— Що воно за знак? — подумала Маруся й визирнула у вiконце. Дивиться, бiжать люди та щось гукають. Здалося те Марусi цiкаве. Вона вискочила з хати. Люди вже перебiгли, й вона не могла нi про вiщо довiдатися. Та трохи згодом побачила, — бiжить проз неї знайома дiвчина туди, куди й люди побiгли.
— Галько! — гукнула вона до неї. — Галько!
Галька спинилась i вздрiла Марусю.
— Ой, Марусю, сестричко!… Ой що ж там зробилося — шахту залило! — ледве поспiшилась казати дiвчина, бо дух їй вiд швидкого бiгу забивало.
Маруся спершу не зрозумiла й спиталася:
— Яку шахту? де?
— Та нову шахту. Так, кажуть, водою й залило!
— А тобi ж хто казав? — спиталася Маруся.
— Та люди ж бiгли та й кричали, що залило. Ходiм туди! — казала Галька поспiшаючись.
Маруся мовчала. Вона нiяк не могла зрозумiти, звiдки взялася вода заливати шахту, коли скрiзь було сухо. Та вона не довго про це думала. Iнша думка вразила її: у тiй шахтi робив її батько, — то це й його залило? Ця думка вдарила її, мов стрель стрельнув, i вона трохи не впала.
— Ой, Марусю, яка ти блiда-блiда стала! — скрикнула Галька, пiдбiгаючи до неї. — От спасибi боговi, що мiй батько не в новiй шахтi, а то лихо було б! А твiй, Марусю, в якiй?
— У новiй…
— От бiдна ти!… — пожалiла Галька. — Ходiмо ж туди!
— Ходiм! ходiм! — одразу стрепенулась Маруся, вхопила Гальку за руку й потягла її за собою.
— Та не так-бо швидко, сестричко! — пручалася та, — а то я не пiдбiжу.
Вiд землянки, де Маруся жила, до нової шахти було не дуже далеко, i дiвчата швидко туди добiгли. Що ближче вони пiдбiгали до неї, то бiльше людей їм стрiвалося, що туди ж бiгли, а коло самої шахти зiбралася вже чимала юрма, — тут був управитель над шахтами, штегер, шахтарi, що не пiшли сьогоднi на роботу, кiлька жiнок з дiтьми. Деякi жiнки плакали, навiть тужили. Держачися за руки, полiзли дiвчата помiж народ i з бiдою дотовпились аж на середину мiж люди. Там вони побачили, — якийсь чоловiк сидить на каменюцi, на вугiльний вагончик злiгши. Маруся вiдразу його пiзнала: то був Семен, шахтар, що робив у однiй шахтi з її батьком. Вiн був тепер увесь мокрий, i видко було, що з їм сталося щось: чи хворий вiн, чи в шахтi прибито. Бiля його стояв управитель, високий чорнявий чоловiк, i наказував штегеровi:
— Пiднiмiть двадцять чоловiк з шахт! Обидва смоки сюди з локомобiльчиком швидше!
Штегер побiг. Управитель повернувся до Семена.
— Ну, та як же воно було?
— Так! — вiдмовив Семен, сидячи й кривлячись часом, певне з болю. — Ми били вугiль удвох з Iваном. Коли це як зашумить! Ми зирк, — а вода так i суне! Кинулись бiгти, — так хiба ж його втечеш? Як ухопило нас, як понесло!… Зараз я Iвана й загубив, утоп, мабуть, бiдолаха. А я вже силкуюся тiльки, щоб далi вiд стiн та вiд стовпiв бути. А воно мене як закруте та об стовп головою — лусь! Почорнiло менi в очах, — от, думаю, край! Аж воно, хвала боговi, й нiчого — мабуть, не дуже вдарило. Потiм ще не раз било, та не головою. Якби була сторчова шахта, — пропав би! Ну, а з похiдної винесло водою на бiлий свiт.
— А правда, — казав якийсь шахтар, — у сторчовiй край! А з похiдної може й винести. Щастя твоє!
— Та звiдки ж та вода взялася? — допитувався другий шахтар. Хтось одмовив:
— Та з старої шахти. Уже, мабуть, з рiк, як вона повна води — залило ж. Вони, мабуть, пiдiйшли пiд неї або до неї та й пробилися туди, — от воно й залило.
— А ти хiба знаєш?
— Авжеж знаю, бо в старiй шахтi було повно води, а тепер у глиб вода пiшла.
— Лихо та й годi!
— А скiльки людей у шахтi? — спитавсь управитель у десятника.
— Та, хвала боговi, не багато: було десятеро, одного винесло, а дев'ятеро там, — вiдмовив той.
Маруся протовпилася аж до шахти. Це була не сторчова шахта, не така, як колодязь, а була це похiдна шахта, така, що як печера йшла у землю вглиб, i шахтарiв не спускано в неї, як у сторчову, а вони просто ходили туди… Тепер вона була вщерть повна нечистої, якоїсь рудої води. Вода дiйшла вже доти, поки їй треба було, i стояла тихо. Шахта здавалася зовсiм мертвою. I справдi, — вона була могильною ямою тим нещасливим, що в їй робили. I її, Марусин, батько в цiй ямi.
Маруcя, знесилена, сiла на вугiльний вагончик, що там стояв: Галька сiпала її за руку, казала, що треба вiдiйти вiд шахти, але Маруся мов не чула її, сидiла непорушне, втупивши очi в ту яму з каламутною водою, що поглинула її батька. Галька пiдождала трохи, а далi, бачивши, що Маруся не хоче йти з нею, вiдiйшла.
Тим часом людей побiльшало. Поприбiгали шахтарi з другої шахти. Привезено смоки, локомобiль маненький, i почали їх становити.
— А ця чого тут? — здивувався штегер, Марусю вздрiвши. — Геть звiдцiля, тут машина стане!
Маруся не ворухнулась; вiн узяв її за руку.
— Чуєш, iди звiдцiля!
Вiн хотiв стягти її з вагончика.
— Не займайте мене! — скрикнула вона. — Там татко!
Штегер несамохiть пустив її руку.
— Що там таке? — спитав управитель, пiдходячи.
— Та ось, — показав штегер, — дiвчина. Батько її там.
— Одведiть її звiдцiля! — звелiв управитель.
Штегер знов узявся до неї.
— Я не хочу! Я не пiду! — i пручалась, i благала Маруся. — Дайте менi тут сидiти: я нiчого не робитиму, я тiльки ждатиму!
Почувши спiрку, жiнки протовпились наперед.
— Ой, господи, чия ж то? — почулося помiж їми.
— Максимова.
— От сердешна сирота! То матерi не було, а тепер i батька нема.
— Одведiть геть жiнок та дiтей! — знову звелiв управитель.
Жiнок вiдштовхнули назад. Але з Марусею справа була важча. Вона пручалась, кричала й не хотiла йти.
— Що я вам роблю? Я буду тут, я тiльки дивитимусь, тiльки ждатиму. Там татко!… Ой, там же ж татко!
Управителевi жалко стало Марусi. Вiн пiдiйшов до неї.
— Дiвчино, йди звiдцiля, — тут становитимуть машини. Машини витягатимуть воду з шахти. Хiба ти не хочеш, щоб твого батька вирятовано з шахти?
Почувши це, Маруся вiдразу встала й одiйшла набiк. Вона сiла на ту каменюку, де попереду сидiв Семен, той, що вода його з шахти викинула (бо його вже кудись поведено). Звiдси видко було все, що коло шахти робилося. Смоки становили недовго. Трохи згодом машина забухтiла. Маруся здригнулася й устала.
По той бiк шахти вже лилася з кишки вода, лилася просто на землю й стiкала туди, наниз, до яру. Маруся дивилася довго на цю нечисту воду i врештi глянула на шахту. Вона думала, що тут води вже добре поменшало. Вона помилилася. У широкiй ямi як було повно води, так i тепер зосталося. Маруся знову сiла на каменюку й почала дивитися на шахту, дожидаючись, поки поменшає води. Вона мало що чула з того, що робилося навкруг неї, уся-бо її увага повернулася на одно — на воду. Але вода не подавалась. Принаймнi Маруся цього не помiчала. На таку широку яму мало було цих смокiв та iнших не було, бо шахта була вбога.
Проминуло пiвгодини, година й бiльш. Люди порозходились. Двi жiнки, що їх чоловiки в шахтi були, довго стояли й плакали, але врештi й тi пiшли. Зосталися самi тi, що робили коло смокiв, та Маруся. Вона й тепер сидiла на каменюцi, її кiлька разiв хотiли прогнати, та все пожалiють i не проженуть. Тiльки години за двi роботи помiтила дiвчин добре, що вода подалась нижче вiд країв. Тодi вона ще пильнiше почала дивитися. Та даремно пильнувала. Вода подавалась так, що оком не можна було помiтити. Марусю починала вже обнiмати безнадiйна туга. Вона довго не насмiлювалась, потiм таки встала i пiдiйшла до одного робiтника.
— Дядьку, несмiливо почала вона, — чи скоро?
— Що — скоро? — спитався трохи сердито, трохи дивуючись чоловiк.
— Чи скоро воду витягнете?
— Ге-ге, дiвчино! Ще довгенько тобi дожидатися! Ще днiв iз п'ять поробимось. А йди лишень звiдси, не заважай!
Маруся вiдiйшла. Тi слова її вразили. Вона сподiвалася, що все зробиться сьогоднi. Вона була певна, що її татко ще живий. Вiн, певно, обрятувавсь у який закапелок, такий, що й вода туди не досягне, — там вiн сидить i дожидається, поки воду витягнуть. Але воду витягнуть аж через п'ять день. Чи вже ж цьому правда? Та адже ж у татка нема чого їсти, — вiн умре з голоду, коли п'ять день просидить у шахтi, не ївши. Ой, боже ж мiй! Що їй зробити, щоб пособити, щоб швидше обрятувати татка, не дати йому вмерти з голоду? Бiдолашна Маруся морочила собi голову i з тугою безнадiйною впевнялася, що пособити вона нiчим не може, що навiть, якби життя своє вiддала, то й тодi не могла б i на один ступiнь посунути наперед дiло.
