— …і нарешті, тобі вдалося підчепити таку собі гладку Каську з Катовиць.

Екран замерехтів, а потім з’явилася реклама.

— От блін! Так зі мною вчинити! — Сара ковтнула вина із пляшки. — І чого він стидається? Усі ми люди… Гаразд, краще давайте подумаємо, що робити з фіналом? Ви мусите репетирувати.

Ядзя сиділа на унітазі з відчиненими дверима туалету, одночасно розмовляючи з подругами. Замислилась над відповіддю, а тоді блискавично прийняла остаточне рішення.

— Не мусимо. Я просто не танцюватиму.

— Ти, певне, жартуєш!!! Не можна так, ти задалеко зайшла!

— На жаль, не туди, куди мені хотілося… — Ядзя насилу підтягнула труси, бо дві божевільні подруги шарпали її на різні боки.

— Ти не можеш зірвати контракт! Знаєш, скільки тобі доведеться за це заплатити?

— Сара має рацію. До кінця життя не розрахуєшся.

Ядзя спустила воду і, дивлячись кудись у далечінь понад дахами будинків, тихо сказала:

— Начхати.

— Блін, вона зовсім здуріла! — Уля не на жарт перелякалася. — Доведеться тепер нам за неї сплачувати! Зрештою, ми самі її в це втягнули.

Ципріян не спав уже три дні. Він марно намагався порозмовляти з Ядзею. Але вона не підходила до телефону, не відповідала на есемеси й не відчиняла двері. У відчаї він навіть постукав до Едзя, але й того не виявилося вдома. Хай йому грець, вони що, колективне самогубство вчинили чи що?

Загалом Ципріян провів більше часу на сходах, аніж у себе вдома, чекаючи на когось, хто допоможе йому поговорити з Ядзею. Одного разу, коли він протягом кількох годин тинявся під вікнами будинку, дошукуючись у мансарді ознак життя, якась стара бабела вийшла з дому і, обізвавши його збоченцем, рішуче зажадала, аби Ципріян припинив там крутитися. Ця пані вочевидь не дивилася телевізор, і тому він був для неї ніким.

Повернувшись додому, змерзлий Ципріян прослухав чотири повідомлення від продюсера й поставив чайник на плиту. У цю мить задзеленчала мобілка.

— Не хочу я знати, що відбувається! Я намагаюся не слухати пліток, і мені начхати, що там між вами сталося, але через два дні мусите бути тут на фіналі. Хочете — репетируйте, не хочете — не треба, трахайтесь, спіть, робіть, курва, що завгодно, але як розвалите мені програму, я вас прикінчу!

Продюсер репетував так голосно, що Ципріян поклав телефон на стіл, але й тоді чудово все чув.

— У неї що, зовсім дах поїхав? — лунало далі в слухавці. — Графиня якась, чесне слово! Зірка з погорілого театру! І я не збираюся читати в довбаних таблоїдах про якісь засрані почуття й пошуки сенсу життя! Ти мені винен купу бабок, я все кинув на цей проект! Мусите бути на фіналі. Обоє. Зрозуміло? Ну. Телебачення тебе любить, а доки любить — не пропадеш.

І роз’єднався, перш ніж Ципріян устиг щось вставити. За інших обставин після такої розмови він би вже обливався холодним потом і мчав з кубинською сигарою, щоб задобрити нею Всемогутнього. Але зараз думав лише про Ядзю. Ципріян із жахом зрозумів, що страждає, у нього почалася справжня ломка, від туги за коханою боліло все тіло, аж до нігтів та кінчиків волосся. Від самої думки про те, що зробила Верена, йому хотілося вити. Бо, з одного боку, вона сказала правду, а з іншого — чистісіньку брехню. Справді, він мав домовленість із шефом, що переконає Ядзю виступати, але потому важливим було тільки те, що вони можуть проводити разом чимраз більше часу. Задоволення від танцю супроводжувало їх немовби мимохіть, це було, як такий собі бонус. Ципріян уперше зустрів жінку, з якою міг бути самим собою. Не танцюристом, колишньою зіркою, а звичайним, трохи закомплексованим хлопцем з невеликого селища, якого досі лякав галас метрополії. Ципріян сумував за простим життям, запахом перини й звичайнісінькою кров’янкою, смаженою на солонині. А Ядзя була тут, у Варшаві, першою людиною, кому він не соромився в цьому зізнатися. Його найкращим другом, єдиним, який у нього був.

Сів на дивані, де вона так любила вмощуватися, й провів долонею по подушках, ніби сподіваючись знайти там загублений, крихітний слід коханої. Запах її волосся, її тінь, будь-що. Але тканина була холодна, шорстка й неприємна на дотик. Ципріян підійшов до бару й налив повну склянку віскі. А потім без кінця переглядав свою улюблену сцену із «Кримінального чтива». Проте цього разу шалений твіст танцювали не Ума із Джоном…

Чайник свистів, як навіжений. Нарешті, виплюнув свисток, а потому урочисто згорів дощенту, наробивши смороду на півміста.

Ципріян відірвав погляд від екрану лише тоді, коли помешкання заповнилося димом, а на суперсучасній плиті догоряла купка ебоніту.

Коли б не Надя, Гуцеве життя в школі було зовсім нестерпне. Її авторитет і той жах, який вона викликала у своїх товаришів, захистив малого від кепкувань. Хоча ніхто не обговорював того, що сталося на святвечір у школі. Уся ця історія була настільки сумною, що навіть до болю відверті діти уникали згадувати про прикрий випадок.

Надя могла лише мовчки підтримувати Гуця в його особистій трагедії, і хоча встигла щиро полюбити Ципріяна, не могла йому пробачити того, що мама його друга через нього плаче. Крихітний розумець дівчинки з усіх сил намагався збагнути складний світ дорослих, проте це важко вдавалося навіть із власними батьками. Тож зараз, замість того, щоб думати й мізкувати, вона просто була поряд з Гуцем, прибита так само, як і він. Здавалося, навіть улюблені цибулеві чіпси перестали їй смакувати, і вона силує себе запихатися ними. Продзвенів дзвоник, і діти зійшли до гардеробу. Одяглися, не дивлячись одне на одного і, як завжди, разом вийшли зі школи. Стали на тротуарі, риючи черевиками ямки в снігу. У повітрі літали великі сніжинки, падали на простягнуті долоні, залишаючи на них малесенькі, брудні краплинки.

— Коли по тебе тьотя приїде?

Гуцьо шморгнув носом і стенув плечима.

— Мабуть, зараз.

— А ти ще довго в неї житимеш?

— Не знаю… Якби в Едзя не стався інфаркт, я міг би залишитися вдома. Він би потурбувався про нас із мамою. Але він у лікарні.

— Може, перевідаємо його? — дівчинка колупалася в носі, силкуючись вигадати для товариша якусь розвагу, котра бодай ненадовго відвернула б його увагу від домашніх проблем. — Принесемо йому бульйону. До лікарні завжди носять бульйон. У слоїку.

— У нас немає бульйону… окрім того, нас не впустять до нього. Туди можна лише найближчим родичам, — сумно відповів Гуцьо.

Подумавши хвилинку, додав:

— Але ж у нього немає найближчих родичів…

— Привіт, друзяки!

Діти рвучко підняли голови, здивовані привітанням. По той бік калюжі стояв Ципріян. У нього був синьо-фіолетовий ніс, який виразно свідчив, що його власник провів на вулиці купу часу. Ципріян тримав руки в кишенях і тремтів як осика. Обличчя вкривала густа щетина, надаючи йому сумного й нещасного вигляду.

— Як мама? — запитав він. — Як вона почувається?

Гуцьо спершу хотів було підійти до нього й привітатися, але, передумавши, крутнувся на п’ятці й рішуче попрямував у бік паркінгу.

— Почекай! — Ципріян схопив його за руку. — Ну, прошу тебе. Я лише хотів дізнатися, що з нею? Я дуже переживаю. А ти як? Однокласники не чіпляються?

— Нехай би тільки спробували! — Надя стала поруч із другом, готова прикривати його власним тілом.

Запала тиша, усі втупилися в брудний асфальт. Перед школою було безлюдно, учні давно пішли додому. Навколо не відбувалося абсолютно нічого, хіба що пролетіла покинута целофанова торбинка, яку переслідували повіви холодного вітру.

— Гуцьо… послухай. — Ципріян насилу проковтнув слину. — Я… справді її кохаю.

— О-о-о, дивіться-но, момент істини. Де ж камери? — Хлопець театрально роззирнувся, а тоді махнув рукою. Почалапав до авто, яке саме під’їжджало.

Надя нерішуче постояла хвилинку, вагаючись між симпатією до Ципріяна й прихильністю до Гуця. Дивилася, як хлопець віддаляється. Пройшовши кілька метрів, Густав обернувся й, насилу стримуючи сльози, вигукнув: