Добрий дух кивнув на знак згоди. Світлячок подав знак — і решта його товаришів знову дружно засвітилися; стало видно вхід до печери під коренем. Усі світлячки полохливо та слухняно стежили за кожним рухом ельфа, щоб виконати перший-ліпший його наказ.

— Місячний танець на галявині вже скінчився, — доповів світлячок, який разом із прибульцем залетів у печеру. — Жодному з ельфів не дозволено говорити з тобою, допоки першою це не зробить королева.

Ельфа охопило відчуття таємної сили чар його колишньої домівки. Усе, що він пережив після ночі, коли покинув свою квітку, здалося раптом сліпучо-сонячним сном, в якому сплелися золото, зелень і тепло. В доброго духа затрусилися руки, і він, підлетівши до воріт у кінці коридору, тремтячим голосом вигукнув пароль ельфів. Чорні ворота подалися, розчахнулися — і наш крилатик поринув у мінливе світло-срібляне море, яке лилося зісередини. Прибулець зайшов, але тут же, засліплений, спинився. Ворота за ним нечутно зачинилися, відділивши світ ельфів від темної земної ночі. Очі ельфа звикли до сяйва, і він побачив далекі сади, що переливалися сріблом та зеленню і світилися, немов диск повного місяця. Добрий дух відчув глибоке розчулення і ніяк не міг вийти з цього стану. Це рідний дім так впливав на нього. Спогади про родинне гніздо, батьківщину — найсильніші від усіх решта. Багато хто переживав їх раз у раз і приносив ради них у жертву все те, чого надбав у далеких краях.

Високий співучий голос повернув ельфа зі світу спогадів, він підвів очі й побачив на троні королеву ельфів. На її високому чолі виблискувала алмазна діадема, камені якої були такими чистими та прозорими, немов вода струмка в лісовій гущавині, а над головою, над троном з чистого срібла, колихався сліпучий балдахін. Обабіч трону стояло білими рядами незліченне число квіткових ельфів, і кожен з них спрямував свій погляд на новоприбулого. Ельфи заспівали, і їх спів заповнив сріблисто-зелений простір навкруги. Краса співу мимовільно охопила доброго духа, і він, глибоко поклонившись, заспівав разом з іншими давню ельфійську пісню-вітання королеві.

— Ти — моя світлу хвала, ти — сяйво, яким я є. У повній смиренності твоя краса, вічна королево!

Коли пісня закінчилася, запанувала повна тиша, все, осяяне навкруги світлом, застигло, немов на картині. Абсолютний спокій порушувало тільки ледве чутне шелестіння незліченних крилець, що нагадувало порух вітру в засніженій долині, на якій, вилискуючи інеєм, тихо завмерли поснулі дерева. І ось німоту сколихнув голос королеви, сяючі очі якої глянули двома зорями в обличчя ельфа.

— Ти прийшов на мій поклик, загублене дитя? Я не питатиму, чи нещастя, чи власне жадання спонукали тебе покинути наше царство. Але знай: у мене достатньо сили та влади, щоб повернути тобі колишню волю, і тоді знову влиєшся у нашу спільноту та станеш рівноправним нам усім. Потрібно лише відректися від усього, що прив’язує тебе до плинного земного світу людей, тварин і рослин, та щиро, від усього серця визнати свою провину.

Ряди втішно колихнулися: всі були щасливими від того, що один з них, викрадений земним днем, може повернутися в їх чарівний світ. Але несподівано лице королеви під сяйвом корони нахмурилося, і вона промовила:

— Ти прийшов до своєї королеви, не прикрасившись?

Аж тоді ельф помітив, що відтоді, як проспівав з усіма пісню, блиск на його чолі погас. Йому стало сумно, і це відчуття наростало. Несподівано йому стало бракувати тепла сонячних променів та земного розмаю, і тоді він вперше усвідомив значення давнього ельфійського закону: нікому з ельфів не можна бачити сонце.

Здавалося, що королева прочитала думки ельфа, бо виголосила суворо й урочисто:

— Доля дозволила тобі відчути небезпечну силу сонця. Лише завдяки чуду ти не загинув під його променями, проте зазнав їх смертоносної дії. Через це ельф забуває царство вічного світла і стає земним смертним. Проте моя сила більша, чуєш мене? Я хочу звільнити тебе від земної долі. Але перш ніж ти знову станеш одним із нас, маєш розповісти усім, як так сталося, що тієї земної ночі ти вчасно не помітив сходу сонця.

Ельф підвів голову, яку в невимовній скорботі тримав опущеною під час промови королеви, і розпочав свою оповідь з бджоли, котру тієї літньої ночі відводив до людей. Поки він говорив, навколо панувала дзвінка тиша, бо присутні тут ельфи дуже мало знали про цих земних істот: раз на сотню років трапляється таке, щоби добрий дух контактував з людиною, тому всім було надзвичайно цікаво дізнатися щось нове. А, загалом, сонця та людей ельфи боялися страшенно.

Спочатку добрий дух розповідав повільно та боязко. Але чим довше він говорив, тим міцнішим та дзвінкішим ставав його голос. Тож коли завершував свою оповідь, у його голосі бриніла радість, а в багатьох слухачів прискорено забилися серця, хоча цілком товариша й не розуміли.

Коли добрий дух замовк — встановилася тиша, котру згодом порушила королева, звернувшись із подивом та занепокоєнням:

— Ти кажеш, що обоє людей були щасливими. Я радо тобі вірю, але як же все-таки сталося, що ти пропустив схід сонця? Жаристий вогонь перших променів світила мусив би наповнити твою душу жахом. Коли воно ще тільки намірилося зійти на горизонті — в тебе був час наново заснути у квітці.

Ельф підняв руки, його очі блищали:

— Як мені, могутня королево, описати це тобі… — сказав він голосом, що тремтів. — З того часу, як побачив очі тих двох, що обнялися, щасливі від свого кохання, то відчув, немов на всій землі стало ясно. Я тоді подумав, що це світло струменіє з їхніх сердець, направду. А коли зиркнув на небо і заглянув там вранішнє сонце, збентежений, я нараз усвідомив, що денне світило променіє теплом і щастям для усього живого. Саме з цього моменту я перестав вірити, що сонце жахливе та небезпечне. Під його благодатними променями, прокинувшись, загомоніли навколо тварини й квіти. У кожного з них, як і в мене, відчувалася радісна віра в нього.

Королева зірвалася зі свого трону й сплеснула від гніву та горя руками.

— Бідолашна зваблена дитино, — вигукнула вона, так і тримаючи складені долоні перед собою, — на що ти поміняв своє безсмертне ельфійське буття! Чи тобі не відомо, що всі істоти, які довірилися сонцю, смертні?

Переляканий гнівом королеви добрий дух подався назад.

— Та нічого… — прожебонів він несміло.

Здавалося, що тієї ночі в королівстві ельфів чудеса відбувалися одне за одним. Несподівано королева заніміла, немов забула про своє хвилювання, і, повільно схилившись перед ельфом, промовила з широко відкритими від подиву очима:

— Хіба може таке бути! Ти що, плачеш? Відколи це ельфи можуть плакати?

— Я не знаю, — відповів добрий дух, — просто плачу…

Королева перелякано випросталася і, оговтавшись та зібравшись з духом, сказала:

— Яким же необмеженим та чудовим було твоє життя, поки ти не вчинив згубно. Ти мав красу й силу, ти був світлим і міг ощасливити будь-кого із земних створінь. Ти не знав, що таке земне горе та біль, а смертю для тебе був лише ніжний сон забуття. Прокинувшись та забувши минулий день, ти знову повертався у наше королівство, щоби повторно відродитися в квітці світлим і самотнім, як сяйво зірок нічного неба або джерело, котре витікає зі скелі. Твоє слово було наділене магічною силою, усі створіння слугували тобі й дякували долі за зустріч з тобою. Сама земля приймала тебе, щоб укотре визволити, чи ти вже не пам’ятаєш цього всього?

Ельф заперечливо вигукнув:

— Земля ніколи не може визволити, ніколи!

— А що ж на твою гадку, дурнику, може визволити, — знітилася королева. — Відколи людина живе на цьому світі, душевні страждання та жалі були вічними її супутниками. Приниження й сором супроводжували кохання цих істот, аж поки, зрештою, не забирала їх смерть і не вела у вічну темряву. Під сонцем вони забувають про свою долю, під тим самим сонцем, яке звабило і твою душу. А в інших створінь, що під сонцем, хіба інша доля? Як тільки цей гарячий велет сховається за горизонтом, їх зітхання, подібно до туману, линуть від землі. А скільки сліз бачило денне світило, однак не могло втишити горя… Зрештою, ти й сам це знаєш. Тобто все, про що дізнався у земному світі, лише підтверджує правоту моїх слів. Отож питаю тебе: хочеш повернутися до нас, щоби знову стати вільним?