І тут циганка закричала:

– Лишіть її! Віддайте дитину! Вона не ваша! Дивіться! Гляньте на небо!

Я глянула вгору – й завмерла від подиву. Скільки можна було осягнути зором, на небі сяяло біле-біле, схоже на лебедине, величезне крило. Усе воно складалося з окремих купчастих і перистих хмаринок. Пушинки в основі пір’їн ворушилися, як живі. Вечірнє небо вже було не голубе, а світло-сіре, і крило пливло по ньому виразно й об’ємно, більше того – тривимірно, як голограма! Із-за крила несподівано виткнувся якийсь горбик, і за мить я збагнула, що то – кучері на майже прозорій голові. Ангел притулив вказівний палець собі до уст і ледь помітно мені всміхнувся. І все розтало: і палець, і вуста, й кучерява голівка!.. Навіть крило з об’ємного вмить зробилося одноплощинним, розпливлося і вже за якусь хвильку перетворилося у звичайнісіньку хмару.

– Дивіться, який у неї захисник небесний! Вона – обрана! Вона не ваша, це – Божа дитина! Ви бачили, які грізні небесні сили її охороняють?! – не вгамовувалася Нуна.

Цигани ж тільки глипали на небо і стривожено джерґотіли.

Потім у міліцейському відділку тато й мама писали пояснювальні розписки. Міліціянти погрожували їм позбавленням батьківських прав і навіть судом. Тато крадькома витирав сльози, а мама кричала, що як вони такі мудрі, то можуть забирати мене в інтернат хоч і зараз. Цього я чомусь боялася найбільше. Але приїхав татів Генерал – і ситуація різко змінилася: міліція одразу відпустила нас, повернувши батькам навіть їхні розписки.

Коли ми вийшли на вулицю, Генерал став сердито, із притиском, твердити татові:

– Ухаді ат нєйо! Забірай рєбьонка і ухаді! КЕЧ[34] тєбє квартіру видєліт! Чєво ти баішся? Адіночєства? Да вакрýґ – тóлпи ґалодних баб! Нє прападьош! Женщіна с рєбьонкам – ета бальшой мінус! А мужчіна с рєбьонкам – наабарот, аґромний плюс!

Тато понуро мовчав. Мама – теж.

Удома мама обстригла мене нáлисо.

– Мамо, у мене, що, були воші? – питаю її через десятиліття опісля.

– А я звідки знаю? Не дивилася навіть! Узяла машинку, обстригла – та й усе: гарантія, що вошей у хаті не буде ні в кого!

– Мамо, але ж такі коси!.. З мене, лисої, діти так глумилися, мамо!

– А не треба було тікати з циганами – ніхто би тебе й не стриг!

Волосся – не совість: звісно ж, відросло. Але воно вже більше ніколи не було світло-золотистим, як раніше. У школі я пам’ятаю себе лише русою. Та до школи залишався ще цілий рік, і за цей час відбулося теж чимало подій.

На нашому кутку моїми ровесниками і старшими на рік-два були винятково хлопці. Дівчата ж – або маленькі, менші навіть від нашої Лілі, або вже зовсім дорослі: як казали старші – напівдівки й дівки. Молодші брати й сестри ставали тягарем для старших дітей, котрі, як і я, при найменшій нагоді втікали від малечі, як чорт від ладану; а котрі вже належали до старшої вікової категорії – не хотіли з нами, дітваками,[35] нічого мати до справи і зневажливо кликали нас «босими». Ця прозиванка фактично означала те саме, що й «шмаркач», без огляду на те, були чи не були в нас на ногах якісь капці, – а цим словом узагальнено йменувалися і босоніжки, й туфлі, й кеди, і бутси, й тапочки. На туфлі, правда, в нас казали «мешти». Навіть у пісні закоханий парубок обіцяв своїй дівчині: «Куплю тобі файні мешти – то-то буде фест!».

Найчастіше наші хлопці бавилися у війну. Кожен із них мав цілий арсенал зброї: куповані пластмасові, але здебільшого таки саморобні дерев’яні пістолети, шаблі, ножі, автомати. Та найбільш витребуваними чомусь вважалися луки. Їх робили із гнучких, але якраз у міру затовстих вербових галузок та тієї самої ґумки, на якій трималися наші труси. Стріли вирізували з бузини, в якій серцевина гілок є дуже м’якою – на сьогорічних пагонах узагалі нагадує вату. У таку стрілу не становило жодних труднощів якнайглибше увіткнути голівкою вперед залізний трисантиметровий цвях. Поціляли ми тими стрілами із загостреними наконечниками аж ніяк не в паперові мішені, а в живих ворон, сорок, голубів, чужих котів. Переважно невинні жертви наших жорстоких розваг відбувалися легким переляком, зрідка кривавими ранами, але інколи за дитячу дурість платили й життям. Коли ж ішлося про «бойові дії» між «нашими» й «німцями», використовувати луки вважалося забороненим прийомом. По-перше, в часи Другої світової війни такої зброї вже не існувало, а по-друге, рік тому саме з такого лука Орест вибив око власній корові, після чого батьки добряче відлупцювали всіх, у кого знайшли стріли із цвяхами. Та й, зрештою, ніхто з нас аж ніяк не мав наміру через якісь дурні забави стати наступним після корови сліпим калікою на все життя.

«Нашими» бажали бути всі, «німцями» – ніхто. Тож останніми у примусовому порядку призначали найслабших у гурті, ну й, звісно ж, мене – як єдину дівчину. Ставлення до «німчури» було однозначним: «Руки вгору, ср…ку вниз – признавайся: ти фашист?». «Фашисти» не мали права перемагати: не тільки через те, що їх завжди виявлялося менше й вони були слабші фізично, а передовсім тому, що у Другій світовій Німеччина програла – і фертик, як казала моя бабуся. Для мене ж історична справедливість такого суттєвого значення не мала – я вимагала чесної гри. Та коли одного разу, уперше за всю історію хлоп’ячих ігор, завдяки мені «німці» виграли, то мене віддубасили і «наші», й «чужі» – за те що я нібито за справжніх фріців, а не за «руських». Додому прийшла, збита на синю сливку, цілий тиждень сторонилася хлоп’ячої компанії, – але ж гратися не було більше з ким, тому надалі мусила завідомо погоджуватися на роль «німця» й на постійні поразки.

Бавилися ми не тільки у війну. З превеликою радістю ганяли м’яча, гатили гатку на річці, ловили рибу. Але у хлоп’ячій ватазі мене били постійно. За те, що я поцілила м’ячем у стійку воріт – і вимагала зарахувати цей удар аж за два голи, бо у штангу поцілити значно складніше, аніж забити м’яч у ворота. За те, що надумала трошки розкидати гатку в одному місці, аби річка текла собі до моря без запізнень, – але вода ринула з такою силою, що прорвала глиняну греблю повністю та й мене саму перевернула догори ногами. За те, що випустила з відра спільно наловлену рибу, бо мені її стало шкода.

У футбол ми грали теж досить часто. На ворота мене ніколи не ставили, суддею не призначали; били, якщо вправніший гравець вихоплював мені м’яча з-під ніг, гуртом кóпали, якщо я вимагала штрафного за те, що суперник зловив мене за футболку чи підставив ногу, і товкли, як гамана, якщо наша команда програвала. Якийсь час із нами ганяли у м’яча два хлопчики, котрі приїхали з Польщі в гості до діда Андруха. На футбол вони казали «пíлка нóжна», а ворота називали «брáмкою». Коли одного з них «суддя» за якусь провину вигнав із поля, той усівся збоку на траву й перевтілився в активного уболівальника: свистів і щосили вимахував над головою власною панамкою. Як тільки м’яч опинився в його одноплемінника, котрий щодуху погнав свою здобич до ворожих воріт, уболівальник став відчайдушно підбадьорювати гравця: «Бóлєк, Бóлєк, Бó-о-лєк! Дáвай, Бóлєк!!!». Але Штéфан Капíтан (не Капітáн і не Степáн, а саме Капíтан і Штéфан: так його називали поляки, тож і ми вліпили йому таке прізвисько за любов до футболу) зумів відібрати м’яча у малого поляка. Глибоко розчарований Є́жи (з наголосом на першому складі, українською мовою – Юрко) несамовито зарепетував на адресу незґрабного Болєслава: «К…рва – Бóлєк!». Мене розсмішило, як цим словом можна називати хлопця, бо щó воно означало, вуличні хлопчаки «просвітили» мене одразу ж після мого повернення зі Львова. Вони ж на хлопський розум розтлумачили, звідки беруться діти й щó мама з татом роблять уночі. Я плакала від нечуваної образи, усоте повторюючи, що мої батьки таким не займаються, але хлопчиська знали правду краще за мене. Мало того – побачивши нашого голосистого півня на хвіртці, дражнилися: «Когут на брамі – твій тато на мамі!». Я кидала дурну компанію і мчала перевіряти, що діється в хаті, – але тато був на роботі, а мама на городі. Зате Андрій з Лілею, угледівши мене, або просилися на руки, хоч були, мабуть, уже важчі від мене, або вимагали гойдати їх на гойдалці чи ліпити щось із пластиліну, але вже не відпускали з дому – чіплялися за мій одяг намертво, трималися, як смола кожуха.