— Це не був ніякий ведмедик, а…, а… ну-у-у-утрія, бу-у-у-у!!!
А й справді, Раймунд був нутрією й скидалося на те, що він щез із їхнього життя так само безслідно, як Мешко, нова школа Гуця, прогулянки по Ноттінґ-Гілл та ідилічне життя під крилечком королеви. Мати й дитина зіщулилися на сидіннях, переживаючи кожен по-своєму власну пекучу втрату.
Страйк в аеропорту виявився для них, власне кажучи, благословенням.
Ядзя, прикута до цього місця разом з тисячею інших людей, могла трохи охолонути, переконатися, що іншим жінкам іще гірше (у черговий раз старопольський засіб від хандри виявився поза конкуренцією). Навіть якщо зараз вони й перебувають у щасливих шлюбах, то їх точно колись покинуть. Вона зрозуміла, що це просто закодоване в природі чоловіків, і важко мати до них якісь претензії… Вони такі собі нижчі, недорозвинені форми існування, послідущий людський вид… Тож єдине слово, що спадало їй на думку зараз, коли Ядзя заклякла в розпачі й дивилася на всіх цих пихатих чваньків в авіаційних уніформах, лінивих прибиральників, що ховали папірці під килимками, череватих батьків родин, які мало не порозлягались на пластмасових стільчиках, шмаркачів, що вже гаркали на своїх дівчат, і маленьких прикрих хлопчаків, котрі надимали пухирі жуйки й зневажливо вистрілювали ними просто в обличчя власних сестер, а ті сиділи з виглядом природжених рабинь… отож, єдиним словом, яке спадало їй на думку було «знищення». Принаймні до моменту, коли вона пригадала про власного сина.
— Не переживай, я тобі допоможу її випити, — пробурмотів той, силкуючись закрити зіпсований замок у валізі.
— Що випити? — Ядзя глянула на нього, як на інопланетянина. Траплялися хвилини, коли впевненість, що вона народила прибульця з інших світів, була стопроцентною.
— Ну, цю гірку чашу, яка тобі нині дісталася. Але ж людина за період еволюції чогось навчилася…
З останніх сил Ядзя урвала лекцію про захисні механізми, які людська психіка запускає в критичні моменти.
— Якщо не припиниш негайно, покину тебе на першому ж контрольному пункті.
Вона почувалася справді втомленою, вижертою ізсередини якимсь велетенським хробаком, і з вирвою після вибуху авіабомби замість серця. Брудна, липка від поту, огидна й вичавлена, як цитрина. Їй було за тридцять, усі знають, що в цьому віці схуднути геть непросто, а секс видається не таким казковим, як про це пишуть у бабських журналах. На додачу прокинувшись якось уранці, можна побачити в дзеркалі власне подвійне підборіддя. Вона повсякчас запитувала себе: як це так, щоб кожного разу фінал був однаковісінький? Спершу повне очамріння, плани й сподівання, і раптом ні сіло, ні впало: бемц! У ній зростало величезне відчуття, що світ скривдив і покинув її, і вона вже зовсім не криючись, розплакалася. Однією рукою намагалася надягти чорні окуляри, а другою витерти соплі, що дзюрком текли з носа. Дістала носовичка, окуляри випорснули з руки й брязнули на підлогу прямісінько під чоловічі ноги, у піжонських кросівках і фірмових штанях… Почувся хрускіт пластмаси й скла.
— А-а-апчхи! — Ядзя чхнула, густо вкриваючи соплями круті кросівки незнайомця.
— Курва мать..! — верескнув чепурунчик чистісінькою польською й скорчив таку міну, наче хотів будь-що втекти від своєї вкритої шмарклями ноги. — У вас що, зовсім дах поїхав?
Ядзя не спромоглася на якусь дотепну відповідь. У її серці жах змішався з полегшенням, бо що не кажи, а зустріти земляка завжди приємно. Людина не почувається такою самотньою. Разом з тим вона замислилася, як це дехто може ходити у взутті, вартим декілька її зарплат, і що робити, коли цей прилизаний клоун зажадає фінансового відшкодування?
— Перепрошую, але ж я це зробила не навмисне, еге ж?
Тим часом Густав, золота дитина, з величезним натхненням чистильника-початківця припав до ніг незнайомцеві. Витираючи носовичком зневажені кросівки, він щомиті спльовував на них.
— Це «Найк», правда? — упевнено запитав хлопець. — Остання модель… «Найк» відкрив у Китаї ще одну фабрику… Там працюють п’ятирічні діти, а платять їм по двадцять центів за десять годин роботи.
— Е-е-е… — Чоловік відчув, що потрапив у пастку й погляд його заметушився, немов шукаючи, куди втекти.
— Я можу відшкодувати кошти хімчистки, — запропонувала Ядзя, витираючи носа.
— Та не жартуйте… — він стояв знічений, розсіюючи довкола млосні запаморочливі пахощі туалетної води «Раш» від Гуччі.
Цей запах викликав у Ядзі незрозумілий смуток. Він непокоїв і притуплював гостроту зору. Ось чому замість того, щоб замовкнути, вона підсвідомо продовжувала цей принизливий обмін репліками.
— Певне, що жартую… Я така собі дотепниця. Із самого ранку смішки з мене так і пруть. — Її голос небезпечно здіймався до чимраз вищих частот. — Отак собі походжаю й сякаюся на людей, ха-ха-ха! Мені все подобається, навіть те, що я залишилася сама як палець, з дитиною, і тепер не знаю, як знайти сили, щоб пережити черговий день! Ну, чого ж ви не регочетеся? Луснути можна від сміху-у-у! — І Ядзя розревлася як дитина.
Пасажири, що стояли віддалік, оглядалися, і стурбовано запитували, чи все гаразд. А коли численне потомство індуської пари зі співчуття заридало з нею за компанію, Ядзю підхопила лагідна хвиля взаєморозуміння. Уже невдовзі вона потопала в неозорих обіймах грудастої афроамериканки, тоді як Густав, поїдаючи зацукровані ананаси, використовував нагоду покращити свою англійську.
Обшмарканий чоловік трохи потупцяв на місці, а тоді непомітно витер кросівки об власні штани. Прямуючи до гейта № 8, він роздумував, чому це, у дідька, жінки поводяться так, що завжди почуваєшся винним.
* * *
Літак до Варшави мав уже злітати. Але що таке декілька хвилин порівняно з кількагодинним запізненням! Пасажири виглядали помітно розслабленими. Ще трохи, і вони будуть удома. «Окенцє» привітає їх зіпсованими кондиціонерами, безладом і персоналом, який бовваніє десь у тумані. Ядзя вмостилася біля проходу й пояснила Гуцеві, що він не може сісти біля вікна й спостерігати, чи не відпадають шасі. Вона прагнула, щоб від неї ніхто нічого не хотів, ніхто нічого не говорив, не вимагав уваги, відповідей, якоїсь реакції. Хотіла пережити принаймні найближчу добу. А потім наступну, от і все… Дивилася на впертого Гуця, який приклеївся носом до ілюмінатора, й роздумувала над тим, наскільки великий тягар поклала на власну дитину. Сама розбита й слабка, як равлик з розчавленою черепашкою, вона була для свого синочка нікудишньою підтримкою. Це швидше він не раз її підбадьорював, а йому ж було лише вісім років. Хіба можна від хлопчика очікувати, щоб він завжди був поруч і підтримував матір? Єдиним повірником дитячих жалів було плюшеве страховисько. Але Раймунда вона його теж позбавила. Через власний егоїзм та істеричний поспіх. «Я чудовисько, — подумала Ядзя, — влаштувала своїй дитині пекло з недорікуватою матір’ю й волоцюгою батьком, якого й слід загув швидше, ніж вистигли його капці».
Мешко мав бути іншим, винятковим, і все-таки, незважаючи на своє кретинське ім’я, він урешті виявився точнісінько таким самим чужим і ворожим для неї, як і всі люди, котрі штовхають одне одного щодня на вулиці. Його вчинок був підлим, огидним і безвідповідальним. Навіть спогад про його голос, запах і присутність призводили до того, що в Ядзі тьмяніло в очах. Усвідомлюючи, що вона робить несправедливі й образливі узагальнення, Ядзя вирішила оминати чоловіків десятою дорогою, і раз та назавжди очистити власну життєву територію від будь-яких доказів існування цієї очевидної халтури Матінки-природи.
— Перепрошую… Ви мене можете пропустити? Моє місце біля вікна… на жаль.
Ядзя завмерла, не вірячи власним очам.
— Ви це що, навмисне робите?
— Що роблю?
— Переслідуєте мене через пару кросівок! Ви що, психопат? І тепер будете мене цькувати, доки я не накладу на себе руки?
— Господи, Боже… Я лише хочу сісти на своє місце, — пояснив не на жарт переляканий чоловік.
— Клас. — Гуцьо відлип від шибки. — Я вас називатиму паном Шмарком, добре?
