Опинившись у такому становищі, я почав прикидатись трохи ображеним. Бо в мене є вада — я не вмію ображатись по-справжньому. Тому насправді я спокійно слухав багаторазового магістра Вернигору. До того ж, у ролі вчителя він був незрівнянний.

— Отож, — пояснював магістр, — вже довгий час готують велику й прекрасну краківську «Ніч чудес». Коли кажу, що велику й прекрасну, — підвищив голос магістр, хоч я не випиляв жодного недовір'я, — то це справді буде велика й пркрасна вистава! А ви що? Всі ваші знайомі, зв'язані з операцією «Кольорові димарі», працюють, стараються, напружуються й надриваються так, аж під грудьми в них болить. А ви? Ви дуже перетрудились? Лише привезли пана Рудавого на потрібне місце, а потім мене на цей, нічого не скажеш, таки цілком незвичайний спостережний пункт.

— Чому «цілком»? — спитав я.

— Тому що не частково! — гарикнув магістр Діонізій Гібридон. — Розкидайтесь і далі такими блискучими дотепами! Тоді…

— Що тоді?

— Тоді через тиждень уся родина покине вас. Собаки вас загризуть. А чужі люди втопчуть ваші закривавлені останки в землю на алеї Трьох Пророків. Ясно?

— Наче ясно, але не зовсім. До речі, дорогий пане, котра зараз година?

— Двадцять дві години двадцять сім хвилин. За дві хвилини почнеться «Ніч чудес». Тому напружте всі мізерні залишки своїх здібностей.

— Залишки? — запротестував я. — Ось я вам покажу «мізерні залишки»! Нахабство!

— Нахабство нахабством, а час минає. Ви просто приготуйтесь, напружте зір і пам'ять. У будь-яку мить може почати відбуватись щось незвичайне. Пильно дивіться й слухайте, бо ваше завдання полягає в тому, щоб усе це точно й старанно описати. Незалежно від інтерв'ю, які ви маєте записати на плівку. Щоправда, в нашому розпорядженні є вісім телекамер і сім допоміжних кінокамер, а також скількись там метрів кінострічки, але кінострічки живуть менше, ніж книги. Тому ми звернулися до вас, пане Єжи.

Я відчув, як на мене валиться й придушує тягар відповідальності. Звичайно, я сподівався, що брати Кошмарик захочуть запросити мене саме як літописця всієї цієї дуже заплутаної історійки. Та одна річ — сподіватись, а зовсім інша — дізнатися напевно. А зараз я дізнався напевно. Не буду приховувати, — мене охопила справжня, глибока тривога: чи зможу я винести на своїх плечах кам'яний тягар відповідальності? Чи хоча б певною мірою впораюся з завданням?

Схоже на те, що брати Кошмарик, пообіцявши «Ніч чудес» над Краковом, справді підготували грандіозне видовище. Я вже дещо знав про головну мету пригоди, яка нас чекала. Проте дуже мало, власне, майже нічого не знав, як появляться перед містом і людьми великі й маленькі чудеса цієї дивовижної ночі в долині Вісли.

— Увага! — сказав магістр. — Приготуйтесь! Залишилась усього одна хвилина. Що, вам стає страшно? Дуже давно не писали на замовлення. Чи ж не так?

— Так, — жалісно зітхнув я.

— Не засмучуйтесь, — і магістр Діонізій Гібридон доброзичливо поплескав мене по литці.

Я мимоволі заскреготав зубами. Але й на це в мене вже не зосталося часу.

— Вже! — крикнув магістр. — Гін, гіп, ур-ра!

Справді, привід для крику був!

Почалося!

Перш ніж я почну розповідати, що тієї ночі відбувалось над Краковом, хочу зробити лише одне повідомлення. А саме: легкий вітер, який дві години тому повівав над містом, зовсім ущух. Ніч стала безмовною, як морські глибини. Зірки освітлювали й сповнювали ті глибини, немов глибоководні риби.

Та раптом вони почали тьмяніти — одне сузір'я по одному. Зате небо стало якось дивно і райдужно яснішати!

«Кольорові димарі»! Не інакше! Над містом тепер запала тиша, така нерухома й безсила, як велика морська тиша. А з окремих димарів, що оточували місто, все яскравішим райдужним вінком здіймались угору стовпи кольорових димів, і небо від них чимраз яснішало. Почалося це, як уже я казав, о двадцять другій годині тридцять хвилин. Через п'ять хвилин місто, яке звичайно, готуючись до сну, поволі гасить світло, заблищало першими острівцями світел, з острівців почали утворюватись острови, а хвилин за двадцять уже цілі квартали стали перетворюватись на архіпелаги й континенти.

А потім навколо острівців, островів і континентів здіймався все гучніший гомін веселих людських голосів. Світло частково вже погасло, але з усіх боків наростав шум натовпів, ніби це був не показ «Кольорових димарів» у двадцятому столітті, а грізний напад татар у половині тринадцятого століття.

Ми з магістром мали двадцять хвилин, аби докладно роздивитись, що відбувається над дуже старим містом і на споконвічному небозводі.

Видовисько справді незабутнє! Цього разу «невідомі творці» райдужних чудес і видовищ над королівським містом Краковом поводились, наче королівські художники й декоратори.

Вони вибрали саме ті димарі, які оточували місто. Не злякалися пізньої пори. І тепер над ледь помітними тінями димарів поволі, з великою гідністю почали здійматися барвисті повітряні колони. Кожна з них була схожа кольором на інші, але так здавалось тільки на перший погляд. А придивившись уважніше, можна було помітити, що одна кольорова колона відрізняється від другої, друга — від третьої, третя — від четвертої і так само далі, аж до десятої. Тому що в кожній з них вирізнявся один або два кольори. Тут жовтий і зелений колір були яскравіші за інші, там — червоний і блакитний, а ще далі — фіолетовий, помаранчевий чи ясно-синій.

Місто вже шуміло десятками голосів. Ми з магістром Діонізієм (а також зі славним Добряком) були ще в безлюдному місці, з якого все-таки чудово видно все місто. Що це було за місце, я не скажу. Фахова таємниця. Насамперед нізащо не викрию цього місця перед так званими «туристами», бо найпізніше через місяць тут би валялися побиті пляшки, бляшанки з-під консервів, купи курячих кісток і яєчних шкаралупок. Адже відомо, що значна частина нашого населення полюбляє красу навколишньої природи. Дуже гаряче захоплюється тією природою протягом перших десяти хвилин. А потім? А потім від подиву й захоплення з'являється страшенний апетит. І ось одна, друга, десята й двадцята сімейка сідають на пледах, бажають одне одному приємного апетиту; а тоді западає тиша, чути лише завзяте жування, брязкіт консервних бляшанок, бахкання корків і дзенькіт скла. Таким чином, після десяти хвилин захоплення й години посиленого харчування ці доблесні «туристи», кожен з яких в середньому важить дев'яносто кілограмів (неповнолітні важать удвоє менше), спускаються в долини, обмінюючись такими вишуканими дотепами, як наприклад: «Що в солдата під ліжком? Порядок!» А лоби в них мокрі від перепою, щоки одутлі від переїдання, а мозок, як правило, спить. Страшно глянути на тих «туристів». Страшно про них подумати!

Отже, я пояснив, чому не збираюсь називати місцевість, звідки ми вдвох з магістром Діонізієм спостерігали, як над Краковом появлялось незвичайне видовище.

Зрештою, ми не приїхали сюди як двоє вишуканих спостерігачів грандіозного видовища.

За підрахунками, щоб потрапити туди, де був розташований димар, позначений на нашому плані літерою «Б», ми повинні були вирушити звідси десь хвилин за вісім. «Димар Д» був на чималій відстані, але брати Кошмарик передали мені через любого магістра бінокль, він був невеличкий, однак у багато разів збільшував зображення. Завдяки йому я розрізняв не тільки постаті, а й обличчя людей, які метушились біля підніжжя димаря. Я одразу знайшов найважливіших для мене осіб, їх було чудово видно при світлі рефлекторів.

Побачив я пані Ганку біля центральної камери, Фуня, що бігав від камер до мікрофонів, від мікрофонів до рефлекторів і назад, директора Єжи, який, виблискуючи своєю перукою, ніби зірка, знову тримав у руці мікрофона, записуючи розмову якоїсь Поважної Особи з молодою, мило усміхненою журналісткою: «кореспонденткою», що здавалася мені схожою лише на одну людину в світі — на Ярека, який надів на себе перуку мами-астронома та жіноче вбрання. У Поважної Особи рот не затулявся, Ярек посміхався з притаманною йому чарівністю, а Рудавого трясло, як у лихоманці.