Зал то завмирав у тиші, то вибухав вигуками й обуреннями, то заповнювався нестримним реготом. Врешті-решт, Лупіков підійшов до основного – запису в колгосп – і запропонував присутнім висловитися.

– Я вам так скажу, – з місця промовила Одарка, – мені нема чого робити у вашому колгоспі. Я – вдова, маю п’ятеро дітей, але вони в мене ситі та вдягнені. Маю невелике господарство, з якого годую свою сім’ю, город, невеликий наділ під жито. Мені потрібно обробляти все це, доглядати дітей, прати їм, готувати їсти. То коли мені ще йти на роботу? З ким полишати малих? Здати корівок у спільне господарство? А чим поїти дітей?

– У тебе цицьки як дійки у корови, вистачить молока всім! – крикнув якийсь чоловік. Хтось засміявся, але жінка навіть не посміхнулася на жарт.

– Воно-то так, – продовжила вона, – але, вибачте, я таки не корова, мого молока на всіх дітей не вистачить. Тож ви тут сперечайтеся, скільки завгодно, а мені час: діти вдома самі залишилися.

Одарка підвелася, накинула на голову хустку, поважно пішла на вихід. А коли позаду почула голос чекіста з погрозами відібрати і землю, і корів, жінка повернулася. Вона скрутила дві великі дулі.

– Ось тобі, а не моїх корів! – тицьнула вона дулі Лупікову й пішла, гордо скинувши вгору голову. Зала вибухнула сміхом, а уповноважений аж побуряковів.

Коли трохи стихло, Іван Михайлович прискіпливо подивився на тих, хто сидів в останньому ряду.

– А ви, Чорножукови, що скажете? – звернувся до них. Вмить запанувала тиша.

– Хочеш почути мою думку? – Федір підвівся. – Скажу одразу: я не піду в колгосп.

– Ми вже на «ти»? – запитав Лупіков. – Я з тобою телят не пас.

– Оце й погано. Якби пас, то знав би, як ті телята дістаються. Попереджаю: до мене можете не приходити, я свого нічого не віддам.

– Таких, як ти, будемо ссилати, виганяти з села сраною мітлою! – закричав комуніст. – Несвідомим елементам немає тут місця!

– Ссилай! Вбивай! Ріж мене! Пали! – твердо, впевнено та голосно сказав Федір. – Але ти не маєш права змусити мене йти в комуну!

– Маю! Маю повне право.

– І хто ж тобі дав таке право: силувати чесних людей?

– Радянська влада, Комуністична партія дала мені таке право! – з гордістю промовив Іван Михайлович. – А ти – куркуль, який нажився за рахунок наймитів.

– Помиляєшся, чекісте, у мене нема наймитів.

– А мені зараз байдуже, чи є вони, чи немає. Я знаю одне: серед наших свідомих селян тобі нема місця.

– Бач, як він заспівав! – залементував з місця Йосип Пєтухов. – Досить куркулям скніти над своїм добром! Відібрати все у них! Корів віддати у комуну! Я буду першим, хто напише заяву у колгосп!

– Я – другий! – підвівся його брат.

– Я теж хочу написати заяву! – Ганнуся підхопилася з місця.

– Ось бачиш, куркульська пика, – задоволено сказав Лупіков, – молодь краще розуміє зміни, які прийшли в наше життя!

Варя оторопіла. Вона взяла за руку Ганнусю, але та різко її висмикнула. Вона підбігла до столу, стала поруч із уповноваженим.

– Люди, – сказала вона, розчервонівшись, – я хочу сказати: досить гнути спини, працюючи на куркулів. Я і мій батько багато років працювали на багача, не бачачи білого світу. І просвіту не було видно, якби не утворення колгоспів. Лише тепер я буду відчувати себе господарем вільної землі, де ми всі разом будемо вдень працювати, а ввечері відпочивати. Я стану вільною в колгоспі, бо буду знати, що працюю не на когось, а на себе. А що я мала до цього? Каторжна праця, і все! Для чого? Щоб куркулі торби грошима набивали? Досить! Прийшов мій час! Я буду третьою, хто напише заяву! – палко мовила вона. Варя насилу вловлювала слова подруги. Не вірилося, що таке могла казати її мила Ганнуся, яку батьки любили, як рідну дитину, обдаровували її на свята. Вона ж їла з ними з однієї миски! Як вона може?!

– Я ще хочу сказати, – продовжила Ганнуся. – Я багато працювала на куркуля, а що заробила? Знаєте, чим Павло Серафимович зі мною розрахувався? Ось цими дірявими старими чоботами! – дівчина підібрала поділ сукні, демонструючи взуття. Варю ніби обухом по голові вдарили. Слова подруги різонули серце, як серп стигле колосся. – Я хочу написати ще одну заяву – на вступ у комсомол! – гордовито заявила Ганнуся. Пєтухови одразу ж підвелися, голосно зааплодували.

– Добре, – Іван Михайлович задоволено посміхнувся. – Такі свідомі громадяни нам потрібні. Дякую тобі! Хто ще хоче взяти слово? – обвів присутніх прискіпливим поглядом.

З місця підвівся Михайло Чорножуков. Батько його сіпнув за рукав, але було пізно – син уже прямував до столу.

– Не буду багатослівним, – сказав він, і його погляд розгублено втік від пильного батьківського. – Маю і наділ землі, і господарство, але мені зовсім не шкода віддати все в комуну. Я хочу нового, кращого життя для себе та своїх дітей. І мене пишіть!

Михайло не бачив, як зблід і тяжко зітхнув Павло Серафимович. Варя злякалася за батька, бо той став схожим на натягнуту струну, яка може обірватися від найменшого дотику. Що буде, якщо батько раптом щось утне? Але чоловіка міцно тримала за руку дружина. Одна вона почула, як із його вуст злетіло тихе «Іуда!». Коли біля столу вишикувалися в чергу охочі писати заяви, Чорножукови мовчки підвелися й рушили на вихід. Чоловік Ольги засіпався, але вона так його огріла по спині важким кулаком, що той замовк і поплівся за жінкою. За ними пішли ті, хто не мав бажання писатися в колгосп. Родина Чорножукових, попрощавшись, розбрелася по своїх домівках. Варя мовчки йшла позаду батьків.

Морозне повітря трохи розсіяло туман у думках Варі. У голові крутився не так вибрик брата, як вчинок Ганнусі. На душі було сумно та бридко, ніби там постійно жила холодна й бездушна змія, яку не помічала. Зараз вона виповзла, ковзнувши по теплому тілу і залишивши по собі щось неприємне, слизьке, брудне.

Село оніміло. Поснули сині тіні. Лише де-не-де світилися вікна та над хатами прямісінько в темінь неба тоненькою цівкою струменів сірий дим. Сніг приспівував під ногами, і вулиця вслухалася в мелодію кроків. Лише перед своїм подвір’ям Павло Серафимович зупинився, сумно глянув доньці в очі.

– Ось тобі, доню, і намисто, і чобітки для подружки, – дорікнув він. Донька нічого не відповіла. Горло стисло так, що стало важко дихати. Очі наповнилися слізьми, але Варя себе стримала, не розплакалася, лише мовчки кивнула. Вона відчула: десь поза її плечима принишкла біда, яка чекає свого часу. Варя навіть відчула її холодний подих. Дівчина обернулася – позаду нікого. Все навколо дрімало під сніговою пеленою, і лише мовчазні дерева тихо-тихо сіяли сріблястим інеєм…

Ніч сипнула на небо пригоршню мерехтливих зірок. Серед них застиг мовчазний місяць. Ніщо не порушувало цілковиту тишу зимової ночі, лише зі стайні долинуло мирне хропіння коней, які вчули на подвір’ї свою господиню. Варя усміхнулася до себе: хитрий Буян, сподівається отримати ласощі. Не до нього зараз. Андрій чекає на неї, а надворі тріщить мороз. Варя вже й не сподівалася, що зможе вийти непоміченою. У хаті батьків допізна горіло світло, та й бабуся геть переплутала день із ніччю – насилу заснула. Варя котячою ходою вислизнула на вулицю і швидко пішла. Одна згадка про Андрія – і тілом пульсуючими поштовхами побігла кров, зашуміло в голові, шалено закалатало серце. Ще трішки – і вона в обіймах коханого!

– Любий! – злетіло тихо з її вуст. – Ти змерз? Господи, у тебе навіть брови взялися памороззю!

– Пусте! – відказав Андрій, а Варя заглянула в його очі, повні захоплення. – Я б міг тебе чекати до ранку, аби лише ти прийшла!

– Чи я могла не прийти?! – мовила вона лагідно.

Андрій подивився на кохану. У її погляді було стільки ніжності й тепла, що він не стримався – почав покривати її обличчя, уста, щоки, волосся, що вибилося з-під хустки, палкими цілунками. Її губи ніби налиті знадою, від них неможливо відірватися, ними можна насолоджуватися, смакувати, як джерельною водою в полуденну спеку.