— Точно! У Сані-жида спитати треба, — вставилася поштарка Галя. — Бо воно таке блаженне — всяке-різне до себе приймає, нікому не відмовляє. Ви кота його бачили?.. Чиста тигра.
Галаган потилицю почухав, усміхнувся в’їдливо:
— Ого! А дівка бойова… І три дні не минуло, як один здимів, а вона вже в іншого тирлується.
— А Толя знайшовся? — спитала Уляна.
— Ото я ще кожному сусідові не докладав! — рознервувався Полкан, пішов з Уляниного двору. — Де тут ваш жид?
Санджив уже йшов до них вуличкою.
— Привіт…
— Гей! Борода! Дівчина в тебе?! — вигукнув Галаган.
— Тс… Тихо. Ну, нащо ви кричите? Тільки під ранок заснула… Спить ще, — відказав Санджив.
Галаган уже розкрив рота, щоби обуритися: «Ого, ну і дівка…» Полкан зиркнув на нього суворо.
— Де спить? — спитав Санджива. — У тебе?
Відповіді не чекав, пішов вуличкою.
— Де тут твоя халупа? Оця? — вказав на хату Троянова.
— Ні, — підказала Галя. — Сані-жида третя…
За компанією Уляна брьохала до Сашкової хати, серце віщувало: не з добрими вістями Полкан із Прилук повернувся. Нервується, бурчить — виходить, біда…
Останньою ввійшла до кімнати, притулилася до дверей: Майка спала на циновці біля горщиків із травами. Поряд із нею сидів хижий Хаус: спробуй підійди.
Полкан вирішив не ризикувати. Кахикнув у кулак.
— Давай! Буди її! — наказав Сандживові.
Будити не довелося. Від бурчання дільничного Майка розплющила очі, сіла на циновці, побачила юрбу в хаті, зіщулилася…
— А де Толя? — спитала тихо.
Полкан кахикнув знову.
— Сісти дай! — наказав Сандживові. Усівся на табурет, що його підсунув хазяїн, брови насупив. — У ході оперативно-пошукових дій… — почав урочисто. — Знайшли свідка… Тітку Галю! — Указав на поштарку. — Яка достеменно пояснить нам зараз усе, що стало їй відомо з достовірних джерел!
— Які ще джерела?! — образилася Галя. — Сестра моя Ніна в Прилуках живе. На Великдень ми з Іваном до неї їздили. Майю з Горохом у церкві побачили… Я Ніні кажу: «Дивися, оця дівчина на хуторі за Капулетцями хату купила й живе там з отим хлопцем». А Ніна: «Та це ж Толька Горохов! Ми з його матір’ю на одному майданчику живемо!» Отак…
— А Толя де? — Майка закліпала повіками, втерла сльозу.
Галя на Полкана зиркнула. Полкан кивнув.
— Давай! Усе розказуй!
— А що давати?! Такий той Толька… Нема за ким плакати!
— Господи! — не втрималася Уляна. — Та що сталося?!
— Давно сталося! Сестра мені як розповіла — у мене вуха цими… трубочками, — пожвавішала Галя. — Ох, уже падлюка… Жонатий! Синочка має! Уявляєте? У таку сім’ю хорошу потрапив. Козлюки. Сестра каже — їх усі Прилуки знають. Така міцна родина — ґазди! Їх там багато братів-сестер, і всі одне одному помагають. Гуртом одному автівку купили, потім іншому хату поставили. І Тольці вирішили помогти на ноги стати, бо ж дурний, Ніна каже. З Норвегії повернувся, мільйон там заробив і все профінькав. Ледь мати його вмовила хату собі купити.
Поштарка замовкла, глянула на Майку.
— Плюнь і забудь! Ти мене чула?
— А Толя… до дружини повернувся? — спитала Майка самими вустами.
— Ой, дівко… Якби ж! Я ж кажу… Женився! І ті родичі думають: хай хлопець заробить нормально! Щоби було на що сина в гарний інститут прилаштувати. І відправили його до Італії. Та не самого. Ще хтось із тих Козлюків із ним поїхав. І отам те падло… На очах у родичів… надибало собі курву. Та не яку-небудь, а теж нашу… прилуцьку! Вона там прислугою працювала. Ну, і все! Перо йому в дупу: «Не повернуся до дружини! Мені тільки та Соля потрібна…» — Поштарка зітхнула. — Ту курву прилуцьку Соломією звати! Це ж треба… Перестрілися вони на краю землі!
Полкан кивнув.
— Тітка Галя правдиві свідчення дає. Підтверджую! Ми з матір’ю Гороха побалакали…
Поштарка й собі закивала:
— Козлюки розгнівалися, хотіли хлопця провчити, а він — тікати. Упав із якоїсь кручі, ноги поламав. Тому й кульгає. А в сім’ю так і не повернувся, скотиняка! Дитина його жодного разу не бачила.
На Майку співчутливо глянула.
— І нащо тобі таке падло треба?
— Я… просто не розумію… А де він? — Майці паморочилося. Сиділа на тій циновці, ноги заніміли, а підвестися не може.
— А це вже ми з’ясували шляхом додаткових оперативно-пошукових дій! — сказав Полкан. — Мати Горохова засвідчила, що бачила сина в неділю о вісімнадцятій двадцять. Заскочив додому. Забрав якісь речі, сказав, що зустрів Соломію, їде кудись із нею. І де здибалися — тільки чорт знає!
Уляна глянула на Майку — сиділа на циновці, очі в підлогу. Мовчала.
А Майці перед очі чомусь — фантазії, що вони виникли в голові, коли побачила в Інтернеті світлину білої хати посеред здичавілих груш: молоко, світанок, олені виходять із лісу… Наче потьм’яніла картинка, уже геть непотрібна без Толі.
— Так я чого приїхав… — почула Полканів голос. — На бензин витратив утричі більше, ніж ти дала. Давай уже… Ходімо до твоєї хати. Добавиш пару десятків гривень. Бо теє… самі витрати. І Великдень нормально не відсвяткував із проблемами вашими…
— Потім, — прошепотіла Майка. — Спершу оленя дочекаюся…
Галаган здивовано розвів руками: недарма Горох здимів. Дівка якась підозріла! То голою ходила, тепер до Сані-жида прибилася і верзе казна-що!
— Я грошей дам, — відказала од дверей Уляна. — Скільки треба?
Майка вийшла з хати Санджива за десять хвилин після того, як капулетцівська делегація забралася, жваво обговорюючи чудну реакцію дівчини на підлий вчинок Тольки Гороха.
— Я в нормі, — тоскно сказала Сандживу. — Не повішуся…
— Прийми… І душа заспокоїться, — порадив.
Ох, легко йому все! Знай усміхається. Наче квітка оранжерейна, що вона ніколи справжніх негод не знала.
— Невже тебе ніколи не зраджували?! — спитала приголомшено.
— Простив… — Знизав плечима, ніби вибачився. — Далі пішов…
— Тільки тепер за мною не йди! — попросила, вискочила надвір.
Уляна біля ґанку крутиться. Косує на Майку стривожено. Варто зойкнути — кинеться на поміч. Ні… Навіть не подякувала сусідці. Посунула до лісу. Сонце світило, вітер цілував — не помічала. Дивилася під ноги, дивувалася незрозумілому байдужому спокою, що він раптом огорнув душу. Живий… Толя живий. Що ж він так… Хоч би сказав… Майка б не тримала. І раніше ніколи не тримала, хоч чекала щохвилини…
— Не любив?.. — Зупинилася. Всілася на поваленій сосні при ґрунтовій дорозі.
Що ж там за Соломія така? Хоч би одним оком глянути. Зрозуміти, що за сила в ній. Толі ноги поламали, а йому — тільки вона?.. Чому ж Майку ніхто так сильно не кохає? А вона сама? Хіба любила Толю? Хтозна? Ніколи не казала «люблю», ніколи не клялася. Він — брат їй, це точно. Друг. Рідна людина. Простягнув їй руку, вихопив із моторошної ями… До ста років мріяла з ним жити, бо поряд із ним спокій і радість, а він…
— Чому ж не сказав?.. — роздратувалася, завелася. — Хіба друзі так вчиняють?
Задумалася. Гірко… Та не страшно, як тоді, коли Андрій відступив, злякався, зрадив… Здивувалася: ані у виснажливих болях, ані в обнадійливому одужуванні не згадувала Андрія, та він незримо був поруч. Наче спостерігав за Майкою: «Є ще Рита?..»
Роззирнулася: немає нікого навкруги, а хочеться на таку крапку перетворитися, щоби ніхто самотньої Майчиної гіркоти не бачив — ані сосни, ані тварини, ані птахи… Над головою — «кру»…
Підвела очі — у небесах крук. Сам.
— Ти?..
Крук кричав безперестанно: «Кру-кру…» Усе нижче… Майка зіщулилася: зараз налетить вихором, битиме гострим дзьобом. Уб’є? Давно полює.
Підхопилася, думки різні: «Чого ж це крук сам нападати здумав? А пара де? Втратив? Теж сам тепер?.. Хіба так буває? От дізнатися б».
Побігла до хутора.
Крук не відставав. Зробив коло над Майчиною головою, опинився перед нею, піднявся в небеса, стрімголов понісся на дівчину. Майка зойкнула, перечепилася через камінь на дорозі, впала, затулила голову руками, відчула, як від крукових крил сколихнулося повітря.
