— Ну знаєш, Ренато! Так накирятися, щоб навіть нареченого не впізнати? — І забрався непевним кроком, наспівуючи драматичну пісню Маленчука «Танго лібідо».

У квартирі на третьому поверсі панувала цілковита тиша, якщо не враховувати таємничих напружених постогнувань. У найпросторішій кімнаті, де стиль пізнього Ґерека поєднувався із дрібноміщанською розкішшю, біля столу сидів Едзьо і, видаючи приглушені стогони, завершував майстерну, дивовижну конструкцію із сірників. Це була троянда, така неймовірно делікатна й тендітна, сповнена світла в проміжках між дерев’яними паличками, що нагадувала міланський собор Дуомо. Важко було повірити, що із чогось настільки банального, як кілька коробочок сірників, можна створити справжнє диво. Але Едзьо був майстер творити чудеса. Підкрутив фарбовані вуса й саме збирався доклеїти найменшу детальку, котра увінчувала його шедевр, як збагнув, що вже довгенько не може зосередитися. Щось йому заважало. Це не був хіт «Нумо заспіваймо всі», який стара порхавка Мацеякова вмикала щодня з восьмої ранку до другої, а тоді, поставивши клізму, вдавалася на пообідній сон. Цього разу він почув зовсім нові, незнайомі звуки. Хтось наче вовтузився й гупав на сходах. Едзьо нашорошив вуха. За дверима квартири відбувалося щось погане. Наш відставний поліцейський, чиє минуле було таким само складним, як повоєнна історія Польщі, схопив вибивачку для килимів і безгучно зняв ланцюжок. Відчув, що в його вражених склеротичними змінами судинах пожвавлюється кровообіг. Рвучко розчахнув двері й занімів на порозі. Біля його ніг катався клубок, що складався з неповнолітніх осіб, причому положення тіл було доволі нетиповим. Потерпілою стороною, яку притискали до землі, намагаючись придушити, був Гуцьо, а невідомий нападник був вочевидь жіночої статі. Мучителька хлопця сопіла, усівшись на ньому верхи й намагаючись запхати малому до рота кляп, змайстрований зі спортивних штанців. Едвард негайно поспішив сусідові на допомогу. На жаль, він промахнувся, і дочка міфічних фурій ще протягом хвилини утримувала перевагу над ними обома. Нарешті Едзьо підвівся на ноги і, схопивши дівулю за шкірку, стягнув її з жертви, котра ледве дихала. На якусь мить його добрі старечі очі зустрілися зі страхітливим утіленням байдужої агресії й насильства в крихітних очицях свиноподібного створіння. Істотка з тупуватою пичкою швиденько відіпхнула руку, що тримала її за комір і, вшилася, гупаючи поламаними східцями, уникнувши таким чином зайвих повчань. А Едзьо лише тоді відчув, що в нього знову розгулявся радикуліт. Спираючись на хлопцеве плече він пошкандибав до помешкання, де важко впав у напіврозвалене крісло. Цю стару руїну Едзьо забрав разом з іншими пам’ятними речима з комісаріату, коли йшов на пенсію. Зрештою, начальник однаково розпорядився поміняти меблі, які мали відтепер відповідати нормам Евросоюзу. Ані Едзьо, ані крісло не підходили під євросоюзівські стандарти.

Густав, що був дитиною, неначе народженою діяти в критичних ситуаціях, перехопив ініціативу.

— Де у вас грілка? А камфорний спирт? Це треба нагріти, я бачив по телевізору в програмі «Ваше здоров’я».

Малий пішов до ванної й наповнив грілку гарячою водою. Едвард, змагаючись із гострим болем, спостерігав за точними, зосередженими рухами Гуця. Так, у цього хлопця вочевидь якісь проблеми. Коли б він лише знав, як йому допомогти. Старий зручно вмостився й накрився коцом. Гуцьо присів поруч.

— Яке гарне. Що це таке?

— Троянда.

— Ви самі зробили?

— Сам. Люблю часом поколупатися, помайструвати. Брат мене навчив. Як сиділи вдома самі, бо мама працювала на заводі, то це заспокоювало нерви, займало голову. Тоді ми так за нею не сумували. Ой… — скрикнув він, спробувавши поворухнутися.

— Може, викликати швидку, 999 або 112 з мобільного? — Хлопець відклав тендітну квітку на місце, неначе боявся, що його незграбні пальці знищать цей маленький шедевр.

— Минеться, завжди миналося… А тепер, парубче, розкажи-но мені, що це за панночка так за тобою бігає, що примчала аж сюди?

— Це Гладка Надя, вона мене ненавидить від першого дня в школі…

— Гм, а чому?

Гуцьо запихав руку в рукав, а тоді знову витягав, роздумуючи над причиною.

— Не знаю, може, вона просто мусить когось ненавидіти?

Едзьо довго дивився на Гуця. Було помітно, що малий намагається триматися, але в очах вже зачаїлися сльози, ознака безпорадності й страху.

— Іноді люди ненавидять інших, бо їх самих ніхто не любить і нікому вони не потрібні… А часом просто через те, що їм справляє приємність знущатися зі слабших. — Він задумався на мить. — Ти розповідав про це мамі або вчительці?

Гуцьо заперечно похитав головою. Шморгнув носом і більше не міг приховувати, що не знає, як із цим упоратися.

— То й добре. — Едзьо підвівся із крісла. — Ми самі собі дамо раду. Ой, ой-ой! — Схопився він за спину. — Дай-но мені отой альбом. Отам, на полиці… О, чудово. — Він із полегшею гепнувся на канапу.

Хлопець сів біля нього й невдовзі дві чуприни, сива й дитяча, ще зовсім непокірна, схилилися над фотографіями.

— Бачиш цього сухоребрика? — чоловік постукав пальцем по фото з надірваними краями, на якому виднів невеличкий переляканий хлопчина із брудними гострими колінцями. Він сидів на траві й жадібно дивився на інших дітлахів, що ласували морозивом на паличці. Поряд стояла сільська молодиця в білому халаті й зазирала всередину чогось, що нагадувало маленький холодильник на колесах. Усе це на тлі поля й руїн розбомблених будинків…

— Хто це?

— Я, у дитинстві. Усі хлопці у дворі давали мені лупки. Принаймні відтоді, як мій брат більше не міг мене захистити. — Едзьо зітхнув і мимоволі напружив м’язи.

— Він кудись поїхав?

— Атож, хлопче, він поїхав дуже далеко. Наступив на міну і його закинуло аж у космос. Потому мені довелося боронитися самому. Я почав із найпростішого. Трохи віджимався, качав прес, вправлявся з еспандером. А потім…

— А потім що?

— Бокс. Я почав займатися боксом. Тренувався, аж піт з мене лився. Мій далекий родич мені показував. Такий собі, бабі через вулицю бондар. Ти теж міг би.

Хлопець сидів, похнюпивши голову.

— У мене немає жодних родичів. Узагалі нікого немає, крім мами.

В Едварда так сильно стиснулося серце, аж він перелякався, чи є вдома нітрогліцерин. А тоді вирішив по-чоловічому.

— Я тебе навчатиму.

Ще біля дверей Ципріян скинув із себе просяклий потом спортивний одяг. Голий, став перед величезним дзеркалом, що займало цілу стіну, й уважно придивився до власного тіла. Тоді зробив декілька танцювальних рухів, ніби імітував акторів музичних фільмів вісімдесятих років.

«А я класний, — подумав він. — Дуже навіть класний».

Безтурботно помахуючи чоловічим хазяйством, він перетнув свій п’ятнадцятиметровий передпокій в одному зі столичних пентхаузів. Натиснув на кнопку, хитро замасковану в стилізованій іонічній колоні, і в приміщенні залунав вібруючий голос соліста «Бі Джіз». Що ж, Ципріян мав виняткову пристрасть до цієї музичної кічухи.

Злостивці стверджували, що він став такою самою колишньою зіркою, як і його улюблена група. Минуло п’ять років відтоді, коли він виграв у телепрограмі «Танці-спотиканці», і прекрасна половина польських глядачів просто-таки шаленіла від нього. Його носили на руках у лектиці обожнювання, телестудію засипали посилки з білизною й матримоніальними пропозиціями. Він був улюбленцем мас, володарем еротичних снів терпкуватих зелених дівчаток та зрілих жінок, що своєю млістю нагадували про смак перестиглої вишні. Був богом танцю й сексу. А потім… дуже швидко перестав ним бути й переконався, що пам’ять і обожнювання натовпу ще більш нетривкі, ніж пінка на розчинному капучино в барі за рогом.

Зараз йому залишилися спогади, п’ятирічна спортивна «Мазда» (зрозуміло, червона) й узалежнення від популярності. Якби ж він міг упіймати цей момент, коли все пішло не так, може, йому й вдалося б щось зробити. Уміло підігрівати зацікавлення медій, дозувати сенсації, анонімно підкидати газеткам плітки про себе… Врешті, виступити на телебаченні з якоюсь таємничою мелодраматичною історією з минулого. На жаль, слава приспала його чуйність. Він більше не докладав зусиль, інформація про нього з’являлася все рідше, поштою більше не надходило щодня по декілька запрошень на різні раути. Опівдні його більше не будили телефонні дзвінки із глянцевих журналів, які цікавилися, чи не бажає він поїхати до спа-салону чи провести фото-сесію в стилі «розкіш Візантії». І от, нарешті, надійшов той день. Коли його попрохали позувати на фото в популярній кнайпі, і він помітив, що стиліст приділяє більше уваги пивній піні, ніж йому. Тоді він зрозумів, що йому кінець. Гаплик.