Затріпотівши крилами, прилетіла славка, і розмаїта комашня дружно шугнула врізнобіч. Проте чужинка продовжувала незворушно сидіти на своєму місці, спокійно промовивши: «Я — мирна посланниця ельфів». Славка опустилася поруч з нею, не завдавши незнайомці жодної шкоди, і близько до неї не підходила.

Лісові ельфи — могутній народ. Навіть великі тварини слухаються їхньої волі, бо можна наробити собі лиха: цей народ володіє неабиякою магією та знає усілякі чари. Королева ельфів взагалі може закляття наслати, от тоді будуть непереливки.

Так, в глибині лісу є багато дивовижного, проте я розповім вам про найбільше з чудес, яке тут сталося.

Невдовзі у супроводі двох бджіл прибув ельф, і незнайомка привіталася з ним, виявляючи шанобливість та благоговійність. Певний час посланниця королеви та добрий дух розмовляли наодинці, а тим часом інші тварини, оточивши їх півколом, нетерпляче та зацікавлено чекали поодаль.

Під час розмови вираз обличчя ельфа зробився задумливим і все більше ставав сумним. Він заклопотано опустив голову. Виглядало на те, що синьокрила посланниця принесла звістку, котра глибоко його вразила.

На прощання ельф повільно та дружелюбно кивнув головою незнайомці і довго проводжав її поглядом. А крилата вісниця з тихим гудінням швидко відлітала від нього, аж поки не зникла в сутінках соснових стовбурів.

Найбільш нетерплячою з усіх виявилася білка Лі, яка, будучи не в змозі більше чекати, першою підійшла до ельфа.

— Ти хочеш піти від нас? — швидко і з острахом спитала вона.

Услід за білкою на нижчу гілку перелетіла й Уку, тож добрий дух звернувся до неї:

— Уко, цієї ночі я мушу з’явитися до королеви ельфів.

Сова набула стурбованого вигляду. Вона косо глянула вниз, і стало очевидним, що птаху ця новина не особливо втішила. Уку передбачала, які наслідки може мати нічний візит доброго духа до королеви. Врешті-решт вона глянула просто в обличчя ельфові й сказала:

— Королева ельфів — всемогутня, вона володарка лісу та соснового бору, вона поверне тобі ту свободу, якої ти так прагнеш.

— Так, вона захоче мені допомогти, — погодився з нею ельф. Проте складалося враження, що гадками він був далеко і навіть не думав над сказаним. Добрий дух приклав руку до грудей і широко відкритими очима подивився на вогненну кулю сонця, яке саме зависло на заході над самісіньким горизонтом.

— То ти таки покинеш нас? — спитала тепер вже й сова. І їй, подібно до інших жителів галявини, стало не по собі.

Усі нараз пригадали, що ельф прийшов до них з таємничого, далекого, іншого світу, та що він, в принципі, був не такий, як вони. Добрий дух настільки їм сподобався, що мешканці узлісся геть забули про це. А він же ділив з ними і радість, і горе. Хіба ж ні?

Уку налякалася вже однієї тільки думки, що ельф може залишити їх та полетіти назад додому, у свій край. Птаха несподівано промовила:

— Ну що ж, доведеться нам самим чекати осінь, бути наодинці з журбою в’янення, а через деякий час — і смерті. Не забудь про нас у своєму світі!

Ельф якось дивно завмер, а його очі спалахнули холодним чужим світлом. Він злетів, залишивши Уку на гілці, і спустився до потічка. Там він зачерпнув долонею води, що виблискувала, підняв руку і промовив:

— Ельф наказує тобі: будь слухняною мені, срібло у воді, стань моїм!

І сталося чудо: вода витекла крізь пальці, а на долоні ясно зблиснуло сріблисте сяйво, і добрий дух посипав ним свої світлі крильця. Переливаючись сірувато-білими цятками, ельф підступив до малесеньких крапельок води, що залишила на стеблині очерету чергова хвиля, звів угору правицю та виголосив:

— Ельф наказує вам послухатися його волі: станьте намистом!

І знов усе сталося так, як він наказав. А коли ельф вдягнув намисто, то засяяв іще більше і якоюсь неземною пишнотою.

Від стількох чудес нараз мешканці узлісся ніяк не могли оговтатися, але разом зі здивуванням їх огортав ще й страх, бо рідний їм ельф перестав бути близьким, усе більше чужів і віддалявся. Вони стали свідками чарів, які творив добрий дух, що прикрашався перед візитом до королеви, проте водночас було помітно — обличчя ельфа ставало дедалі сумнішим.

Коли ельф повернувся до всіх, щоб махнути на прощання, сонце майже сховалося, і над горизонтом червонілася лише його тонюсінька смужечка. Добрий дух підняв востаннє руку і, звертаючись до світила, гукнув:

— Ельф наказує тобі послухатися, дай мені золото від твого сяйва!

Але після його слів нічого не сталося, і навкруг запанувала лише мертва тиша. У цій тиші сонце поринуло за горизонт, а довколишні сутінки прорізало дружне, ледь чутне зітхання — це всі денні істоти корилися невідворотній ночі. М’яко дунув вітерець, ледь колишучи все собою, а під ним у сріблистому сяйві стояв ошелешений ельф, його блідим обличчям одна за одною стікали сльозинки і капали в мох.

— Сонце, — хлипав крилатик, — воно не послухалося мене, я не достойний його золота!

Жоден з тих, хто зібрався на узліссі, не насмілився і ворухнутися. Після того як ельф продемонстрував свою могутню чарівну силу, всі були страшенно вражені його несподіваною безпомічністю та стражданнями від непослуху сонця. Але як усі злякалися, коли ельф несподівано зняв чудове намисто з перлинок води та почав стирати срібний блиск зі своїх крил! За мить добрий дух позбавився всіх прикрас, які завдяки чарам здобув у природи. Після цього він став виглядати, як завше: в простенькому одязі, зі світлими крильцями та білявим волоссям. Хвильку постоявши, він опустився на коліна, благально простягнув руки до вечірнього неба і вигукнув:

— Сонечко золоте, дитя природи не бажає більше бути таким, як усі! Поглянь, я позбавився земної оздоби, даруй мені натомість свого небесного золота!

Ледве пролунали такі слова, як з верхівки липи щось ніжно задзвеніло додолу, вилискуючи. Це стікав по листках, посипаючи лоб, скроні та світле волосся ельфа, золотий пилок, який дарували останні промені вечірнього сонця. Захопленню та радості присутнього при цій події лісового люду не було меж. Радісний гомін залунав навкруги і ніяк не стихав. Усі забули про страх та осторогу, а разом з ними повеселішав і добрий дух. Ще ніколи він не видавався мешканцям узлісся таким красивим. Тепер тварини перестали боятися чужого та дивного в ньому, отож всі були згідні зі словами Уки, яка гукнула:

— Лети на нічний бал королеви ельфів і нехай щастить тобі в подорожі, ти обов’язково повернешся до нас!

Коли ельф полетів з галявини, вечірнє небо ще якийсь час просвітлювалося поміж стовбури, а потім надворі почало сутеніти. Спочатку напівморок окутав ялини, а згодом в холодній оксамитовій вишині заблищали перші зорі. І ось невдовзі зійшов місяць, його промені осяяли блідим світлом високі крони дерев.

У гущавині лісу розпочали своє полювання летючі миші та стало чутно окрики сови.

Добрий дух летів на зустріч з королевою, дорога була далекою, а святковий шум нічного лісу наповнював його серце надією і, водночас, острахом від незвіданого майбутнього. Коли місячне проміння залило все навкруги, ельф прилетів на домовлене місце. Біля стовбура прадавнього дуба в чагарях, низько над землею, кружляло багато світлячків, вимальовуючи собою в повітрі дивні орнаменти з ліній та кіл. Світлячки перетворили цю місцину на мерехтливі сутінки, а листя зайнялося прихованим десь у його глибині зеленим світлом. Ельф зрозумів їх знак, опустився на мох зовсім близько грубезних коренів дуба і окликнув цих нічних ліхтариків. Вони всі одразу, крім одного, погасли, і тепер стало видно сріблясті пасма місячного світла, які спадали з крони. Видавалося, що все навкруги завмерло в очікуванні якоїсь події. Світлячок підлетів до ельфа і, опустившись перед ним на корінь, страшенно перелякався.

— Ой, у тебе волосся та лоб світяться! — зойкнув він. — Ти мене лякаєш, згаси своє світло!

— Я не можу цього зробити, — відповів добрий дух, — покажи мені дорогу до королеви.

— Ти той самий ельф з перелісся, котрий чекає аудієнції своєї зверхниці?