Узагалі-то я ще не маю права так думати про свого гінеколога. Я ніколи не розмовляла з ним довше десяти хвилин і завжди тільки про медицину. А колись випадково з’ясувалося, що він був добрим колегою, а протягом певного часу навіть «важливим другом» (хіба бувають неважливі друзі?) мого чоловіка. На початку мені було трохи складно з цією інформацією. Не надто приємне відчуття мати амбулаторну картку і розсувати ноги перед «важливим другом» власного чоловіка. А потім радитися з ним щодо надмірних виділень із вагіни і при цьому знати, що наступного дня можеш зустрітися з ним на уродинах у подруги або в товаристві, яке грає в бридж у тебе вдома. Але нічого такого не трапилося. Єдиним місцем, де я зустріла свого гінеколога поза його кабінетом, був морг.

У Гімалаях загинув студентський друг Анджея. Про це писали газети всієї Польщі. Ми поїхали на похорон до Нового Тарґа. Коли ми увійшли до моргу біля невеличкої церкви і цвинтаря, з якого у сонячний день видно Татри, біля труни на колінах стояла молода жінка в чорному. Потім зі скрипом відчинилися двері і зайшов мій гінеколог. Підійшов до покійника, поцілував його і вклякнув поруч із тією жінкою. Молився. Плакав. І знову молився. Наступного разу я прийшла до його кабінету тільки по рецепт на таблетки. Мені хотілося побачити його і трохи побути з ним разом в одній кімнаті, щоб переконатися, що після цієї зустрічі в морзі містечка Новий Тарґ я все ще зможу роздягнутися перед ним і сісти на диван біля шафи. Він усміхнувся так само нещиро, як дівчата з магазинів білизни. Знову був лікарем.

Я змогла.

Рівень коньяку в пляшці, якій було понад двадцять років, наближався до того місця внизу етикетки, у якому фірма «Ремі Мартен» вирішила надрукувати свої горді п’ять зірок. Сутеніло. Я піднесла горнятко до вуст, випила і запитала невідомо навіщо:

— А у вашої дружини є зморшки?

Хоча насправді хотіла запитати, чи у його дружини також уже настала менопауза.

Він подивився на мене з таким болем в очах, ніби я загнала ножа йому в щоку.

— Зморшки?

Він поволі відсунув дубове крісло від столу. Встав. Підніс до вуст своє одноразове горнятко і похапцем випив.

— Зморшки… Зморшки, люба моя, має навіть Всесвіт. Гравітаційні хвилі морщать його так само, як крапля дощу, падаючи з неба, морщить калюжу або озеро. Тільки це дуже складно зафіксувати. Ці гравітаційні хвилі. Але вони там точно є. Це відкрив і вирахував Ейнштейн. Мені розповідала моя дружина. І показувала його публікації з двома помилками. Відомо, що хвилі існують. Усі з цим погоджуються і прагнуть першими знайти їх, зареєструвати, описати, отримати за це Нобелівську премію та потрапити до енциклопедій… І моя дружина також цього хотіла… Вона часом відчувала ці хвилі в собі. Розповідала мені про це. Спершу вона вмикала свого улюбленого Ґершвіна, потім писала якесь математичне рівняння на півсторінки й пояснювала мені, що це рівняння доводить існування таких хвиль і що вона відчуває їх як ледь вловимі внутрішні вібрації. Вона хвилювалася і з келихом вина в руці переконувала мене, що відкрити ці хвилі — майже як підглядати за Богом у момент сотворення світу і що це прекрасне відчуття. І коли вона говорила про це, то… то справді у мене з’являлося прекрасне відчуття. І завжди буде з’являтися… Боже, яка вона бувала гарна, коли захоплювалася чимось… Разом зі своїм університетським професором, що був знайомий із Нобелівським лауреатом Тейлором. Після дворічних старань вони на три місяці отримали доступ до найбільшої у світі обсерваторії гравітаційних хвиль у Лівінґстоні в Луїзіані. І стали першими поляками, яким дозволили проводити дослідження у тій обсерваторії. Вилетіли в неділю, на Великдень. На летовищі вона тішилася, як дитина, яка стоїть у черзі до входу в Діснейленд. «А як я повернуся з тими хвилями, то відразу ж народжу тобі сина…» — сказала вона, усміхнена і радісна, коли поцілувала мене на прощання.

Але не повернулася. Так само, як згодом з Гімалаїв не повернувся її брат. Вони приземлилися в Новому Орлеані, де разом із чотирма французами з університету Бордо мали пересісти на легкий літак «Сесна» і долетіти до Батон-Руж, а звідти вже їхати автобусом, надісланим обсерваторією, до Лівінґстона. «Сесна» впала в озеро Поншартрен через п’ять хвилин після вильоту.

Він зняв окуляри і переклав їх із руки в руку.

— Коли я думаю про свою дружину та її брата, який намагався дістатися неба, то мені часом здається, що Бог погрожував їм пальцем за таку цікавість. А коли Бог погрожує пальцем, то люди інколи помирають. Хоча вона не збиралася красти в Бога жодної таємниці. І я, — він повернувся до столу, налив собі повне горнятко, розливши кілька крапель на документи, які лежали біля пляшки, жадібно випив і з пляшкою повернувся до вікна, де став до мене спиною, — я, моя люба, дуже б хотів, щоб моя дружина мала всі можливі зморшки і щоб я хоча б раз міг їх побачити. Ви навіть не уявляєте собі, якою гарною жінкою була моя дружина.

Він повернувся до столу. Похапцем витер сльози і поволі начепив окуляри.

— Бо час, моя люба, де як гравітація, яка морщить Всесвіт, або як крапля дощу, яка падає з неба і морщить калюжу чи озеро. Але дехто помирає ще до того, як впаде ця крапля.

Вчора я повернулася від свого гінеколога заплакана і п’яна. Таксист запитав, чи точно не потрібно «провести вас до самих дверей?». Я зібрала всі свої сили і пробурмотіла:

— Точно не треба!

Я дала йому гаманець, щоб він узяв собі з нього за дорогу. Подумала, що так буде краще.

Моя машина залишилася на платному погодинному паркінґу. Бо я збиралася повернутися машиною. Але так вийшло. Це на мене не схоже.

— Ти ж завжди така організована, — каже про мене Анджей.

Вчора ми напилися з моїм гінекологом. Мало хто напивається під час сповіді. Бо тоді переважно думають про покуту. Але я напилася, бо думала в основному про гріхи. А потім він розповідав мені про свою дружину і плакав. І я теж заплакала. А до всього у мене ще почалася менопауза.

Сьогодні все не так, як завжди. Я не пішла на роботу. Подзвонила і сказала, що хвора. І навіть не збрехала. Бо сьогодні я почуваюся так, ніби мене витягли з-під руїн будинку після землетрусу.

Усе через того лікаря і фотографію, яку я випадково знайшла в альбомі. Анджей і я з новонародженим Мацьком на руках. Ніжність у форматі 7 х 11. На світлині нас троє, але насправді нас було ще двоє. Ми вже давно не разом. Цілу вічність. Якось так вийшло. Ми загубили одне одного під час заробляння грошей, підвищення рівня життя, забезпечення собі старості. У нас спокійне життя відповідальних батьків. Коли Мацек склав випускні іспити і виїхав учитися до Варшави, усміхнувся до нас і сказав:

— Тепер у вас буде вільна хата!

І вона у нас є.

Вільна, порожня, величезна і холодна, ніби іґлу.

У ній вже немає сміху, галасу, радості. Мені завжди здавалося, що все це ознаки родинного життя, а виявилося, що лише ознаки присутності Мацька. У нас немає навіть слів одне для одного, коли Анджей повертається з роботи. А тоді, коли він уже зі мною, увечері, у цій порожній хаті без галасу, то… тоді… тоді мені найбільше його бракує.

Анджей…

Він називає цей час, який уже позаду, вдалим життям. Будинок біля лісу, син у найкращому університеті, мурований літній будинок на пляжі. Після того, як проживаєш вдале життя, вже не залишається бажань.

Але у мене залишилися!

Я б хотіла знову поїхати з ним до Парижа, і в неділю вранці їсти разом круасани в ліжку, і сміятися з різних дурниць. Але у нього вже було вдале життя і тепер йому заважають крихти в ліжку.

Ні!

Старість це не лише зморшки.

Увечері я показала йому те фото.

— Гарна сім’я, — сказав він.

— Гарна пара, — сказала я і взяла його обличчя у свої долоні, а потім ніжно поцілувала кінчик носа. Мені здається, що він почервонів.

Учора я довідалася, що це таки не була затримка, і що місячне шість тижнів тому справді було моїм останнім. У нього навіть не затремтів голос. Ні на мілісекунду. Він сидів біля свого неймовірно старого і неймовірно дорогого столу, вписував латинські каракулі до моєї медичної картки і ліниво кинув мені за ширму, за якою я надягала панчохи: