Галаган на Тому глянув прикро: мовляв, що ти верзеш, жінко?

— Я тобі, кумонько, так скажу… От ти б, якби тільки Петра любила… Голою б хутором швендяла?

— Та не хутором! Хатою своєю! — встряв Реп’ях.

— А ти звідки знаєш? — спитала Тома чоловіка з підозрою.

— Кум казав! — знітився Реп’ях. — Скажи ж, куме…

— А ти де голу дівку бачив? — обурилася Галаганова Оксана.

— Цитьте! З думки не збивайте! — грюкнув Галаган. Та до Томи. — От ти б, Томо, ходила голяка? А та курва залюбки! От ти б, Томо, якби Петро зник без сліду… трахалася б наступної ночі з іншим? От зі мною, приміром!

— Тьху ти! — плюнула Тома.

— Так, куме! Гальмуй! — рознервувався Реп’ях.

— Ви ще полковникові рота не затуляли?! — Випнув груди Галаган. — А дівка та… Полкана запитайте! Чи Галю-поштарку! Ми, як ті дурні, бігаємо, Гороха шукаємо… Знайшли кінці, приїхали ж їй розповісти, а воно… спить! Нє, ви зрозуміли?! Спить собі в того Сані-жида, а Саня-жид до нас вийшов, маніриться: «Ой, ми з Майєю всю ніч не спали, ви не будіть дівчину…»

— І поселилося ж поряд із нами таке! — роздратувалася Галаганова Оксана. — Ще почне мужиків капулетцівських зводити!

— Та хай би хоч гола до нас зараз осюди прийшла! — розходився хмільний полковник. — Я б на неї і не глянув! Будьмо!

Чарку підняв, до дружини потягся, щоби тієї ж миті висловити їй свою щиру любов. Хитнувся, горілкою з чарки на шпалери — ляп!

— Сиди вже, не рипайся! — насупилася Тома.

Галаган кумові підморгнув — наливай! — нову чарку підняв.

— Що це ви все про ту видру хутірську? — спитав компанію. — Христос воскрес!

— Воістину воскрес, — буркнула Тома, бо не так їй Майка пекла, як через мокрі шпалери засмутилася.

— Ти, жінко, не хвилюйся… — Галаган закусив огірком, Оксану обійняв. — Хіба я дурний на божевільних задивлятися? Ти б її бачила! Полкан їй каже: «Гроші давай… За бензин!» А вона: «Не можу зараз! Принц до мене прискаче на олені… Гроші привезе, тоді й розплачуся з тобою за все».

— Який ще принц? — здивувалася Оксана.

— На якому ще олені? — розсміялася дурній вигадці Тома. На чоловіка зиркнула: насупився Петро, виделкою по тарілці олів’є розмазує.

— Ти чого, Петре? — спитала.

— Може, уже за своє побалакаємо… — буркнув Реп’ях. — Причепилися до тих хутірських, ніби більше нема про що!

— Давай за своє! — раптом погодився Галаган. Підвівся. Потягнув кума до майстерні. — Ходімо на «Волгу» твою подивимося… Покатаємося…

— Е, ні! — запротестувала Тома. — Куди п’яному за кермо?!

Куми клялися: триста метрів по селу — і все! Полкана із собою прихоплять, щоби ніхто інший не присікався, бо ж цікаво — врешті Реп’ях автівку відреставрував, блищить-сяє в майстерні, треба ж і ходові випробування провести, бо тільки навколо двору кілька разів проїхав ще без задніх сидінь і металевих спойлерів, а щоби з повним фаршем — жодного разу! Та Тома з Оксаною стали на порозі, як дві гори, — фіг об’їдеш.

— Ну… Тоді покуримо… — запропонував Реп’ях, щоби вже якось вийти з-за столу: пити не хотів, а кум усе сіпав — ще по одній, ще! Не розповідати ж йому, що завтра зранку Реп’ях тверезим має бути, бо з Уляною зустрітися запланував: гроші на Томин подарунок віддати, може, до Прилук довезти, як згодиться.

— Покуримо? — образився Галаган. — Тоді по хатах! Курити я і в себе вдома можу! — Кума відштовхнув. — Оксано! Ходімо…

Реп’ях поплівся проводжати Галаганів, щоби кумові вже так сильно сеча в мізки не била, Тома взялася посуд зі столу у вітальні збирати, приклала рушничок до мокрої шпалерини — а зверху під нею шурхіт. Невже миші? Засмутилася. Рукою по шпалерині… Щось є всередині — пласке, прямокутне. Ніж у шпаринку засунула, підтягнула до себе, двома пальцями вийняла — і мову відібрало. Трясця матері! Гроші! Тисяча п’ятсот баксюків!

— Ах ти ж, сучий потрох! — Звилася, хотіла було за чоловіком із тими грошима в руці бігти. При кумах його по мордяці: «Кажи правду, підла тварюко! Це що таке?! Звідки?!» Два місяці поспіль Тома Петрові кожну зароблену копійку віддає на ту кляту «Волгу» з оленем, а в нього тут…

— З оленем… — Брови звела. На порозі зупинилася. Ану, гальмуй, жінко… Щось тут не те! З оленем… — повторила ошелешено. Згадала Галаганові розпатякування і свої мордування ще взимку… Невже Петро потайки до дівчини бігає?.. Щоразу вигадує нові причини на хутір податися. Саме із зими…

Не розгубилася — надто багато раптового гніву випила. Запхала гроші назад під шпалеру, мокру шпаринку рушником притисла: ніби тримається. Тарілки на кухні миє, прислухається… Ага! Повернувся! Курить біля ґанку. Вгамувала лють, на ґанок вийшла.

— Що це ти? Ніби засмучений? — спитала обережно.

— Кум спивається, — буркнув Реп’ях. — Хіба не бачиш? Скоро й кролям наливатиме…

— О… Давай про кума! Може, за своє?

— Так теє… Протверезію до ранку, «Волгу» випробую. На трасі… Тобі нікуди не треба?

— На Київ поїду. Товар замовила. До Добриків довезеш?

— Домчу! Може, горілки гарної купиш? На день народження…

— Так горів би він, той день народження! За три дні знову пити.

— Так теє… В один день відсвяткуємо — і твій, і мій.

— А ти, дивлюся, святкувати не втомився.

Реп’ях глянув на дружину стривожено.

— Чимось засмутилася, Томо?

— Кум спивається! Хіба не бачиш?! — вигукнула роздратовано. — Кидай уже свою цигарку! Ходімо! Певно, вже і телевізор спить!

Петро улігся на дивані перед вимкненим телевізором, захропів за хвилину, а Тома крутилася до світанку. Усе згадала! До останнього слова. І як Петро свічку дурну приніс, ніби провинився. І як відсахувався від неї в постелі, і як відводив очі, варто було лише згадати про дівчину з хутора. А дівка… Вона не мовчала. Натякала Томі прямо в лице! «На оленя чекаю!» — сказала їй раз у магазині. І Галаганові те саме.

— Та що ж це робиться?! — прошепотіла люто.

Ледь ранку дочекалася. Першою встала — півлітрову чашку розчинної кави хлиснула, почала на Київ збиратися та все за чоловіком спостерігає: кожен крок, кожне слово Петрове їй підозрілі. І хропе якось не так!

Ковдру з Реп’яха зісмикнула.

— Вставай уже чи мені на дирчику до Добриків їхати?..

— Чого це? З комфортом поїдемо. — Реп’ях зібрався за хвилину, синю красуню «Волгу» на вулицю вигнав. — Прошу, пані!

Тома сиділа поряд із чоловіком на м’якому зручному сидінні, мимоволі із захопленням роздивлялася салон автівки. У майстерні під єдиною лампочкою «Волга» видавалася привабливою й цікавою, але тільки під яскравим травневим сонцем Тома роздивилася розкіш новенької оббивки, блискучих ручок і перемикачів.

— Це ж любитель за таку автівку чимало грошиків викладе, — припустила.

— За мою лялю дві іномарки купити можна! — похвалився Реп’ях. Крутив кермо, усміхався.

— Так і зробимо. А? Одну іномарку собі лишимо, другу продамо — гроші будуть.

— Томо… Я «Волгу» не продам. — Реп’ях насупився, косував на дружину одним оком.

А Тома бачила тільки металевого оленя, що він виблискував на капоті.

— Життя покаже… — тільки й відказала.

До автостанції в Добриках Реп’ях підкотив із гонором. Загальмував різко.

— Ну, все! Приїхали… Автобус твій скоро?

— Та зараз буде, — відповіла Тома. — Не чекай… Їдь до траси.

Реп’ях пику скривив, очі відвів.

— Та я теє… Додому повернуся. Запаску візьму. Бо раптом на трасі щось станеться…

Впало серце в жінки. Насупилася, щоби гнів не вихлюпнувся, і собі очі відвела.

— Давай, Петре… Їдь уже! — буркнула.

Як тільки блискуча синя «Волга» зникла в кінці вулиці, зірвалася — до поштарки Галі.

— Здрасьтє, тьоть Галю! Дирчика позичте на годину.

— А що сталося? — запитала цікава Галя.

— Нічого не сталося. До Капулетців треба швидко змотатися. Здається, магазин не зачинила! — збрехала Тома.

Поштарка півгодини кишки мотала, та драндулета дала. Тома осідлала саморобний дирчик, що його колись Петро зліпив для поштарки зі старого залізяччя, — гайда на Капулетці. Трусилася на ямах, бідкалася: не встигне! Не спіймає чоловіка на гарячому. Дирчик той ледь суне, а «Волга» ж швидко мчить. Мабуть, Петро вже Лупиного хутора дістався… До дівчини в хату ввійшов…