Як упорається Маруся, то звичайно шиє. Шила вона поганенько, та все ж полатати одежину яку могла, — то й досить цього було. А шити нове вона у сусiди Горпини вчилася. Чоловiк Горпини теж на шахтi робив, а Горпина часом учила дiвчат шити. Маруся замкне свою хатку та й бiжить до неї вчитися. А то часом двi-три дiвчини-подруги прибiгали до неї шити, — щоб веселiше було. Прибiжать, набалакають повну хату i звеселять Марусю.

Увечерi приходив Максим, а в свято, то й увесь день дома був. Отодi Марусi найвеселiше було. Жде було — не дiждеться, як загуде машина ввечерi, — ото, щоб роботу шахтарi кидали. Тiльки загуде, — вона так i метнеться готувати все, що треба. От уже й ходу чути, дверi вiдчиняються i знайома чорна постать стає на порозi.

— Ой, якi ж ви чорнi, тату! — мало не щоразу скрикує Маруся, скоро батька вздрить.

I справдi, не то одежа у Максима вся чорна вiд вугiлля, а й обличчя таке чорне вiд сажi, як у арапа, — тiльки зуби та очi блищать на чорному.

— А тобi не до вподоби? — смiється Максим. — Ну, то давай умиваться!

Маруся тiкає аж на пiч, у куточок, а Максим тим часом умивається та передягається.

— От i вже! — каже вiн.

Маруся вилазить зi своєї схованки, прибирає швиденько, що треба, i вже трохи згодом сидять обоє за столом, а на столi в мисцi гарячий борщ парує. Повечерявши, вони розмовляють. В старовину, живучи в казармi, Максим, прийшовши з роботи, поспiшався, звичайно, швидше спати. I це не через те саме, що вiн утомлявся, а й тим, що йому зовсiм гидке було життя в казармi — з брудом, з пияцтвом та iншим. Вiн поспiшався швидше заснути, щоб хоч не бачити того бруду й гидоти, що серед неї доводилось йому жити. А тепер йому не хотiлося спати, i щовечора вони вдвох розмовляли, часом i довгенько. Маруся цiкаво слухала, що оповiдав їй батько про шахти, про те, як у їх роблять. Вона здригалася з остраху, уявляючи собi, як її татко лежить глибоко пiд землею в норi, а та нора ось-ось завалиться й засипле його навiки, — лежить i б'є кайлом вугiль… Часто згадували вони покiйну Марусину матiр, i це були такi сумнi, такi солодкi розмови!

Але ще бiльше розмовляли вони про свої замiри. Тими замiрами вони жили, тi замiри звеселяли їм важке та хмурне життя. У Максима була одна мрiя. Вiн був безземельний, i йому здавалося, що нема бiльшого щастя над те, коли чоловiк має клапоть свого поля. На шахти вiн пiшов тим, що нiяк було хазяйнувати, а якби хазяйнувати можна було, то залюбки кинув би вiн шахти. I ото розмовляючи одного разу так увечерi, вiн звiрив дочцi свої мрiї.

— Знаєш, Марусе, що я думаю?

— А що, татку?

— А добре було б жити не тут i не ходити в шахту, а жити дома у своїй хатi та господарювати як треба.

— Ой i гарно ж було б, господи! — скрикує Маруся, й оченята в неї блищать.

— Еге, гарно… — каже Максим. — Якби то зiбрати грошей хоч трошки та купити поле…

— Ой купiть, татку, купiть!

— Не дуже швидко й купиш! На це треба грошей. Та ще хiба з самим полем що зробиш? Треба ще й струменту скiльки, пару волiв або хоч коняку… Чорнява голiвка Марусина, сумуючи, схиляється, але зараз надiя знову займається у дитини в очах.

— Ну, то що? Ми назбираємо грошей на струмент, i на воли, й на все.

— Не легенько його збирати, дочко! А проте — бог поможе. Уже трохи таки я й назбирав (тiльки про це нiкому не хвались). Заробити можна тут добре, а витрачуєм на себе ми не багато, — то й можна назбирати хоч на поганеньке хазяйствечко. Тiльки доведеться ще поробитись добре.

— А довго ж?

— Та таки довгенько, дочко, — зо два чи зо три роки ще.

Маруся зовсiм засмучується.

— Та й довго ж! — каже вона, знову похнюплюючись.

— Довго? Нi, це ще не довго! Та й не можна ранiше. Треба, щоб ти пiдросла, справжньою господинею стала. Бо хто ж у мене хазяйнуватиме? Тепер тобi десять рокiв, а за три роки буде тринадцять. I то ще мала будеш, — не впораєшся. Та дарма! Вiзьмемо до себе бабу Оксану, — вона порядок даватиме.

Баба Оксана була пiд лiтами, та ще крiпка собi жiнка, бездiтна, безхатня; колись була вона хазяйкою,  а як умер чоловiк, пiшла ходити по наймах та й ходила вже рокiв з десяток. Максим знав, що вона могла б пособити йому i залюбки пiшла б до його, бо в його хатi була б вона не за наймичку, а за господиню.

— Та навiщо ж її брати? — сперечається Маруся. — Наче я сама не впораюсь! Та я i вдень, i вночi робитиму.

— Ну, воно трохи важкенько без вiдпочинку день i нiч робити, — смiється Максим, — а баба Оксана тобi шкоди не зробить, а порядок дасть, бо ти порядку не знаєш.

— Та вже хай приходе! — говорить врештi Маруся. — Вона не сердита.

Отаке надумали батько з дочкою та й завзялись досягти свого. Вони зосталися на шахтах i так прожили ще два роки. Увесь цей час одно марили вони про те, як вони колись житимуть, та трохи не щовечора вишукували вони все нове цiкаве в цiй справi та розмовляли про його. Тими мрiями та розмовами кращало життя Максимовi та Марусi, а без їх воно було б дуже невеселе, бо й батьковi, й дочцi доводилось багато й важко робити. Якби не було в їх надiї, що тiєю роботою осягнуть вони мету бажану, було б життя їм безрадiсне. А тепер Максим з усiєї сили гнався за заробiтком i робив часто над мiру. Маруся ж не тiльки клопоталася хатнiм дiлом (а це такiй малiй дiвчинi було важко), а ще й щиро вчилася шити, вона-бо хотiла, щоб усе вмiти шити, як дома господарюватиме.

Отож, поробившись так ще два роки, Максим зiбрав стiльки грошей, що мiг би вже собi клапоть поля купити, а до його коняку та ще дещо. Вiн поле й купив (продав у його слободi один чоловiк), а бiльше нiчого не купував, бо дожидавсь ярмарку весняного, що бував у ближнiй слободi. Як же прийшла весна, купив Максим зерна, найняв чоловiка зорати та засiяти йому ниву. А сам зостався поки на шахтi, бо трапилась така робота, що дуже добре заробити можна було. То й зважився Максим перебути на шахтах весну до зелених свят, а вже тодi подаватися додому на село.

I батько, i дочка так-то вже дожидалися тих свят! Маруся лiчила б не то днi, а й години, що до тих зелених свят зосталися, — та шкода, що на години лiчити не знала! А й довгий здався їй цей час, — довший за тi три роки, що вони вижили тут. Та вже ж хоч i як довго час той тягся, а таки й йому край приходив. Сьогоднi вранцi полiчила Маруся, що жити їм на шахтах усього шiсть день зосталося, i сказала про це батьковi, як вiн iшов на роботу.

— Правда, правда, дочко, — вiдмовив Максим, — у суботу грошi за тиждень вiддаватимуть, — а тодi гайда!

— Ой, господи! як же ж то ще довго до суботи! — зiтхнула Маруся.

— Та вже якось доживемо! — розважав її батько. — Ну, зоставайся здорова, ясочко!

Пiшов батько, а Маруся зосталася сама. Вона швиденько поприбирала в хатi i визирнула у вiконце. Там сонечко вже зiйшло. На дворi було весело та любо. Марусi заманулося туди. Та в неї була робота: вона дошивала сьогоднi сорочку батьковi, та таку, що сама всю пошила, а це було вперше. Ця робота була їй така люби, що вона швидше одвернулась од вiкна, щоб i спокуси не було, та й заходилася шити. Як шиєш, то можна й думати. I Маруся думала собi про те, як вони переїздитимуть звiдси, та якого це клопоту буде. Та дарма — якось воно буде, а як улаштуються — от тодi добре! У своїй хатi! Своя хата дуже бiльша за цю землянку та така весела!

А коло хати Маруся квiток, квiток понасаджує, — от як у її матерi було — це так кажуть, бо вона сама не пам'ята цього. Татко каже, що вiн ще садитиме садовину в тому садочку, що вже там є. От добро — свiй садок! Вийдеш у його: сонечко сяє, пташки щебечуть, вишеньки червонiють — вже ж i гарно! Маруся всмiхнулась радiсно та й… схаменулась. За своїми думками вона й не помiтила, що вже й голку з рук пустила, i не шиє вже. Трошки засоромилась та швидше знову до роботи. I так щиренько шила до обiд.

Опiвднi чує, — гуде машина: це обiд шахтарям. Маруся й собi кинула шити та трошки пiдгодувалась тим, що вчора не доїли, а варити самiй собi вранцi не схотiла, бо дуже з сорочкою поспiшалася. Попоївши, — знову до шиття. Чує й машина гуде, — це вже й татко пообiдав i робити заходився. Пошилась Маруся так ще з годину. Коли чує, — машина знову загула. Дiвчина здивувалась. Чого це вона? У такий час вона не гуде, — а тепер же нащо? А проте вона недовго тим цiкавилася i забулася була про це, дiла свого пильнуючи. Коли трохи згодом,чує, гомiн якийсь на вулицi. Щось наче бiжить, та ще й не одно, гомонить та кричить щось.