– Так краще? – запитала Варя, дбайливо підіткнувши теплу ковдру по боках.

– Добре, добре, – мовила старенька.

– Молочка налити?

– Ні, не хочу. Лягай уже спати, бо завтра розбудять батьки до схід сонця.

– Зараз. Ви спіть, бабусю, спіть.

Варя дочекалася, доки дихання старенької вирівнялося, загасила лампу та тихенько вислизнула надвір. Місяць уже піднявся високо, заливши простори срібним світлом. Дівчина мимоволі кинула погляд на велику батьківську хату, яка височіла на другій стороні просторого подвір’я. Її збудував батько своїми руками замість тієї, де жила бабуся, але старенька вперто не хотіла перебиратися до нового помешкання. «Я сюди йшла заміж, тут дітей народжувала, тут мені й руки на грудях складуть», – сказала як відрізала. Перечити їй не стали, бо в родині поважали старість. Тож батько та мати Варі жили в новому будинку, а дівчина залишилася біля бабусі в старенькій хатині під соломою та з глиняною долівкою.

Варя минула собачу будку. Вайлуватий волохатий рудань Туман забряжчав цепом, висунувши голову та втягуючи носом повітря. Варя тихенько озвалася до нього, щоб пес, бува, не загавкав, прислухалася. Навколо була мертва тиша, лиш іноді подавав голос чийсь собака, зачувши неподалік сусідського кота. Дівчина прочинила хвіртку, злегка її підваживши, щоб не рипнула, вийшла з двору. Здається, нікого навколо немає. Варя повернула праворуч, пройшла повз свій будинок, кинувши оком на новеньку хату, високу, з великими вікнами, із залізним дахом. Цю хату їй будує батько, як він каже, «на придане моїй Ластівці». Якщо все піде добре, то на осінь справлять входини. Ось тоді Варя стане повноправною господинею і просторого подвір’я, і будинку з високим ґанком під дашком, і зможе досхочу вслухатися в тихеньке порипування нових половиць. Щоправда, дівчина ще не знала, як залишати бабусю саму в старенькій хаті, але зараз її не це турбувало.

Варя на мить зупинилася. Здавалося, серце від хвилювання аж стугонить і може збудити сусідів. Дівчина прислухалася, чи ніхто за нею не шпигує? На мить здалося, що десь попід парканами чи за сусідськими тинами майнула темна тінь. Кілька хвилин Варя стояла, мліючи та боячись навіть дихнути на повні груди. Невже Василь Морозенко слідкує за нею навіть уночі? Вдень навертається на очі там, де його не чекаєш, виринає, ніби примара. Казала вже, і не раз, щоб дав їй спокій, а він не зважає. Ніяк не хоче той Василь зрозуміти, що не любий він їй, зовсім не любий! Чи мало гарних дівчат у селі?! Так ні, причепився до неї, як реп’ях до кожуха. І що він у ній знайшов? Звичайна дівчина, худорлява, груди маленькі, тонкі руки та ноги, звичайне лице. Хіба що пухнасті світло-русяві довгі коси… Тато іноді жартує, кажучи, що її коси товщі за талію.

Дівчина, застигнувши, постояла кілька хвилин і знову шмигнула вулицею, потім звернула в провулок, який вузенькою, по-зміїному вигнутою стрічкою тягнувся вниз аж до левади. Варя легко побігла, ні на мить не втрачаючи пильності. Вона вслухалася в кожен звук, але, крім сюрчання цвіркунів у густій траві обабіч доріжки та фиркання коней на лузі, ніщо не порушувало тишу.

Потягло приємною вологою від озера. Варя навіть бачила його обриси у туманнім серпанку, що молочною пеленою завис над притихлою водою. Здавалося, що на землю присіла легка хмаринка, замріялася та так і завмерла, купаючись у сріблі місяця. Але дівчина не мала часу милуватися краєвидами. Озеро залишилося праворуч, а Варя, ще раз полохливо роззирнувшись, швидко попрямувала туди, де заціпеніли в німому чеканні тонкокосі стрункі березки. Не здатна більше себе стримувати, дівчина кинулася навпростець, обпікаючи ноги росяними травами. Серце шалено закалатало, коли вона помітила знайому постать під деревом. Ще мить – і вона в обіймах коханого!

– Ти прийшов! – видихнула вона, ловлячи його хапливі гарячі поцілунки.

– Люба, кохана, моя мила, – гаряче зашепотів юнак, покриваючи обличчя дівчини цілунками. – Як я міг не прийти? Я летів на крилах, не те що йшов! – палко мовив він, притискаючи її до себе, а Варя подумала, що ще мить – і вона захлинеться від щастя. Вони від самої ранньої весни чи не щоночі таємно зустрічаються на цьому місці, а почуття не розпорошуються, навпаки, міцнішають. Вона думає про нього кожної миті, кожної хвилинки, і від таких думок серце наповнюється приємним щемом.

– Моя Варенька, моя люба, – Андрій із захопленням подивився в її прекрасні зволожені очі кольору неба. Із них лилося тепле світло, огортало хлопця ніжністю, а саме лице з тонким носиком та повними вустами у місячному сяйві здавалося блідим і якось променилося. Їхні обличчя зійшлися так близько, дихання змішалися, і вони насолоджувалися цією солодкою миттю. Андрій не міг відірвати погляду від її очей, що ясніли щастям. – Як же я тебе кохаю! – прошепотів він.

– І я тебе! – палко відповіла Варя. – Так кохаю, що самій стає лячно!

– Чому?

– Не знаю, – знизала худенькими плечима, – бо дурна.

Варя потріпала рукою чорняве волосся Андрія, яке буйно кучерявилося на скронях. Із-під вусів хлопця сяйнула усмішка, освітила все обличчя, і воно стало круглішим. Він обійняв Варю за плечі, притис до себе. Закохані мовчки пішли поміж березами, які дрімали під місячним сяйвом, розпустивши свої довгі коси. Біля товстої берези вони спинилися. Андрій зняв стареньку полотняну сорочку, простелив на густій соковитій траві. Варя сіла на неї, не відпускаючи його руку. П’янкий запах яснооких ромашок, ніжної росистої конюшини, плечі і руки коханого – усе разом гарячою хвилею огорнуло дівчину, затуманило думки, і її уста подалися назустріч гарячим губам юнака. Усе розчинилося в лавині пристрасті та бажання, яка розтеклася тілом.

– Кохай мене, любий, кохай до нестями, – прошепотіла вона, обіймаючи тепле та мускулясте тіло Андрія. Хотілося розтанути в ньому до решти, до останнього подиху. – Кохай так, ніби це вперше і востаннє…

– Так, моя люба, так, – злетіло шелестом із його вуст…

Варя та Андрій сиділи якийсь час мовчки, пригорнувшись один до одного.

– Отак би все життя, – замріяно мовила Варя.

– Так і буде, моя люба, – відповів юнак та міцніше пригорнув до себе Варю за плечі.

– Справді?!

– Так, – сказав він, а потім додав: – Якщо твій батько дозволить нам побратися.

– А чому ти думаєш, що він буде проти?

– Бо ти така…

– Яка?

– Гарна, красива! – із захопленням промовив хлопець.

– Гарна? – усміхнулася Варя. – Мати каже, що таку худу та недогодовану ніхто заміж не візьме.

– Дурня! Ти – найкраща! Ти – незвичайна!

– Тому що в лісі знаю кожну пташину? Знаю, де їхні гніздечка, де білка ховається у дуплі і коли у неї будуть дитинчата? Тому незвичайна?

– Недаремно ж тебе позаочі іноді Мавкою кличуть, – прошепотів юнак.

– Пусте! Аби не відьмою.

– А ще ти грамотна та розумна, – мовив Андрій. – Ти закінчила церковно-приходську школу, а я хто? Безграмотний, навіть читати не вмію.

– Я навчу тебе! Чи ти винен, що батько пішов під кригу на зимовій рибалці, а мати так зламала ногу, що досі з двома палицями ледь совається? Ти правильно вчинив, що взяв на себе піклування про своїх молодших братів. Головне, щоб людина, з якою я буду поруч усе життя, була порядною, щоб кохала мене.

– Якби ж це розумів твій батько, – зітхнув Андрій. – Хто він і хто я? Він – багач, має двох наймитів, і город, і поля, і сіножаті, і навіть ось цей березовий гай. А у нашої родини клапоть землі та п’ятеро ротів. Знаєш, як люди кажуть: «На похиле дерево і кози скачуть»… То одежу треба справити, то взуття, а про їжу я вже мовчу – тільки й думки, аби щось поїсти.

– Ну то й що?!

– Про таких, як я, говорять: «Як не було добра змалку, то не буде й до останку», – сумно сказав Андрій.

– Ну що ти таке балакаєш?! Ти ж мене кохаєш, а я – тебе. Батько душі в мені не чує, чи то ж він не бажає мені щастя? Не ворог же він мені?

– Ось тому й усе частіше спілкується з Василем. А той до рота твоєму батькові заглядає та підтакує, напевне, у зяті вже набивається. А як той Василь на тебе дивиться! Очі б йому повиколював, щоб не тільки на тебе не вирячувався, а й світу білого не бачив!