"Нудьга без краю, серце гасне..." Нудьга без краю, серце гасне; Сном перекинулась весна,- Її не знав я... літо красне В тюрмі за нею промина. Заліза вічні наді мною... Гнітить мертвота... сум та сум... Вагуча пітьма пеленою Щораз ляга на скутий ум. Та все любов’ю б’ються груди; Бажав би віки працювать, До миру кличучи, щоб люди Людей спішили розкувать! СПОГАДАННЯ Згадав я вас - і якось тихо На серці хорому стає, Потроху легша давне лихо Чи тільки злегшання вдає. Згадав - і наче ангел мира Душі побитої торкнувсь, Утішний звук зриває ліра, Покій загублений вернувсь. Всі наші стрічі так короткі, Так несподівані були... Та ваші риси - милі, кроткі - Довіку в пам’ять залягли! ЗАПИТАННЯ Коли, буває, ненароком На тебе стомою війне І ти поглянеш пильним оком На окружаюче сумне; Коли роздивишся довкола На безбережне море зла, До лжі призвичишся, що згола [12]Людей нікчемних опрягла... То запитаєш журним криком: За віщо ж люд носив хрести, Смертельно вік боровся з віком, Губили страдників кати? ДО СЕСТРИ Сяли зорі, підбивався Місяць... справді віяв рай... Одиноким серцем рвався Я в далекий інший край: Де на страті, сестро мила, У терновому вінці, Ти від ката опочила З правим знаменем в руці. Ти мовляла: «Щирий боже! Захисти та укріпи; Моє серденько неможе Все любов’ю окропи!» І встають передо мною Перебуті вкупі дні, Як дорогою сумною Ми брели по чужині... Помінялись ми хрестами, Поклялися хрест нести І гарячими вустами Цілували ті хрести. Попрощались, розійшлися, Сумували в самоті... Твої муки відбулися, Змовкли вустоньки святі. Мир красує... Сам собою Я конаю у журбі: Лину в думці за тобою, Вік молитимусь тобі! ВНОЧІ
Ніч панує непроглядна, Тьма усе заволіка... О, яка ж ти безвідрадна, Моя тюрмо, та тяжка! І в минулому - могили, І попереду - хрести; Як-то вельми треба сили Світлу віру донести. ЖІНОЧА ДУША Обезмучено-недужий, В тузі я поник чолом... Тихо-тихо ангел дружий Огорнув мене крилом. Мов та хмара на блакиті, Чорна думонька злина... Що ж ото за ангел в світі, Що за зоря весняна? Гасне зірка найясніша, Ангел ангела втіша... То - жіноча найніжніша, Найчаруюча душа. ДО МУЧЕНИЦІ Бувають темні дні розпуки: Нічого серце не бажа, А тільки прагне швидше муки, На краще щастя не зважа; Чогось турбується, шукає, Вінця тернового жада, На себе кари накликає, За мир боліє та страда. В той час безсилого жадання Перед тобою я схилюсь, Хресту великого страждання Душі твоєї помолюсь! В САМОТІ Хай скажено кайданами Ворог нас усіх кує! Світла зоря водить нами, Промінь мужності дає. Так чого ж пак серце рветься, Загартоване давно; Чого інший раз озветься Слабим стогоном воно? Чи невже ж і кращі мари Тяжко зіллються слізьми, Не розбивши туги-хмари, Як і ретязів тюрми? ВОРОГИ Від поконвіку нас повчали І нині раду подають, Щоб люди злодіїв прощали,- Хай ближніх дальш собі цькують. Отак за мир, любов та братство Лилась велика мова та І люд кувала за кріпацтво Во ім’я господа Христа. Але стають другі години, Яка от саме настига: Плямують зрадника країни, Прощають власного врага! |
