– Так, Данило, так, – думаючи про щось своє, відповів чоловік.

– А курей, гусей, кролів, – продовжував Данило, – напевно, не будуть відбирати. Де ж людині той шматок м’яса взяти чи яйце дитині? Чи не так?

– Правильно ти кажеш, Данило, – зітхнув Павло Серафимович. – Та чи когось це турбує?

– І ось ще що чував, – продовжив кобзар, – комуністи закривають церкви, знімають дзвони, а священників арештовують.

– Господи! – чоловік розмашисто перехрестився. – Безбожники! І Христа на них немає! Де ж тоді людям Богу помолитися? Хто дітей хрестити буде? Молодят вінчати? І жити не дають, а помреш – нікому буде відспівати. Що ж це робиться?! І чим той батюшка завинив? Чим він їм не догодив?

– Частенько люди йшли до церкви, щоб не лише помолитися, а й порадитися з панотцями, а ті проти колгоспів. Кажуть, що і в неділю будуть люди в комуні працювати, і в свята, бо для комуністів Бога не існує.

– Антихристи! Безбожники! І не бояться кари Божої!

– Вони нічого не бояться, бо влада у їхніх руках.

– Але ж є на все воля Божа.

– Є. І прийде час, коли безбожники будуть покарані, а зараз комуністи та комсомольці здумали себе і царями, і богами на землі, – притишено сказав старий. – Але ти, добрий чоловіче, про нашу розмову – нікому! І сам обережний будь у словах. Якщо мене покарають – не біда, я вже вік свій прожив. Та й втрачати мені нема чого. Хіба що кобзу шкода, – усміхнувся у вуса Данило. – Добрий інструмент, таких залишилися одиниці.

– І кобзарів таких, як ти, – додав Павло Серафимович.

– Побалакав з тобою, відігрівся, наївся-напився, то треба й честь знати. Будитиму хлопчину та помандрую далі.

– Куди ти підеш? Зараз люди підійдуть тебе послухати, та й ніч незабаром. Залишайся тут. Можеш пожити, скільки тобі треба. Поки є на столі хліб – доти буду ним пригощати.

– Дякую тобі, – вклонився старий. – Ось переночую й помандрую світом далі. Зі мною нічого не трапиться, а от Василько може захворіти.

Скрипнули двері, впустивши морозні клуби. До хати почали приходити селяни, щоб послухати пісні та розповіді Данила. Зайшла й Варя зі своєю нерозлучною подругою. Павло Серафимович усміхнувся сам собі: дівчата були в чобітках та все стріляли очима, милуючись взуттям.

– Будь вдома за господиню, – шепнув Варі батько, – нам із матір’ю треба відійти у справах.

– Добре, – кивнула вона. Дівчина підвела голову та з вдячністю подивилася батькові прямо у вічі.

– Ось бачиш, – сказала Варя Ганнусі, щойно батько вийшов з хати. – Хотіла сьогодні поговорити про наше з Андрієм одруження, але знову не вийде. І так завжди: то одне завадить, то інше, – зітхнула вона. – Добре, що є кому підтримати.

Ганнуся потисла їй руку, заспокоїла, і вже за мить дівчата заслухалися новою піснею, яку припас сліпий Данило.

Павло Серафимович ішов селом мовчки. Дружина спробувала до нього заговорити, але той був якийсь розгублений, відповідав не до ладу. Надія добре знала чоловіка: якщо заглибився у свої думки, то марно витягати його звідти. Тому йшла мовчки, милуючись оновленими вулицями. Повний місяць в оточенні мерехтливих ясних зірок розливав своє срібне сяйво, від чого сніг відсвічував іще яснішою білизною.

«Дивно, – подумала жінка, – після обіду була хурделиця, а потім так раптово зникла, як і з’явилася, давши волю зимі сипнути молодим цнотливим сніжком. На ніч хмарки, витрусивши з себе сніг, як пір’я з подушки, кудись зникли, звільнивши місце нічним світилам. Якби ж то і в житті щось змінилося так швидко, поклавши край побоюванням та очікуванням чогось лихого та неминучого», – розмірковувала вона, ледь встигаючи за чоловіком.

Павло Серафимович крокував вулицею рідного села. На відміну від дружини, він не помічав змін, бо були важливіші справи. Розмова з кобзарем внесла у його душу промінчик надії. Зараз становище здавалося йому не таким безвихідним. Він добре усвідомлював, що його плани на майбутнє зруйновані, але кінець світу ще не настав. Іноді не можна змінити долю, тому слід пом’якшити її удари, зробити милостивішою. Потрібно буде піти до церкви, поки її не закрили, попросити відпущення гріхів та дістати благословення. А щоб доля не вибила стрижень, який його тримає на цьому світі, треба прислухатися до поради кобзаря. Його опора – своя земля. І потрібно зробити все можливе, щоб комуняки не вибили ту опору з-під ніг.

Чоловік так задумався, що мало не минув хату Гордія. У вікнах світилося. «Напевно, ще вечеряють», – подумав Павло Серафимович, прочиняючи двері.

Подружжю пощастило. Вони застали у Гордія ще одного брата – Федора. Павло Серафимович віддав племінникам гостинці, які привіз із міста. За мить діти вже сиділи на печі, облизуючи з усіх боків цукрові «півники». Дружина Гордія Катерина, привітна повнолиця жіночка, запросила до столу, але Павло Серафимович відмовився, пославшись на невідкладну важливу чоловічу розмову. Він розповів братам про пораду Данила.

– Мені нема на кого відписати землю, – сказав Гордій. – Діти ще малі, а сусіди не ті люди. Вони виросли у заздрощах, тож коли почули про колгоспи та про те, що будуть землю відбирати, ходять, потираючи руки. Як тільки вийду надвір, то зустрічаю їхні посмішки, ледь стримуються, щоб не кинути мені шпильку. Маємо три коня та три корови у своєму господарстві. То невже відберуть?

– Може, все-таки продаси одну корову та коня? – обережно запитав Павло Серафимович. – Гроші можна сховати, а як все утрясеться, то знову купити.

– Я подумаю, – відказав брат.

– Ми з Оксаною не маємо дітей, – вступив у розмову Федір, – але спробую поговорити з кумом Костею Цимбалюком. Ми разом із ним хрестили Гордієвих дітей, він має невеликий наділ, бо ще не встиг придбати землі. Мені здається, що Костя погодиться, якщо, звичайно, не злякається. Маю п’ять коней… Шкода мені їх продавати, добрі коні, вгодовані, сильні. Навіть не знаю, що робити. Напевне знаю одне: мені втрачати нічого, тому я своє так просто нікому не віддам. Хай мене спочатку вб’ють, а потім забирають.

– Навіщо ти так, брате? – промовив Павло Серафимович. – Ми, Чорножукови, сильні та живучі. Тож будемо й надалі жити! Чи не так?

Брати ще трохи поговорили, й Павло Серафимович з дружиною пішли до Ольги.

На подив подружжя, у хаті старшої доньки не було чути звичного дитячого галасу. Ольга, бліда, як щойно побілена стіна, лежала на ліжку. Її чоловік стривожено та якось розгублено привітався й одразу ж сів на стілець. Біля Ольги сиділа Улянида. Вона навіть голови не повернула у бік гостей. Це не здивувало Павла Серафимовича та його дружину: вони знали чудакуватість сільської знахарки. Але те, що Улянида сидить біля доньки, змусило їх стривожитися.

– Що трапилося? – мати швидко, не роздягаючись, підійшла до доньки і лише тоді побачила, що у тієї вже немає великого живота.

Ольга стомленими сумними очима подивилася на матір.

– Я втратила дитину, – тихо мовила жінка.

– Як то? Тобі вже час народжувати.

– Понесла її нечиста на горище, – встряв у розмову Іван. – А там драбина стара, не витримала, обломилася перекладина, вона й упала згори.

– Драбина стара! – обурився Павло Серафимович. – Одразу видно, який із тебе господар! Руки з одного місця виросли, чи що?!

– Тихо! – зупинила Надія сварку, яка ось-ось мала вибухнути. – Знайшов час дорікати! – вже до чоловіка. – І що ж далі?

– Далі? – продовжив Іван. – Олеся побігла за Улянидою, а я переніс непритомну Олю до хати. Думав, що розбилася на смерть, прислухався, а вона дихає, хрипко так, але дихає. У неї кровотеча почалася одразу ж…

– Що з дитиною? – стривожено спитала жінка.

– Вона народилася мертвою, – відповіла стишеним голосом Ольга. – Напевно, вбилася, коли я впала.

– Лишенько! – забідкалася мати. Вона не стрималася, з очей горохом покотилися сльози. – І хто ж був?

– Дівчинка. Гарненька така, але вся синя, – відказала Ольга.

– Де вона? – запитала мати.

– Поховали у садку.