Іронічна усмішка злітає з тонких Ігорових вуст.
— Куди ти зникла? Я шукав тебе…
— Правда? — Майка всміхається розчулено. — Росов, ти — Джай… Санскритом — перемога. Ти реально крутий. Я дуже люблю тебе. Як брата.
— Втішила!
— Є проблема? Ти ж не спатимеш зі мною!
— Ну… За дві хвилини розмови я зрозумів, що ти не змінилася…
— Я змінилася, Ігорю. А ти їдеш в Іспанію!
— Де ти була, Елізо?.. Хоч два слова!
— Згодом… Зараз не можу. Уже йди.
— Руслану покликати? — Росов підводиться, ще дивиться на Майку приголомшено. — Ти ще не з усіма поговорила. Ще Руслана Вирва лишилася…
— Не треба Руслану кликати. Її звільнено, — вимовляє Майка, подумки викреслює Вирву зі списку тих, по чиї душі вона сюди повернулася.
Росов зупиняється.
— Ти змінилася, Елізо.
Майка вибухає тихим гнівом, шепоче хижо:
— А ти спробуй… попомирай…
Чертог вийшов на полювання озброєним до зубів, але й Майка не з порожніми руками. Прихопила діловий блокнот, список пропозицій, коли секретарка повідомила: «Шеф викликає». Та Чертога цікавило інше.
— Що з раритетом твоїм? Продаси мені?
— Так. — Праведні плани віддати «Волгу» до дитячого будинку руйнуються, завалюють Майку з головою, лояльно залишають неушкодженою, щоби відчула власну ганьбу, та Майка відчуває лише мисливський азарт.
— Скільки хочеш?
— Квартиру. Двокімнатну. Неподалік від залізничного вокзалу.
Чертога вражає нахабна конкретика.
— А далеко від залізничного вокзалу не влаштовує?!
— Влаштовує, — наїжачується Майка.
— Квартира коштує дорожче за твою тачку.
— Розумію…
— То гарно, що ти все розумієш! — усміхається, не поспішає атакувати. — Добре… Є в мене одна квартира… За борги віддали. Подумаю. Може, і поміняємося.
— Я теж варіанти пошукаю, — Майка пробує правити в потрібне річище.
— Давай…
М’ясо! Битий тиждень Майка прилітає на роботу о сьомій — до дев’ятої ретельно вивчає оголошення про продаж нерухомості, о дев’ятій рівно до шостої вечора зосереджується на клятій, ненависній ковбасі, опісля мчить оглядати квартири. До Вітки приповзає вночі ледь жива.
— Нічого… Витримаю…
Із підсвідомості випливає Санджив, усміхається приголомшено: «Навіщо тобі те?» «А справедливість?!» — обороняється Майка. «Справедливість — омана. Право висувати претензії комусь, не висуваючи їх собі…» — шепоче Санджив, та в цілодобовому гуркоті міста голос його стає все тихішим… І Хаус лежить-тане, стежить за Майчиною метушнею холодними очима, та не чіпає, наче намагається зрозуміти.
— Нічого… — заспокоює Майка кота, кидає йому сирої магазинної курятини. — Скоро в нас буде велика окрема квартира…
«Нічого» вимушено стає улюбленим словом. Нічого, нічого…
Наприкінці травня Майка віддала Чертогові автівку за дорученням, вселилася у велику — сімдесят квадратів — двокімнатну квартиру з пафосним ремонтом на престижній Жилянській, яку суворий Джай забрав у когось за борги.
— Поживи, придивися… — сказав, передаючи дівчині ключі. — Якщо все влаштовуватиме, підпишемо договір обміну.
— А якщо ви за цей час мою «Волгу» розіб’єте? — напружилася Майка: «Ох, пасткою тхне…»
— Однаково буде обмін! Хіба я слово не тримаю?
— Тримаєте… — погодилася.
Оглядала чималі апартаменти, бентежилася: певно, Чертог за хвилину колишніх хазяїв виїхати змусив, бо в оселі залишилися меблі, килими, холодильник. Тільки телевізора не було.
— Нічого… Однаково мені його дивитися нема коли, — сказала Вітці, коли та приїхала до Майчиної нової хати, ночувати залишилася.
— Каструлю яку купи. Чайник. А тарілок, ложок і виделок я тобі в ресторані накраду, — пообіцяла щедра Вітка.
— Нема в мене часу за каструлями бігати. Давай я тобі грошей дам, купи, які сподобаються! — Пізно ввечері Майка вкотре з відразою оглядала новеньку квартиру, мимоволі порівнювала з білою хатинкою на хуторі. Там… світло, хоч стелі низькі, ще й дерев’яний сволок поперек, а тут така задуха. Кондиціонер поставити? Чи розфарбувати стелю блакитним, чорних круків намалювати?..
— А борг мені коли віддаси? — почула Вітчин голос — вляглася на широкому ліжку в спальні, нахабно курила прямо в постелі.
Майка роздратувалася:
— Я ж казала — із зарплатні! А я її ще не отримала.
— А квартира?..
— Службова.
— А «Волгу» круту куди поділа?
— Я ж казала тобі — до дитбудинку… — збрехала Майка. — Службову тачку виділили. «Тойоту». Хочеш, покатаємося?
— Здуріла? — обурилася Вітка. — Я дванадцять годин на ногах! Зараз відрубаюся…
— А я піду. Хауса вигуляю… — буркнула Майка, бо Вітчина поява на Жилянській виявилася не настільки приємною, як очікувала. І курить оце в її ліжку! Може, дарма Майка похвалилася?..
Ноги понесли до залізничного вокзалу. Хаус почув шурхіт у траві, оживився, поплазував полювати. Майка побачила купку волоцюжок на узбіччі: жадібно їли хліб із ковбасою з целофанового пакетика, розкладеного на землі. Вдивилася напружено: раптом Толя посеред них?.. І квартиру біля вокзалу захотіла, бо чогось вирішила: обов’язково зустріне на вокзалі Гороха, бо ж нещасливе кохання в Толі, нещасливе, а від нещасть би їхати… Отак і він…
Та серед волоцюжок кульгавого не було. Гукнула Хауса: час на Жилянську повертатися, бо прокидатися до світанку — сніданок, зачіска, макіяж, завести службову «Тойоту», крізь нескінченні пробки доїхати до роботи… Завтра співбесіда з дівчиною, яка посяде місце Руслани. Добре, що Вирві вистачило кеби тихо піти — не проривалася до Майчиного кабінету, не вимагала пояснень, не дорікала, не нагадала про все, що зробила для Майки, принаймні про свій плеєр, що Майка залишила його на лікарняному ліжку, про інститут, де організувала наукову роботу для Гілки. «В інститут треба піти, поки гроші є, — зметикувала. — Домовитися, щоби не відраховували…» Руслана б у цій справі дуже допомогла…
— Нічого… І без неї впораюся, — Майку інше мордувало: Руслана б мала розповісти Андрієві про її повернення. А Андрій… мав би зустріти її якось біля офісу.
Та дні минали, Андрій не з’являвся.
— Нічого, нічого, — шепотіла затято. — Не хочеш мене бачити? Сама по тебе прийду!
До душі припав радикальний варіант: зухвало постукати у двері хірурга Славка, увійти до прокуреної майстерні на Ярославовому Валі, де пихаті інтелектуали активно вболівають за соціальну справедливість. Високі матерії, перекроїмо світ… Покидьки! Ну, просто самі б жили… по-людськи! Не брехали, не боялися, не зраджували…
Майка не зізнається, як сильно гидує ними. Всядеться за круглий стіл навпроти Андрія, дивитиметься йому в очі. Потім вийде… Спуститься до службової «тойоти», і коли Андрій вибіжить за нею, увімкне фари… Він усміхнеться — Рито, Рито! — відчинить дверцята, аби вмоститися поряд, та Майка — на швидкість і гайда… Щоби упав на землю, забруднив ідеально чистий одяг. Може, душа очиститься?..
У суботу — хоч справ до біса — викроїла вільну годину для походу проти Андрія. Хотіла було Хауса із собою прихопити, та кіт забився на балкон — лежав на яскравому помаранчевому Сандживовому рюкзаку, шипів на Майку хижо.
— Блін, ти ще виламуєшся! — психонула.
Завела двигун службової «тойоти» — на Львівську площу. Та що ближче під’їжджала, то менше впевненості. Залишила автівку біля Будинку художників, подалася на кручу, з якої весь столичний лівий берег як на долоні. Сиділа на казковому дитячому майданчику з дивовижними звіряма і Маленьким Принцом, думала: «Казка скінчилася… Елегантної разючої помсти не вийде. Просто дати йому ляпасу! І піти».
— Нічого… Хоч так. — Попрямувала до Ярославового Валу, та раптом повернула до найближчої кав’ярні. Там вони з Ігорем Росовим колись грілися кавою. Там Майка побачила Руслану… І Андрія.
— Чорну каву без цукру, — замовила на автоматі, хоч ніколи від кави не фанатіла. Ковтала гіркий напій, дратувалася: якого біса вона тут тирлується? Нема коли сидіти! Узяла додому купу паперів, щоби вивчити до понеділка. Бо дні минають, а в Майки три місяці — випробувальний термін. Узагалі-то, про цю угоду знають тільки вона і Чертог, наказом по фірмі її призначено на посаду начальника відділу, та Майка не дасть Чертогові фору… У хитрих його очах прочитала ще під час першої зустрічі: «Граєш зі мною?..»
