Коли Варя з Ганнусею підійшли до криниці, вільного місця на колоді вже не було. Тому дівчата примостилися позаду на м’який килим густого споришу. Сліпий кобзар Данило сидів на лавці в чорній розхристаній сорочці, тримаючи в руках бандуру так обережно та з любов’ю, як тримає мати маля. Його довга сива борода сягала аж до худих та впалих грудей. Біля ніг лежав старий кашкет, а поводир, хлопчик-підліток із більмом на правому оці, сидів поруч на землі, підклавши під себе торбинку. Він, не соромлячись, уминав за обидві щоки великий пиріг із маком, яким його хтось пригостив, і запивав молоком із глечика.

– Що вам, добрі люди, заспівати? – запитав Данило, торкнувшись легенько вузлуватими пальцями струн та приструнків кобзи, ніби перевіряючи, чи всі вони на місці.

– Якусь журну пісню! – сказав хтось із слухачів.

– Навіщо починати з журби? Щось душевне заспівай! – озвався жіночий голос.

– Краще вже про батька Богдана!

– Люди добрі, – промовив Данило, підвівши голову. Він примружив сліпі очі, ніби вдивлявся в безодню синього неба та міг його бачити. – Послухайте про вдову Івана Сірка.

Одразу стало так тихо, що було чути лише цвірінчання невгамовної пташки десь у гущавині калинового куща. Кобзар защипнув нігтями струни, й ожили вони звуком.

Полилася пісня з вуст виконавця, а бандура[1] як жива у його руках. Великий, вказівний та середній пальці бандуриста защипували струни, а слухачів так полонила музика, аж їм здавалося: то зачеплені струни душі. І вже плаче душа разом із вдовою, сини якої поїхали шукати рідного батька та й загинули. А голос бандуриста сильний, ніби й років на нього немає. А коли дійшов до слів про те, як плакала вдова, до землі припадаючи, хтось із жінок тихенько заскиглив, та на неї одразу шикнули: «Тихо ти!»

закінчив кобзар.

Струни протяжно дзенькнули, ніби розсіваючи серед натовпу печаль вдови. Жінки вже не стримували сліз – схлипували та витирали сльози кінчиками хустин. І вміє ж цей Данило розтривожити душу!

– Бандура в тебе, Данило, як жива, – сказала жіночка поважного віку. Вона вже не плакала, та сльози ще котилися по зораному зморшками обличчю.

– А й справді, – додав вусань, який сидів на колоді. – Забрів якось до нашого села один кобзар, хотів порадувати піснями. І роботи було повно, а ми, дурні, повелися, кинули все, прийшли послухати. А він бринькає на ній, ніби дражнить тебе, нема ні пісні, ані музики. Тож прогнали ми його втришия, сказали, щоб більше сюди не потикався.

– Так! Так! Було таке! – зашуміли люди.

– Тоді ми зрозуміли, що краще нашого Данила ніхто не заграє, – продовжив чоловік.

Старий кобзар ледь помітно усміхнувся собі у вуса. Його частенько у різних селах називають своїм, хоча він нетутешній, із Полтавщини, та навряд чи комусь було цікаво те знати.

– То був не справжній кобзар, – сказав старий. – Зараз їх розвелося, як бліх у собаки.

– А в тебе інструмент замовлений, чи як? – спитав хтось насмішкувато.

– Кобза не замовлена, а пройшла ритуал освячення.

– Як то?

– Люди добрі, чи знаєте ви, що бандура – єдиний інструмент, який проходить освячення? – запитав бандурист і торкнувся пальцями голосника, вирізаного посередині деки у вигляді квітки з шістьма пелюстками.

– Зроблена з гарної деревини, то й звучить добре, – сказав молодий хлопець. На нього одразу ж невдоволено зиркнули старші чоловіки: молоко на губах не обсохло, а він тут патякає.

– Так, – погодився Данило, – деревина та робота майстра теж має значення. Моя бандура зроблена з ялини, та таким майстром, яких уже не лишилося в світі. Але чи мала б вона такий голос, якби не пройшла аж два ступені посвяти? Сумніваюсь.

– Аж два?

– Так. Перший ритуал називається одклінщина. Він відбувся біля святого храму, де не було жодної сторонньої душі, лише я під небом та Бог нагорі. Тоді я, ще молодий та гарний, дав обітницю обраному шляху. І знаєте, скільки я тоді молитов прочитав? – запитав старий, не чекаючи на відповідь. – Аж шістдесят!

– Ого! І всі знав напам’ять? – спитав здивований юнак.

– А то ж як?! Я сліпий від народження, – відказав Данило та продовжив: – А другий обряд називається визволівка. Тоді я склав клятву з суворих присяг. Ось так! – сказав старий та тяжко зітхнув. – Я б міг іще багато цікавого вам розповісти, але ж ви прийшли не за моїми спогадами, тож послухайте пісню «Сокіл і соколя».

Данило витримав паузу, доки стихли голоси, й знову торкнувся струн бандури. Він знав, як розчулити людей. Хіба ж могла залишити байдужими слухачів пісня про сокола, який полетів у чисте поле «живності діставати, не дістав, дитя утеряв»? Йшли стрільці, безпорадне дитя «у пута запутали та понесли у город на ринок». Полегшено видихнули слухачі, коли дізналися, що Іван Богословець «велике мав милосердіє», срібні пута з ніг познімав, поніс на гору та випустив птаха на волю.

Такими словами закінчив свою пісню бандурист.

У жінок і дівчат ще не висохли сльози, а вони вже усміхалися – так гарно закінчується пісня! Люди дякували бандуристові, але не аплодували, бо не прийнято. Понесли гостинці Данилові та сироті-поводирю. На простеленій старій ряднині з дірками, яка, напевне, слугувала їм і ковдрою, і одягом у негоду, з’явилися і хліб, і пироги, і шматочки сала, і сир, і молоко в кухликах, а в кашкет клали гроші.

Варя з Ганнусею послухали розповідь старого про те, як нещодавно в місті ревнивий чоловік зарізав свою молоду дружину та новонародженого хлопчика, а щоб не впала на нього підозра, вклав у руки небіжчиці ножа. Він спалив свою закривавлену одежу, а сам такий крик та галас здійняв, що ніхто б і не здогадався ні про що, якби вже після похорон не знайшли у грубці шматок незгорілої закривавленої його сорочки. І хто знайшов? Сусідський хлопчик, який прийшов до «згорьованого» батька допомогти прибрати в хаті.

– Не приведи Господи! – хрестилися жінки.

Варя ще трохи покрутилася в натовпі. Вона кивнула батькові, який саме викладав гостинці бандуристу та збирався з ним повести розмову про більш важливі справи у світі, й звернулася до Ганнусі:

– Може, підемо звідси? Далі будуть нецікаві чоловічі розмови.

– Ходімо! – погодилася подруга.

Дівчата взялися за руки та побігли до села. «Андрійко чомусь не прийшов», – майнуло в голові Варі, але незабаром вона вже не переймалася думками про коханого, бо з подругою пішли їсти.

– А твій батько не насвариться? – поцікавилася Ганнуся, коли від пирога з маком залишився маленький окраєць.

– Та ти що?! – засміялася Варя. – Ти ж добре його знаєш. Батько суворий до інших, а душа в нього добра та лагідна. Знаєш, як він мене любить?!

– Знаю. Ластівкою кличе. Дивно якось.

– Що тут дивного? – запитала Варя, ставлячи кухлик із молоком на великий круглий стіл, застелений білою вишиваною скатертиною.

– Ніхто в селі свої дітей так не називає – не прийнято.

– А в мене тато такий! – з гордістю сказала Варя. – Він і посварить, і пожаліє, коли треба. А яке намисто він мені привіз із міста! Хочеш, покажу?