Зате братики Кошмарик і магістр Діонізій Гібридон помалу-малу, але помітно скручувались, тамуючи сміх. Причому брати К. скручувались у правий бік, а магістр, навпаки, — в лівий.

Нічого дивного! Адже Фуньо Прекрасний, випробовуючи мікрофони, наказував мені говорити в кожний з них. Виразно і з почуттям! Ви гадаєте, він хотів водночас перевірити те, що я мав сказати й пояснити народові, який сидить перед телевізорами?

Зовсім ні! Випробовуючи мікрофони, він вирішив за одним махом перевірити правильність моєї вимови. Дав мені в руки папірець з трьома ідіотськими реченнями, які я мусив раз у раз повторювати, не задумуючись, не затинаючись і не мимрячи. Спочатку він прочитав їх сам уголос, щоб показати мені, як треба читати.

І справді — показав, що таки вміє! Взяв несамовитий темп, склади сипались, як намистини, округлі, безпомилкові, та ще й з дивовижною швидкістю.

Фуньо Прекрасний заплющив очі, зосередився й почав показувати дуже швидко і виразно. Може, кому здається, що в цьому немає нічого складного, нехай сам спробує.

Ось, будь ласка, перше речення: «Ми виіндивідуалізувалися з ентузіастичного натовпу».

Друге речення: «Через Сешель в час засухи йшов сухим шосе сонний сешелець разом зі своєю дружиною, славетною шансонеткою сешелькою».

Ну, як вам подобається така нісенітниця?

І нарешті третє речення. Теж страшенно дурне. Будь ласка:

«Король Карл по-королівському подарував королеві Кароліні і королівні Кароліні цінні, хоч і переоцінені корали коралового кольору».

Проказавши третє речення, Фуньо широко розплющив очі й нахабно подивився на мене з почуттям власної вищості.

Бідолашний! Він не знав, що Ярек почастував мене двома підбадьорливими цукерками, завдяки яким я почував себе так, що, не вагаючись, міг би взяти участь у сходженні на Еверест, в перельоті аеростатом через Атлантичний океан або в самотній подорожі навколо світу — найрадніше в балії.

Чим же в таку мить були для мене ті вправи на чистоту вимови, що їх колись застосовували в театральних школах? На жаль, мої молоді літа минули дуже давно. Але зараз я був молодим, дуже самовпевненим і справді кмітливим.

Я проторохтів речення за реченням виразно, без помилок і принаймні на дві секунди раніше, ніж Фуньо Прекрасний, який витріщився на мене, наче король Карл на сухе сешельське шосе кольору ентузіастичного колориста.

В студії запала урочиста тиша. Порушив її один із операторів, одружений з чешкою.

— Дуже добре, пане Іржі! — сказав він по-чеському.

— Тихо! — вереснув Фуньо. — Досить балаканини! За три хвилини починаємо.

З Фуня можна підсміюватись, що в нього ніс тапіра, що він зазнається, що він не годен без гуркоту перемикати швидкість у машині.

Проте ніхто не може заперечити, що Фуньо — фахівець найвищого класу — один із небагатьох, чию роботу можна вже назвати мистецтвом. До того ж він працює щонайменше з точністю годинникаря. Тому не дивно, що через три хвилини я вже стояв під прицілом двох камер і промовляв перше речення свого тексту. Не дивно й те, що на десятій хвилині, як і було домовлено, я проказав його останнє речення. На п'ятнадцятій хвилині ми домовилися про день і годину перегляду (ще треба було змонтувати кіноплівку) всієї програми. На вісімнадцятій хвилині ми спускалися з Кшемйонок — Ярек, Марек і магістр Діонізій у валізці.

Я не боюсь ані телевізійної камери, ані кінокамери. Хвилюватись починаю тільки після виступу. Хвилююсь недовго, але дуже сильно.

Я подивився, який вираз обличчя в братів Кошмарик. Здавалося, ніби вони задоволені. Однак мені хотілося впевнитись у цьому.

— Що ви скажете, хлопці, на те, як я розповідав?

— Дуже добре, — обізвалась по-чеському валізка.

— Дуже добре, — в один голос сказали брати Кошмарик. І я з полегшенням відітхнув.

Я вже казав, що не боюсь телекамери, так само, як і всіляких мікрофонів. У мене перед камерою чи перед мікрофоном з'являється відчуття, ніби в об'єктиві камери чи в скриньці магнітофона просто сидить якийсь близький знайомий, з яким я спокійно розмовляю.

Проте я страшенно не люблю дивитись на себе на телеекрані. Коли дивишся на самоті, то це ще півбіди. Може навіть, усього чверть.

Але коли доводиться дивитись на себе у великому товаристві, тоді та чверть біди чимраз збільшується і в багато разів переростає цілу біду. А я починаю відчувати себе ніяково і часом все більше ніяковію. І що ще гірше — я не можу пояснити, чому з'являється відчуття такої ніяковості.

Може, спробую пояснити це за допомогою порівняння.

Отож, як відомо, кожен із нас любить іноді постояти перед дзеркалом. А дзеркало має таку властивість, що не лише допомагає причесатись чи поголитися, але, буває, пробуджує несерйозні бажання, наприклад, бажання покривлятись. На самоті це навіть цікава розвага — незалежно від віку й статі. Мені подобається кривлятись перед дзеркалом — тільки за умови, що ніхто непрошений цього не бачить. Зате навіть при одному свідкові (не кажучи вже про більшу кількість їх) весела розвага перетворюється на ідіотську, безглузду витівку.

Тому коли я в товаристві бачу себе на екрані телевізора, то починаю почуватись, як той, що, стоячи перед дзеркалом, кривляється і тільки через певний час помічає, що в нього багато свідків.

Чому це так? Бабуся Ірена запевняє, що я скромний і сором'язливий. Дружина посміхається і пошепки пояснює, що моя скромність виникає із самовпевненості, бо мені всього замало. Мені не досить того, що я буваю гостем у мільйонах чужих квартир і говорю там що заманеться…

Бо моя ніби-сором'язливість і ніби-скромність свідчать, що мені всього замало, що всюди, куди я стромлю свого носа, хочу бути найкращим. І соромлюся, коли не буваю найкращим — а це дуже нерозсудливо. «Адже що було б, якби всі були найкращі?» — підтримує її Анджей. «Бути найкращим чи не бути? Ось у чому питання, — розмірковує Агнешка. — Бути не конче треба, але старатися варто», — дійшла вона висновку.

Собаки тільки подивились одне на одного. Блазні! Вдавали, наче вони не знали, в чому справа, й досхочу порозважались.

Ну от, я знову розбалакався про себе, хоч справжніми героями цієї книжки є брати Кошмарик і магістр Діонізій Гібридон Вернигора. А про що це свідчить? Це свідчить про мою справжню «скромність». Тільки й того.

Однак, незважаючи ні на що, якраз тепер хід подій певною мірою виправдовує мене. Доти, доки брати Кошмарик разом із шановним магістром Вернигорою якось приватно й ніби лише для власної розваги бавилися в «Кольорові димарі», я міг про них говорити. Отож і говорив чимало й цілком відверто.

Тепер ситуація докорінно змінилась. «Кольорові димарі» перестали бути приватною розвагою братів К. та магістра В. (по правді, вони ніколи нею й не були). Вони перестали бути й смішною сенсацією з останніх сторінок газет.

Більше того, Краківське телебачення вже об'явило, що буде п'ятдесятихвилинна передача про «Кольорові димарі» й «Кольорову Віслу». Щоправда, красу тієї краківської ночі могли повністю оцінити лише власники кольорових телевізорів (яких у нас все ще дуже мало). Але й на чорно-білих екранах можна буде побачити пасма димів та вогники на «палаючій» Віслі. Ну, а повідомлення, виступи й інтерв'ю значною мірою допоможуть власникам чорно-білих екранів «розпізнати» барви й зрозуміти всі ті кольорові справи.

Отже, почалося! Інтерв'ю, повідомлення, виступи. А між іншими — мій виступ. Мій? Не зовсім мій. Знову головну роль тут відіграли геніальні братики. Найсуттєвішу частину цього «мого» виступу написали вони. Я тільки прикрасив його по-своєму. А тепер відповідатиму за все? Очевидно! Я і тільки я! Адже братики Кошмарик разом із магістром Вернигорою діють чудово, але нишком, за межами впливу громадської думки. А як вони щось і напсували і справа провалиться, то кому насправді перепаде за цю халтуру? Мені й тільки мені, бо, мовляв, кому-кому, а куцому змелеться. То хіба можна дивуватись, що цього разу переляк і страх перед дурною витівкою зросли щонайменше в п'ять разів порівняно з тим, як бувало зі мною раніше.