Та ось куниця стрілою метнулася здолу, продовжуючи свій напад. Райнер відреагував миттєво, й ельф зумів оцінити бойовий досвід та розум лиса. Замість того, щоб кинутися на випередження, рудий завмер на місці, правильно оцінивши ситуацію: його паща набагато більша і, відповідно, укус — сильніший. Куниця ж метнулася вперед з однією метою — примусити ворога зробити необачний рух і відкрити горлянку, в яку б вона і вчепилася. Райнер не дав їй такої можливості: він опустив голову і чекав на противника.

А от подальший розвиток подій ельф прослідкувати не зміг: за мить суперники знову сплелися в рухливий клубок і покотилися травою. Не годен було нічого розібрати. То в очі впадала руда шерсть лиса, то на мить з’являлися білі плями на грудях куниці. Добрий дух було подумав, що Райнер уже зломив опір свого ворога, коли лісову тишу порушив і рознісся далеко навкруги відразливий дикий зойк. Хто це був? Куниця? Одночасно вищали обидвоє. У цьому крикові вчувалися біль, лють, смертельний страх та прагнення залишитися живим. Той, хто так волав, забув усе довкола себе: ліс, інших тварин, небо і землю.

Ельф з жахом усвідомив, що це кричав лис. Водночас він уздрів, як, прокочуючись розбурханим листям та мохом, клубок з тіл почав залишати темні червоні плями. Чи було таке можливим: набагато менша за лиса куниця змогла його перемогти! Та ось добрий дух побачив, що куниця вчепилася в задню лапу Райнера, вчепилася мертвою хваткою: її було ні відірвати, ні струсити, навіть не допомагало волочити за собою по землі. Тепер лис, яким би швидким він не був, а не встигав за ще прудкішою куницею. Та, вивертаючись, раз за разом упиналася, немов кліщами, в ногу пораненого суперника.

Рудий почав слабнути, раз за разом він ставав повільнішим, давалася взнаки усе більша й більша втома, його люті зойки щораз то тихли, і ось він на якусь мить змучено припав додолу. Ельф вже повірив, що лису настав кінець, коли він несподівано вловив погляд, здавалося, ослабленої втратою крові та болем тварини. Це був швидкий позирк, в якому не читалось ані сліду смертельної втоми. У цьому короткому погляді Райнера світилися готовність та ясність усіх помислів, наче й не було перед тим виснажливої боротьби.

А обдурена куниця вже святкувала перемогу. Їй виглядало, що настала вирішальна мить прокусити поверженому противникові горло. Отож, розціпивши зуби на задній лапі лиса і широко роззявивши пащу, як змія, що збирається вкусити, хижачка, здавалося — спритно, блискавично та непомітно, кинулася до горлянки Райнера. Проте в цю мить немов червона блискавка майнула — лис вивернувся. Куниця зрозуміла, що її обдурили, а в рудого досить сил для контратаки. Однак вже було занадто пізно вчасно відреагувати: жахливі лисові зуби вп’ялися у шию куниці.

…Райнер розвів щелепи на горлі противника лише після того, як тіло куниці перестало подавати ознаки життя. Відпустивши обм’яклу тушку, лис одразу відскочив назад для перестраховки: в смертельній агонії куниця могла все ще учепитися в тіло свого ворога.

Ліс знову затих, і в його тиші нічого більше не нагадувало про бойові оклики, які щойно лунали далеко навкруги. Загальний спокій порушувало лише кілька ворон, що кружляли над верхівкою старого дерева, під яким лежала мертва куниця. Із її прокушеного горла на мох витекла маленька калюжа крові. Лис спокійно дивився на мертву своїми ясними очима й облизувався. Його пухнастий рудий хвіст раз за разом хльоскав по листю на землі. Переможець виглядав задоволеним і гордим, у його поведінці, в його очах не було ані крихти каяття чи співчуття. Райнер насолоджувався своєю злою силою, своєю перемогою. У момент повного тріумфу він навіть не звертав уваги на свою рану.

«Ти — господар лісу, — подумав ельф, і його серце затремтіло. — Ти сам обираєш, що тобі робити: ненавидіти і вбивати, купатися в славі чи гинути у смертельному поєдинку — це твоє невід’ємне право».

Лис нагадав собі про доброго духа, глянув на нього і засміявся.

— Ну, — гукнув він до ельфа, — що скажеш?! Я знав, що тут щось не те, а куницю вже давно шукаю. Ти, мабуть, вважаєш мене дуже злим?

Ельф розчепіреною п’ятірнею відкинув назад волосся і вдихнув на повні груди.

— Я вважаю тебе сильним і розумним, — промовив він і стиснув долоні, що трусилися. — Згадуй час від часу те, що я тобі говорив, не забувай про мене, насолоджуючись своєю свободою.

Після цих слів ельф пурхнув і пропав з виду, несучи в своєму серці воднораз тривогу й зачудування. Райнер дивився вслід крилатикові до тих пір, поки його було видно між стовбурами дерев у світлі вечірнього сонця. Дивився і думав: «Він залишив мені те, що я мав і ким був. Нехай і йому колись таке притрапиться. Це буде його кроком до свободи. В крайньому разі — я йому цього бажаю».

Одного дня, коли величаве сонце налилося червоним й урочисто скочувалося вечірнім небом додолу, а пелена соснового бору зайнялася від світила золотим полиском, з темряви лісу вилетіла дивна істота й, спинившись на узліссі, запитала про ельфа.

Це була яка не яка, а подія, бо мешканці галявини після її запитання мусили зробити висновок, що десь далеко-далеко, в інших місцинах, знають їхнього ельфа, бо, ймовірно, він колись навідувався і до них. Ажіотажу додав і чудернацький вигляд крилатого посланця, ніколи раніше когось подібного тут не бачили. Як на перший погляд, то можна було подумати, що це бабка: так само, як у цих гарних блискучих комах, у химерного створіння був довгий худорлявий тулуб та прозорі крильця. Їх — теж чотири і такої ж подовгастої форми. Проте, на відміну від бабок, кожне крило в істоти мало велику темно-синю пляму-крапку. Тулуб незнайомки переливався фіолетовим відтінком, а маленькі розумні оченята дивилися серйозно і якось заледве не меланхолійно. Складалося враження, що гостя була істотою не сонячної днини, а чудесним мешканцем прохолоди, коли на нічному небі поважно пропливає місяць.

Першими невідомого прибульця уздріли двоє метеликів: сатурнія та махаон. Вони відразу повідомили про це тваринам. Звістка про незнайомку швидко розійшлася поміж мешканцями галявини, і всі дізналися, що вона шукає за ельфом. Поблизу його ніде не було, отож в пошуки за добрим духом вирушили бджоли.

— То як, — запитала сатурнія, — щось, може, хочете переказати ельфові через нас?

Гостя заперечливо крутнула головою.

— Аж ніяк, — сказала вона, — я повинна особисто з ним поговорити. Я — посланниця королеви ельфів.

Сатурнія перелякалася не на жарт. Настрашилися також і мешканці узлісся, почувши про таке. Усі вони дружно сахнулися назад, бо хто ж не знає влади та сили королеви ельфів!

На якусь мить запанувала тиша, стало чути, як дзюркотить потічок та шелестить листя в просвітленому вечірнім сонцем гіллі липи. Квіти поблизу вже готувалися поринути в солодкі сни, та раптом принишкли і підняли свої голівоньки у вечірній тиші. «Хто ж бо не чув про королеву ельфів! Чи не задумала вона, — міркували багато хто з тих, що зібралися на галявині, — позвати до себе ельфа, якого ми так полюбили? Може, королева бажає знову відправити його в чергове вигнання, тож більше його не побачимо…»

— Будь ласка, — попросив коник-стрибунець, — принаймні скажіть нам, що з ним далі буде.

Проте незнайомка знову заперечливо хитнула головою і занепокоєно розглянулася довкола:

— А бджоли знайдуть ельфа? — спитала вона.

Метелик кивнув:

— Бджоли завжди все знаходять, а ви хіба не знаєте, що вони великі мастаки в цій справі?

— Ну звісно, — погодилася нарочна королеви. — Але, розумієте, час не терпить, вечір он уже на носі, а до мочарних озер далеко летіти.

— В середині липня, — таємниче прошепотіла мурашка, — мені про це світлячки розповіли, один раз на рік, улітку, під час повного місяця, королева ельфів зупиняється в безлюдній гущавині лісу та влаштовує прийом. Посланниця від королеви за ельфом та її прийом мусять бути взаємопов’язані.