Під час подорожі на південь ластівка для короткого відпочинку сідає на липу, і її сповнений жаги мандрівок ясний голос будить в серцях лісовиків примарні уявлення про далеке чужоземне щастя та близьке прощання.

— Багато хто з вас, пташиний народе, в скорім часі покине свої домівки й полетить у теплі краї. Таким бажаю щасливої дороги, а тим, хто залишається, — всього найкращого! — гукнула ластівка. — Я покидаю вас і віддаю себе невидимому вітрові, що понесе мене над глибокими ущелинами, високими горами, далекими долами та мерехтливим морем. Я люблю вітер під своїми крильми. Від нього я знаю, що таке свобода. Свобода — це щастя торкнутися найвищої вершини світу. Летімо зі мною, хто може та хоче! І не переймайтеся ті, хто залишиться й не полетить, хто спатиме в прохолодному спокоєві, усім вам залишаю в снах моє прагнення сягнути далечіні.

Під час моєї подорожі я долечу на півдні до острова у морі, де на скелях під вітром втішаються дикі квіти. Там, у морських бухтах, наповнених смоляним запахом старезних дерев, мимоволі задумуєшся про безсмертя і вічність. Уночі над тим островом виблискують та манять з небозводу розсипи зірок, а до підніжжя його непорушних скель день у день б’ється та клекоче море. Деколи мені навіть здається, що там земля втомилася від людини: у неї змучений та вбогий вигляд. Але під сонячними променями зморшки старих гір випромінюють мудрий усміх.

У цій місцині в жодну пору року не в’яне листя на деревах, вони зеленіють аж до самої смерті. Радість у людей, що там живуть, — нестримна. Під жарким сонцем вони серйозні тільки у сні, скорбота у них виражається меланхолією, а несподівану смерть вони зустрічають без гіркоти у серці. Так, там простіше змиритися зі смертю, бо дріб’язкові думки та непотрібні надії висихають на сонці і змиваються морем. Мене зі страшною силою тягне туди, у м’яку, сповнену тиші блакить, на південь. Прощавайте, зустрінемося знову, коли вертатимусь!

Дзвінко заспівавши, ластівка здійнялася вгору й кинулася у вихор вітру, котрий, зрадівши спорідненій душі, бережно підхопив її та поніс у височину.

— Та гей, ось хто вміє літати! — захопилася польотом ластівки горихвістка, хоча серед птахів узлісся вона була не одною, хто мав такі ж прагнення, що й ластівка.

Її слова викликали неспокій в помислах лісового птаства, адже з дерев уже почало спадати перше листя!

— Ми, мої любі, зачекаємо на лелеку та полетимо з ним, у разі чого — він завжди підсобить, — обізвалася кропив’янка і ледь настовбурчила пір’ячко, від чого зробилася набагато товстішою та зовсім скуйовдженою.

Ставало вже досить прохолодно, особливо в ті сонячні дні, коли зранку, в абсолютній тиші починає клубочитися білими пасмами туман. А потім під сонячними променями туман танув, і повітря знову робилося таким чистим і прозорим, що було добре чути голоси селян, які працювали ген-ген на полях. Видавалося, що ця чистота скорочувала віддаль, бо вночі зорі ніби наближалися до землі.

Ось в лісовій траві на галявині з’явилися уже ніжні квіточки підмаренника, мовби однієї ночі їх насіяв якийсь весняний ангел, що з невідомої причини чомусь запізнився. Своїм блідим кольором цвіт підмаренника наганяв сум, тож квіти вікували недовго. В обідню пору, коли надворі відчутно тепліло, ще прилітали часами жуки та бджоли. Їх поодиноке гудіння вчувалося доволі виразно, та бриніло якось стурбовано, проте ніхто з квітів їх уже більше до себе не кликав.

З кожним днем ставало все тихіше, миші вже почали затуляти входи до своїх нірок-осель. Уку приготувала все для зимового сну, білочка Лі також збирала похапцем запаси на зиму. Адже погожі дні вже ставали рідкістю і зимові холоди були не за горами! Лі добре знала, що зимові прогулянки по соснових кронах наганяють ще більший апетит. Уся звірина дрібнота навперебій шукала собі теплий прихисток на землі. Для цієї справи годилися також і сховки в дуплах дерев або ж глибоко під зів’ялим листям. Галявина все більше та більше пустішала і тихішала. Кущі на узліссі шелестіли, приймаючи на себе вечірній вітер, і вітали його піснею:

Ясна свобода осені барвисто вимальовувала вінком зів’ялого листя сутність згасання-смерті. На душі тих, хто готувався відійти у зиму, ставало спокійно та скорботно. Разом з шатами-листям з дерев спадали, ідучи в непам’ять, спогади про незначне, дрібне та скороминуще. Дерева повертали землі те, що вона їм дала, а вітер висвистував з небес і безперешкодно проникав у їхні душі.

Коли відлетіли птахи і зів’яла остання квітка, прийшов туман. В його прохолодній молочно-сірій пелені золотисто кружляло, спадаючи додолу разом з краплями, зів’яле листя старої липи і вкривало собою виляглі та засохлі рослини, ягоди і трави. І ось за кілька днів сонце вже світило на барвисте переплетення жовтих, бурих та пурпурових відтінків, у якому, граючись, шелестів вихорами пустун вітер.

— А було колись по-іншому. Ми цвіли і плодоносили, а тепер минули наші дні. Хіба не так? — сумно усміхаючись, запитували рослини.

Їх останні слова звучали як пророцтво:

— Ми чинили так, бо на то була воля матінки-природи, а тепер знову вона забирає нас в інший вимір.

Квіти в’янули і хилилися одна за одною до землі. Вкриті вогкою ковдрою листя липи, вони не відчували холоду осінніх туманів. Усе взаємопов’язане, і, навіть відходячи до осіннього сну, живі створіння та природа допомагають одне одному. Вони знають, що якоїсь холодної ночі на них спаде біле снігове покривало, заколисуючи до зимового спокою. У такій своїй природній простоті рослини й тварини і становлять одне ціле.

…Ну що ж, добра всім, хто мене слухав, і пам’ятайте сказане мною. А коли показав я вам щось, здавалося б, незначне, великим та вартим уваги, а щось видатне — простим, то повірте на слово: ніщо з того, що ми пережили, не може бути ціннішим, ніж велич нашої душі, і все, що нам трапляється, вартісне настільки, наскільки ми від нього будемо щасливі. Майте це за чисту монету, закликаю вас!

Нам усім треба по-новому вчитись усміхатися. А всміхаючись, маємо озиратися на пройдений життєвий шлях, скороминущі діла й турботи, бо за той невеличкий проміжок часу, який перебуваємо на цьому світі, дізнаємося про землю та про нас самих надзвичайно мало. Тому не варто тішити себе думкою, що наше перебування тут наділене якимось особливим значенням відносно усього нашого буття. Ми всі народилися з радості і до радості повертаємось.

Якоб Ернст Вальдемар Бонзельс народився 21 лютого 1880 року в Аренсбурзі, помер 31 липня 1952 року в Амбаху, що коло Штарнберґерського озера. У 20 роках минулого століття — один з тих німецьких письменників, котрим найбільше зачитувалися. Світову славу письменникові принесла «Бджілка Майя та її пригоди», яка вийшла з друку 1912-го та була перекладена більш ніж сорока мовами світу, й опублікований у 1915 році «Небесний народ».

Як уже було сказано, Вальдемар Бонзельс народився 21 лютого 1880 року другою дитиною (загалом було п’ятеро) у сім’ї аренсбурґського аптекаря Райнольда Бонзельса (1843–1922 pp.). У 1884 році батько продав свою аптеку в Аренсбурзі та перебрався до Берліна, де почав вивчати стоматологію. З 1890 по 1897 рік він мав приватний стоматологічний кабінет у Кілі. Тут юний Бонзельс ходив до гімназії, проте навчання у ній покинув сімнадцятирічним. У Білефельді він здобув економічну освіту і з кінця 1900 року до 1902-го працював спеціалістом з торгівлі у друкарні міста Карлсруе. Після цього Якоб Ернст Вальдемар навчався у Бетелі, Базелі та Англії, освоюючи фах торгового місійного представника, після чого за дорученням Базельської місії 1903 року поїхав до Ост-Індії, де пропрацював, однак, лише по квітень 1904-го. Критику роботи згаданої місії в Індії Бонзельс виклав у відкритому листі «Чому я покинув Базельську місію». Цей лист побачив світ у видавництві «Е. В. Бонзельс та компанія». Його майбутній письменник заснував невдовзі після повернення з Індії разом зі своїми друзями Гансом Бранденбургом Берндом Іземанном та Карлом Штраусом. Містилося воно у районі Швабінґа (Мюнхен).