«Мій виступ»! Коли я записав його чотири дні тому, то мені здалося, що він декому сподобався. І тоді я подумав, що, побачивши себе на екрані, я нарешті позбавлюся відчуття, ніби роблю якусь дурницю.

Так я міркував собі. Поки кіноплівку підготували до першого пробного перегляду, минуло чотири доби.

З огляду на кількість і різноманітність матеріалу, Фуньо зі своєю чарівною Ганною опрацювали й змонтували все в дуже швидкому темпі. Можна навіть сказати — в блискавичному. Вони справили велике враження на всіх, хто тямив у цій справі. Довели, що вони вміють.

Щодо мене, то все було не так добре, як спочатку здавалося. З кожною годиною — і наяву, і вві сні — я втрачав упевненість у собі. А коли нарешті Фуньо з Ганкою відвідали мене вдома, щоб особисто запросити на пробний показ програми «Кольорові димарі», я зустрів їх, наче нічого не сталося, жартував, сміявся, привітався й попрощався дуже сердечно. Але та усмішка була насправді жалюгідною брехнею. Просто я боявся. Боявся, наче молодий актор перед своїм першим виступом у великій ролі. Багато разів я пробував порозумітися з братами Кошмарик, сподіваючись, що вони якось підтримають мене і заспокоять, однак вони вперто не відповідали. Пробував домовитись про таку розмову з Ганкою, але вона (незважаючи на цілковиту згоду свого чоловіка) змушена була відмовитись. Як людина дуже вимоглива до себе, вона до пізньої ночі сиділа за монтажним столом над кіноплівкою нашої програми.

Дома помітили, що зі мною відбувається щось дивне. Здається, в дитячій кімнаті відбулась серйозна нарада. До мене навіть вислали двох послів — Агнешку й Анджея. Звичайно, вони прийшли з собаками, зняли метушню, галас, розсмішили мене вітальним танком Ренні й Массумі. Я майже безтурботно сміявся, коли Анджей запитав:

— У тебе якісь клопоти, тату? Я одразу похолов.

— Ні.

Агнешка, звичайно, чула і запитання, і відповідь. Вона сіла на дивані біля мене — і вони з Анджеєм ніби стиснули мене з обох боків кліщами, щоправда, дуже приємними.

— У тебе немає жодних клопотів? — здивувалась Агнешка. — То чого ж ти поводишся так, наче в тебе їх тисяча?

Якийсь час я мовчав. Потім сказав правду:

— Маю тільки один клопіт. Але він вартий тисячі.

— Що ж це таке? — спитав Анджей.

— Не «що», а тільки «хто», — буркнув я.

Очі в Агнешки зробились круглі, величезні й прозорі.

— Тату! — мовила вона. — Сподіваюсь, ти не знайшов собі якоїсь нареченої?

Я був злий, як чорт, але у відповідь на це запитання за-сміявся і похитав головою — мовляв, ні, не маю ніякої нареченої.

— Тату, — ніжно мовив Анджей, — розкажи своїм старим дітям, хто ж справді є твоїм клопотом.

Я перестав сміятись. У кімнаті запанувала грізна тиша. Навіть собаки причаїлись. Я знову розсердився.

— Я! Я сам є своїм клопотом!

— Ти сам? — здивувались усі четверо. — Я сам!

— Але як хто? Адже не в цілому.

— Ну… скажімо… скажімо, що не в цілому.

— А яка частина цілості?

— Телевізійна.

— Ах, батечко виступають у срібному віконці, тобто на екранах кількох мільйонів телевізорів, і трусяться! — защебетала Агнешка.

— Дуже трусяться, — підтвердив Анджей.

Після цього, — незважаючи на мій батьківський гнів, — усі четверо затанцювали якийсь людсько-собачий танок під мелодію «Йшла дівчина до лісочка» й змились тільки тоді, коли я, перекрикуючи пісеньку, звелів, щоб вони самі пішли слідом за тією дівчиною до лісочка чи навіть до Неполоміцької пущі або взагалі до Біловезької. Отож вони пішли, не знаю куди, поцілувавши мене в чоло й щоку, а я став перед дзеркалом і показав собі язика, що мене самого дуже обурило. Решта дня й ціла ніч повзли, наче хвора черепаха. Але десь близько п'ятої години я заспокоївся. Сказав собі: чого ти боїшся, старий буйволе? Страх тобі нічого не допоможе. Вдар ним об стіну, а потім викинь за борт.

Допомогло! Встиг навіть сяк-так виспатись. Нарешті, в певний час, не рано й не пізно, мій мужній, більш мужній, ніж будь-коли Добряк, відвіз мене на Кшемйонки, під самісінький будинок Краківського телебачення.

Знайомий швейцар як господар привітався зі мною і запросив у ліфт, але я подякував і відмовився. Невеличкий зал, у якому відбуваються пробні перегляди вже змонтованого матеріалу, розташований так невисоко, що гріх користуватися ліфтом, та ще в моєму віці. Через дві хвилини я вже стояв на порозі того залу.

Оскільки я приїхав не рано й не пізно, то не був ані першим, ані останнім. Майже всі місця були вже зайняті. В останньому ряду я помітив мого тезку, пана Єжи з Варшави. А по обидва боки від нього — о диво! — сиділи мої дорогі друзі Ярек і Марек. Я не мав нічого проти того, що любі брати Кошмарик (а десь там біля них, у якійсь валізці чи торбинці притулився, напевно, й магістр Діонізій Гібридон) цього разу вибрали собі товариство іншого Єжи Б.

Мене здивував і злякав той факт, що, незважаючи на мої усмішки, тихенькі оклики й помахи рукою, жоден з тієї трійці не звернув на мене уваги. Так, наче я став першою польською людиною-невидимкою! Мене почало вкидати то в жар, то в холод. Те, що я не став невидимкою, було очевидним, відколи я зайшов до будинку. Адже мене впізнав швейцар, потім один з керівників підприємства. Монтажник і два знайомі актори, які чекали на перегляд, теж упізнали мене. Що ж сталося? Чи знайомство з паном Єжи Б. із Варшави настільки важливіше від знайомства з Єжи Б. із Кракова, що цього, краківського, вже не впізнають? Нахабні генійки! В них у головах замакітрилось, чи що?

Та перш ніж я встиг по-справжньому розсердитись, зал майже заповнився, навіть світло вже пригасло, і аж тоді з'явився Фуньо Прекрасний зі своєю вродливою дружиною. Фуньо дуже задерикувато задирав носа, а Ганка скромно опустила очі. Однак Фуневе задерикувате задирання носа насправді зовсім не було задерикуватістю. Я добре бачив, що пан режисер блідий, руки в нього злегка тремтіли, а дихав він так, наче щойно пробіг дистанцію у три тисячі метрів з перешкодами. Все ясно — просто Фуньо Прекрасний злякався, а це траплялося з ним надзвичайно рідко.

Так само, як і я, він удавав, ніби не дивиться на зал, але, можу побитись об заклад, що так само, як і я, за дві-три секунди він устиг зорієнтуватись, хто тут гість пробного перегляду, хто є хто і де хто сидить.

У першому ряді підвівся другий асистент Фуня й дав знак рукою, що є три вільні місця, які він зайняв спеціально для нас. Тоді Фуньо обхопив руками Ганку й мене, і в тьмяному світлі ми попливли до тих вільних місць. Всі троє були задоволені, що майже все світло було вже погашене. У півтемряві важко було помітити, що хоч ми всі троє нібито задерикувато задираємо носи, та разом з тим у всіх трьох дуже бліді носи й щоки, а коліна підгинаються, наче перед усним випускним екзаменом.

Отож, усупереч режисерським звичаям, ми всілися в першому ряду. Я відчув себе більш упевнено. Фуньо й Ганка не зрадили мене, вони посадовили мене посередині й підбадьорливо потиснули руку.

В залі стало тихо. Навіть середні ряди, які тільки що гули, як осине гніздо, чи, може навіть, як шершні, замовкли.

Зараз я повинен пояснити, хто в цьому проекційному залі був гостем, а хто господарем, хто був ким і де хто сидів. Отже, в трьох останніх рядах посідали члени редакційної колегії, а також запрошені керівництвом телевізійного центру вчені, експерти й знавці з питань, що стосувалися програми, яка розповідала про краківську «Ніч чудес». Там також, як уже я згадував, знайшов собі місце варшавський Єжи Б. разом із вельмишановними добродіями Кошмарик.

Два перші ряди майже повністю зайняли виконавці програми: та частина знімальної групи, яка приїхала з Фунем із Варшави, а також оператори, звукооператори, освітлювачі тощо, яких Краківський телецентр дав Фуневі на допомогу. Спочатку ці два ряди вдавали з себе бадьорих: сміх, жарти, підсміювання, дотепи. Але тут ставало дедалі тихіше. Коли в залі потемніло і я з Ганкою та Фунем посідали в центральних кріслах першого ряду, перший і другий ряди зовсім замовкли.