— Це була ваша остання менструація.

І голос у нього не затремтів.

Я застигла, як герої фільму, коли натискаєш на кнопку «пауза» на пульті відеомагнітофона. Не могла зрушити з місця.

— Як? Що? Вже?

Так, без фанфар, банально і без попередження я вийшла з дітородного віку?

А мені здається, що зовсім недавно у бабчиному домі я затягла на повне павутиння горище свою сестру і сказала їй, ніби найбільшу таємницю:

— Сьогодні у мене почалося… ну, сама знаєш!

Це ж було так недавно…

«Вдале життя».

Можливо, Анджей правий.

А можливо, мій гінеколог.

«Бо час, моя люба, — це як гравітація, яка морщить Всесвіт, або як крапля дощу, яка падає з неба і морщить калюжу чи озеро».

Після обіду я поїду забирати автомобіль із паркінгу.

Якщо знову не нап’юся.

Вони вийшли в море з Галіфакса перед четвертою ранку. Після шести годин і п’ятнадцяти хвилин стояння.

Йому не пощастило. Вони тягнули жереб із шапки одного з офіцерів, щоб визначити, хто з них зійде на сушу. Він програв. Хтось же мусив програти. Інакше для обслуговування цілого траулера залишилися б тільки боцман і практикант, який був такою незначною особою на кораблі, що навіть не мав свого номера в шапці. Він програв уже вдруге. Протягом дев’яти місяців і чотирьох днів його нога не ступала на тверду землю. Боцман також не кидав жереб. Він просто підійшов до Другого, мовчки витягнув свій номер із шапки і спустився до кабіни під палубою. Тому що боцман не любив програвати.

Вони взяли з собою пальне, воду, лід і їжу. Поміняли зіпсований мотор тралового підйомника.

Лікар поповнив у портовому капітанаті запаси морфію, які вичерпалися протягом останніх шести місяців, узяв також йод та аспірин. Морфій, аспірин, йод. Канадський портовий лікар лише хитав головою.

Заспаний представник польського судновласника прийшов у супроводі представника страхової компанії Ллойда, щоб офіційно отримати від лікаря ліву ногу Яцека, яку відірвало підйомником. Лікар чекав біля трапа і, коли побачив того чоловіка від Ллойда, послав практиканта до холодильника.

Хлопець у чорній пілотці збіг сходами і через кілька хвилин повернувся із закинутою через плече замороженою і вкритою льодом кінцівкою. У чорній калоші з діркою вище п’ятки, з криво написаними срібною фарбою ініціалами JBL, у яких відбивалося світло ліхтаря на причалі, у захляпаній кров’ю синій штанині. Угорі, десь на середині стегна, там, де сталева лінія підйомника відрізала ногу від тіла Яцека, боцман скрутив пошматовані рештки тканини дротом, замкнувши тіло, як замикають у пачці каву, щоб не вивітрився аромат. Представник страхової фірми запхнув заморожену ногу до ще одного поліетиленового мішка, підписав папір, який підсунув йому лікар, і пішов геть. Представник польського судновласника рушив слідом за ним. Коли вони проходили бетонною набережною вздовж траулера, то опинилися на висоті капітанського містка, з якого він дивився на все, що відбувалося. Представник страхової фірми зупинився, передав мішок своєму супутнику, витягнув цигарки і закурив. У цю мить його співрозмовник відповів щось, і обоє голосно розсміялися. Він дивився на це з містка і відчував, що його нудить.

Він добре пам’ятає, як це сталося. Три тижні тому. У неділю. Майже опівночі. З самого ранку вітер дув із північного заходу, але був не настільки сильним, щоб відмінити лов і оголосити день вихідним.

Вони вже вчетверте того дня витягали сіті. І раптом вийшли з ладу гальма підйомника. Начальник третьої зміни, який обслуговував підйомник, щось крикнув, але вітер заглушив його. Мабуть, вони зачепилися за щось на дні. Яцек стояв найближче, через неуважність він розставив ноги над сталевим тросом, який тягнувся від сітки через сліп і аж до підйомника. Коли сіті потягли за собою перешкоду або просто подерлися об неї, троси ослабли, опір зник і підйомник раптово запрацював. Гальма спрацювали аж тоді, коли відрізана нога Яцека відлетіла до лівого борту, ніби печінка з розрізаної тріски. Він пригадує, як боцман кинувся до підйомника і встиг витягти Яцека до того, як його затягнув би барабан. Аж тоді все зупинилося. Він ніколи не забуде істеричних криків боцмана:

— Курва, Яцку! Що ж ти наробив?! Яцку, як же ж ти, Яцку, чому ж ти так необережно… Курва, Яцку, як же ж ти так необережно!!!

З подертої штанини Яцека на гумовий заляпаний лускою фартух боцмана лилася кров. Боцман ніс Яцека на руках, він задкував до сходів, які вели до кают-компанії. Яцек обіймав його за шию, як дитина, яка розбила коліно, коли вчилася кататися на ровері, і тепер її несуть на руках. Якоїсь миті боцман, ледь утримуючи Яцека, підійшов до борту, сперся об нього плечима.

— Яцку, все буде добре. Побачиш, Яцку, все буде добре, — казав він, дивлячись в обличчя Яцека. — Яцку, прошу тебе, тільки не заплющуй очей. Яцку, не роби мені такого, не зникай!

Він підняв голову, подивився на шокованого і занімілого начальника третьої зміни, який увесь цей час стояв біля підйомника, а потім крикнув:

— До курви, підніми нарешті сраку і приведи сюди лікаря!!!

Начальник пригнувся, проліз попід опущеними важелями і побіг у носову частину корабля до каюти лікаря. Боцман торкнувся губами чола Яцека і став обережно його цілувати. Під самим чубом. Тихенько водив губами по чолі Яцека і час від часу притискав їх до шкіри, заплющуючи очі. Боцман цілував Яцека! Той боцман, який нещодавно не зміг поділитися з ними на Різдво облаткою, бо соромився свого зворушення, і мовчав, бо не знав, як відповідати і що зробити з руками, коли інші обіймали його, вітаючи зі святом. Боцман, про якого ніхто не знав нічого, лише те, що він має татуювання «Марія» на правому передпліччі, що відсидів кілька років у в’язниці в Ілаві й що народився у Картузах. Тільки одна людина на кораблі зверталася до нього на ім’я. Решта завжди говорила йому просто «Бос». На ім’я до нього звертався капітан. Хоча відповідав боцман завжди: «Пане капітане».

Без боцмана їхній корабель неможливо було уявити собі, так само як без якоря чи без цього нещасного підйомника. Боцман завжди був тут. Функціональний, як якір. Про якір було відомо, що він висить під бортом у носовій частині судна, і згадували про це тільки тоді, коли якір був потрібен. Про боцмана згадували ще рідше. Він був ще самотніший, ніж може бути самотнім якір, і часом здавалося, що навіть якір має більше емоцій, ніж боцман. І тому тепер, коли він так ніжно цілував чоло Яцека, всі дивилися на це вражено, злякано або стривожено. Так, як дивилися б на якір, якби у нього раптом виросли вуста. Боцман і сам був здивований.

— Яцку, курва, не роби мені такого, не зникай, — кричав боцман, дивлячись в обличчя Яцека.

Тільки раз боцман підняв очі, подивився на всіх, хто зібрався біля нього, і сказав спокійним голосом, майже прошепотів:

— Якщо лікар не прийде сюди за хвилину, я сам пропущу його через підйомник. Перемелю цього придурка на рибну муку і висиплю в море. Де він?!

У цю мить з’явився лікар, а за ним капітан. Лікар був босий, у білих кальсонах і сірій дірявій майці, яка обтягувала обвислий живіт. Зі шприцом у руці. Він мовчки задер рештки штанини над тим місцем, де відірвало ногу, і всадив голку. Боцман з усієї сили притулив до себе Яцека. Так, як притуляють дитину під час щеплення. Щоб менше боліло. Потім принесли ноші, і боцман став обережно вкладати Яцека на сірий брезент. Яцек не хотів випускати його з обіймів.

— Яцку, пусти. Яцку, треба промити рану йодом. Яцку, справді треба. Яцку, пусти, курва. Треба промити, — повторював боцман.

— Бос… — Яцек раптово отямився. — Вона піде від мене. Тепер уже точно.

Капітан став за плечима боцмана і розчепив руки Яцека на шиї боцмана, вони удвох тихенько вклали Яцека на брезент. Яцек вдивлявся в очі боцмана і повторював плаксивим голосом:

— Бос, вона піде від мене…

Лікар швидко пішов до кают-компанії, йому ледь вдавалося втримувати рівновагу на палубі, залитій крижаною водою. Біля кают-компанії, у вологому і холодному приміщенні був примітивний медпункт, перероблений із продуктової комірчини. Начальник третьої зміни і капітан понесли ноші за лікарем. Боцман сів на палубі, спершись спиною о борт. Заховав обличчя у долоні й мовчав. Усі поволі розійшлися, залишивши його самого. Треба було витягти на палубу сіті.