Щойно з’явившись у мансарді, Надя жбурляла ранець у куток, простягалася на Ядзиній канапі і, поїдаючи родзинки з мисочки на підвіконні, заглиблювалася в читання. Нещодавно вона відкрила «Гаррі Поттера» й важко навіть описати емоції, що їх переживала ця необтяжена зайвим інтелектом дівчинка, життя якої донедавна полягало в споживанні чипсів за 0,99 злотого й лупцюванні кожного, хто траплявся їй під руку. Таким чином Гуцьо одночасно утратив улюблені книжки й віддану подругу.

Зараз він сидів, набурмосений, і щомиті зиркав на Надю. Трохи покашляв, постогнав… Нуль, жодної реакції. Зітхнув, досипав родзинок, а тоді видряпався на своє піднебесне ліжко, укрився коцом і вирішив подрімати, доки не повернеться мама.

Розгнівала Ядзя мчала містом, то перестрибуючи калюжі, то потрапляючи в них. Під пахвою тримала коробку зі злощасними черевиками й касовим чеком, який давав можливість подати рекламацію на неякісну покупку. Влетіла крізь обертові двері, на мить утратила орієнтацію, а тоді рішуче попрямувала просто до пункту обслуговування клієнтів.

— Доброго дня. Я в такій справі: тиждень тому купила у вас черевики синові… Вони мали бути водонепроникні, тоді як насправді промокають навіть за звичайної мжички. Прошу повернути мені гроші.

Молода продавчиня з поглядом тупуватого теляти розмірено жувала гумку й незворушно дивилася на Ядзю.

— Чому? — нарешті озвалася вона.

— Оскільки товар не відповідає вимогам. Я заплатила за високу якість і хочу її мати.

— Тобто… ви хочете, щоб черевики були сухі, коли падає дощ? — перепитало дівча.

— Я хочу, аби мені повернули мої гроші.

— Я не можу віддати вам грошей, але можу обміняти…

— Гаразд.

За Ядзиною спиною вишикувалася довгенька черга клієнтів. То тут, то там чулося шепотіння, що це «ота з телебачення».

— …за умови, що їх не носили, — закінчила дівчина.

Ядзю ледь чорти не взяли.

— Послухайте, — вона з усіх сил намагалася зберегти спокій, хоча всередині неї щось булькотіло, піднімалося, шумувало, і це був явно не байєрівський аспірин. — Якби їх не носили, то я б не знала, що ви ошукуєте клієнтів, втюхуючи їм те, що не відповідає тому, чим повинно бути. Розумієте?

Іззаду хтось нетепрляче засичав.

— Швидше, нам тут ніхто не платить за стояння.

— Правильно каже, обкрадають людей серед білого дня. Я вчора доньці спідничку купила, а вона відразу по швах поповзла.

— Може, доня занадто гладка? — злостиво запитав хтось.

Ядзя відчула, що ще мить, і за польською традицією вибухне скандал, а тоді в цьому шарварку вся справа піде нанівець.

— Покличте будь ласка, директора! — рішуче зажадала вона.

— Ой Боже, яка мудра, дивіться-но на неї!

Дівиця вийшла, насупившись, з-за прилавку й зникла з поля зору.

— Ну, і що хорошого ви зробили? — відразу напалися на неї. — Тепер будемо тут чекати, як на Боже милосердя. Треба було відразу скандалити?

— Але ж я… тільки… — у цей момент Ядзя відчула себе Йозефом К. з відомого роману Кафки.

— Ото прийде тут така й качає права. Тут усі рівні!

Отож Ядзя покірно чекала, доки повернеться продавчиня, хоча насправді їй дуже хотілося негайно щезнути з лиця землі. Люди, роздратовані затримкою, погрозливо бубоніли, ніби раптом відшукали винного в усіх своїх нещастях. Ядзя відчула, що за мить її просто лінчують. Пробурмотівши невиразно слова перепросин, вона втекла з магазину, забувши коробку з нещасними черевиками.

Ядзя знову йшла крізь листопадову мряку й сутінки, краплі дощу стікали по обличчю. Єдиним, що пов’язувало її зі світом зірок телебачення, була обкладинка бульварного журналу, виставленого у вітрині наріжного кіоску. Під великим фото Ципріяна, Верени та Ядзі кидалося у вічі пікантне запитання: ЛЮБОВНИЙ ТРИКУТНИК?

Після повернення з Казимежа в Ядзі стався якийсь злам. Вона ще до кінця не усвідомлювала, що саме, але всередині неї щось раптово зашумувало, віщуючи зміни. Цей процес, позбавлений поки що виразних рис, розпочинався вже із самого ранку. Ядзя прокидалася виспана й весела. Це був перший дивний симптом. Другим був той, що вона більше не відчувала голоду! Зазвичай, уранці вона відчувала неприємне посмоктування, котре наказувало їй поглинути сніданок розміру XXL. Та останнім часом, під впливом виснажливих вправ, а може й купи обов’язків, її шлунок перестав бути найважливішим органом, за допомогою якого Ядзя сприймала навколишній світ. Ось так, непомітно, вона схудла на п’ять кілограмів. Щоб повернути назад талію, залишалося скинути ще сім. Проте вже зараз під блузкою щось несміливо вимальовувалося. Це диво дивне викликало пам’ять про форми, які давно до невпізнання змінилися. Руки й досі могли відтворити в повітрі хтозна-коли втрачені лінії, сповнені хвилюючих заглибин… «А якщо отак забути про все, і знову стати сексі?» — виникала в голові заманлива думка.

З Ядзею відбувалося щось неймовірне. Це складно було пояснити, але щойно в неї виникало це несміливе прагнення, вона відразу відчувала сироти внизу живота. Ядзя могла їх викликати будь-коли, як обіцянку чогось незвіданого, але такого бажаного.

Приниження, якого вона зазнала через Ципріяна й Верену, пробудило її приховану природу, сповнену задиркуватості й рішучості. Ядзя запрагнула відчинити двері у світ, де їй буде добре із собою. Де вона не почуватиметься людиною другого сорту, без права на радощі. Вічно на задньому плані сцени, з алебардою в руках… їй знову хотілося бути щасливою, як тим, котрі живуть справжнім життям. Кожного дня Ядзя чула компліменти, їй бажали перемогти, прохали автограф або хотіли сфоткатися разом, і це переконало її, що вона теж здатна будь-якої миті покинути свою емоційну шкаралупу, сісти до будь-якого човна й попливти. До світла.

Хоча Ядзя сама соромилася цих фантазій, але бажала бодай раз відчути себе… дівчиною із «Плейбоя», подобатися навіть такому собі Ципріянові. А чого б і ні? Адже і її колись хтось кохав, отже, вона зовсім не була найгірша. Їй лише був потрібен якийсь стимул, що підштовхне її в потрібному напрямку.

Ядзя навіть не підозрювала, що її так діткне те, що сталося в Казимежі. У ній наче прокопали маленький тунель, куди скинули все, про що вона хотіла б забути. Наче вибухнула бомба з усіма її життєвими невдачами, розчаруваннями й негараздами.

Ядзя вперто думала про це, стоячи гола, як остання сирітка, зіщулившись від холоду й сорому. Сара з Улею, закутані в східні хустки, витанцьовували в колі, тримаючи в руках запалені свічки й мугикаючи мантри невідомою мовою. Сара весь час кашляла, задихаючись від диму опію.

Вони зібралися в неї втрьох, у будинку на відлюдді, щоб, за словами Сари, пробудити в Ядзі «цю чортову напівживу богиню!». Сара була переконана, що її подруга втратила контакт зі своєю первісною жіночою природою і її конче треба відшукати. І тоді вона матиме все, що забажає.

— Та припини ти, нарешті, так затулятися, бо мене зараз чорти візьмуть! — Сара втратила терпець, і це при її езотеричному амплуа виглядало страшенно комічно.

— А як мені не затулятися, коли мені соромно? У мене все повідвисало, я ледь об власні цицьки не спотикаюся.

— Дай спокій, ми ще колись розчулено згадуватимемо часи, коли дупа не волочилася за нами по землі.

— Ага, а в мене, крім того, постійно випадатиме матка, це проблема всіх, хто багато родив. — Уля зупинилася, і Сара втратила ритм.

Попіл з догораючого кадила впав на босі ноги дівчат.

— Мені зимно, довго ще?

— Боже! Які всі нетерплячі… Якщо ти весь час так скиглитимеш, то енергія Маґна Матер не з’явиться тут до кінського великодня.

— Ги-ги-ги… — Уля не витримала. — Може, спершу щось з’їмо?

— Тихо! Роздягаймося, швидко! Треба їй допомогти.

Уля з Ядзею перезирнулися. Коли їхня навіжена подруга виконувала свої шаманські ритуали, вона поводилася як тиран і диктатор. Її можна було б поставити поряд з Гітлером, Сталіним і стилістом із програми «Ти нікчема», котрий з’являється зненацька й викидає всі твої лахи у вікно.