичайно в тій маленькій кімнатці грають в карти. А коли б їх там не було, гони до панночок Крайзрів. Знаєш, де вони живуть? Ні. Ну, розуміється. Коло сільської хати, за мостом. Але вони можуть і у Крайзрів не бути. Сьогодні субота й їх може чорт зна куди занести… Так ти забіжи до Боршіїв, до Бабчинського, до Яруса, словом, до самого люципера, але мусиш їх знайти. Розумієш? Ніякого чорта ти не розумієш Бачу по пиці. А тепер кругом марш Але раз-два

Браш після такої парні бомбою вилетів на вулицю, а задоволений, що зігнав злість, сотник Шульман вигідно вмощується у глибокому фотелі й закурює.

Заложивши ногу на ногу й випускаючи тонкими струмочками димок, сотник усміхається й думає як то він заговорить з Йонашем і що то він відповість. Він його, чортового медведя, навчить, як поводитися зо старшинами. Він його, як ковбасу, удвоє зігне. Він йому докаже, хто тут комендант, а хто лісничий.

У кімнаті ясно світиться лямпа, на дворі темно, місяць ще не зійшов. Сотник докурює, розважливо кладе до полільниці решту й вслухується до гармідеру, що дблітає з вулиці.

— Ага. Це гаразд. Той мішок одразу їх цапнув… Ну розкішно. — Встає, обтягається і натягає на обличчя вираз жартівливої поважності.

Гармідер збільшується. Чути, відчиняються сінні двері, затупотіло в передпокоїв "Роздягаються" — думає сотник. Із розставленими обіймами готується зустріти своїх приятелів і тільки хильнулися двері, сотник викрикує: — ааа! Друзі…

Решта слів застрягло в горлі. Він остовпів. Очі баранячим рогом пролізли на верх, а руки мимохіть піднялися догори й так задубіли. Перед ним, замісць приятелів, стали дві потужні постаті з револьверами, направленими в, його груди.

Не голосно, але впливово, попрохали вони підняти його “руки в гору" й "іменем повстанчого комітету" дозволили потурбувати його арештом. Сталося все так несподівано й швидко, що він навіть не встиг сказати слова. Одягнувся й вийшли надвір.

Там звичайна зимова передріздвяна тиша. На груниках прищулилися й мовчали хатки гуцулів. Рідко в якій світиться вікно.

Сотника посаджено в санки і відвезено в напрямку сільської хати. Там десь і Браш шукає своїх Шровбу і Водічку.

Розлютований Йонаш, вийшовши від коменданта, кидається в санки й прожогом з місця пустив коні в чвал. Нічого не вдієш. Небезпека неминуча. Мусить, якнайскоріше додому, полагодити деякі справи й на цілу ніч до Рахова.

— Швидше, швидше! — жене він візника. Він поїде, вияснить, докаже. Він добється негайної зміни коменданта, бо цей надутий пяниця зовсім нікуди не годиться. І який чорт зробив його комендантом? Його просто слід би на шибиницю. Цей зрадливий пес підшився, обдурив!.. А все-сам винен. Це все кара за мякотілість. Заскиглила та коза, а тепер роби, що знаєш.

Темно по горах лягло. Засніжені груди землі ціпініють у стисках морозу. А місяць все ще не зійшов.

Прудко біжать молоді коники, а легкі саночки ледь торкаються гладенької колії дороги. На затоках шурнуть у бік і далі. Мигають придорожні стовби, жидівські хати… Земля бренить, тікає. Біжать річка, ліс, гора. Нарешті приїхав. Але невстиг він злізти з саней, як назустріч йому виступило кілька людей зо зброєю. — Іменем і т. д. ви арештовані! — Йонаш не чує цих слів. Рука блискавично сягнула кишені і не встигли вояки підбігти, як тарахнув постріл.

Один з озброєних людей скрикує й одразу клякає. Кілька легінів накинулося на лісничого. Розпочалася боротьба, сапання, стогін, храпіння. Через пять хвилин зо скрученими назад руками його відвезено тими самими саньми, що ними приїхав.

Очунявся в льоху під сільською хатою. Спочатку не міг усвідомити, що сталося й де він є. Низенька, темна нора. Пахне щурами й ще чорт зна чим. Два тапчани, під віконечком столик і на нім ледь жиє тендітний проміньчик лойової свічки.