ПАНСЬКИМ ДІТКАМ Весело вам, дітки, В горницях просторих; Їстоньки чи питки - Всього є в коморах. Піднялися ранком - Наймичка вас тіше; Ляже ніч серпанком - Спати заколише. Зростете без труду, Пройдете ви школу,- Вам привіт від люду По всьому околу. Легкий заробіток Вам на всіх дорогах... Не забутьте ж діток Ви тоді убогих: Шо одно працюють Змалку до могили, А проте старцюють, Завжди недоїли... Що не сходять з поля, А не мають хліба. Що вік душить доля, Справжня непотріба... Що для вас, панята, Віддали всі соки, Та, мов цуценята. Мулять свої боки... Що свитки простацькі Не до ваших красних... Пригорніть по-братськи Ви отих нещасних! ПРОРОК
По городах ходив пророк Віщати людям слово боже, Карав він сміливо порок, Життя осуджував негоже. Та не послухали тих слів, Зняли сліпуче грішні руки; І полилась невинна крів; Летіли градом каменюки. Не залякався муж святий, Підставив розбишакам груди,- Він бачив морок їх густий, Взивав: «Прочніться, браття-люди!» Роздався разом щирий плач: «Прости нас, отче, коли мога! У тьмі блукаємо,- пробач Та покажи нам шлях до бога!» І от громада повела По всьому городу пророка; Ридав святий,- і потекла Братерства проповідь широка. ЩОГЛИК «Щоглик! Щоглик!» Дітки раді. «Щоглик!» - тільки і слівця. А він тріпавсь на принаді, Марно рвався із сильця. Визволяють - скільки сміху! «Глянь, дідусю, глянь, чи ба?» «Бачу, дітки, вашу втіху; Зате щоглику журба! Зна, що буде нудить світом; Не про нього ваш куток... Щебетав би собі літом Та згодовував діток. Не привикне він до клітки, Бо неволя всім гірка... Не то пташки, милі дітки,- Шкода навіть черв’яка. Кожна твар - наймення боже - Жити хоче, як і ви... Хай же більш чуття вороже Вам не кружить голови. Тож послухайте старого: Не держіть узаперті Цього щоглика малого, Бо загине в самоті!» Позирнули дітки вгору,- Пурхнув щоглик з рукава: Знов витає по простору, В небі ясному співа! «Щоглик! Щоглик» - дітки раді. «Щоглик!» - тільки і слівця... З того часу на принаді Вже не ставили сильця. СИРОТИ Занедужала сирітка - Відцуралися усі; Час пройшов: знов, наче квітка, Залишала у красі. Знову хлопці з хистом вдатним Залицятися, та ба: «З сіромахою остатнім Одружуся я хіба!» Відказала і справдила Сиротина чарівна: Під вінцем святим ходила З бідолахою вона. І живуть собі щасливо У коханні та миру, Ще й нікому (от що диво!) Не завидують в миру! З ДУМОК СУЧАСНИХ Запорожжя та козацтво Спать уклалися в журбі... Інший час, панове братство, Інші теми на добі! Відлічивши козакові Поважання данину, Чи не глянуть мужикові У хатиноньку сумну? Глянуть просто, без серпанку, Яким все обволіка Пан-поет, що бачив з ганку Богоносця-мужика. Наш мужик - то неук темний, Працівник, але бідар, Скарб незчерпано-таємний, Що живився володар. Довго ним ми рабували; Кров лилась, свистів батіг, Іще довше глузували, Стали падати до ніг. Бо часом рабування Нас окрило каяття; Найсвятіші почування Зворушили гидь життя. Але та любов висока, Хоч правдивою була, Зором збільшеного ока Зайвих фарбів надала. Зникла геть жива людина, Розпочався був туман; Та минула ця година Повишаючих оман... Перед нами - брат нужденний, Яким він і справді є. Тягне жереб свій злиденний Та кляне життя своє. Вік пита сірома неба: Чи не пустять з рук кати?.. Отому найперше треба Бідоласі помогти! Появить на очі люду Його ж сховані скарби - Справа гідна сил та труду, Річ достойна боротьби! Хлоп-мужик, панове братство, То - підстава в наші дні... А Січ-мати та козацтво - Хай царствують у труні! |
