А Бог тільки народився. Не почув Уляниних молитов. До білого ранку промордувалася — не горить піч, хоч трісни. Повну хату диму напустила, дихати нема чим. Спробувала відчинити дверцята невеличкої грубки з чавунними кільцями для приготування їжі, що вона до печі приліпилася, — хоч би її розтопити. Де там! Застрягли дверцята намертво. Уляна вже й кільця з плити познімала, спробувала зсередини ті дверцята розхитати — не йдуть, підлі. Знову до печі — та гори вже! Ніяк!

Вийшла на подвір’я, на хутір глянула — он він, увесь перед очима. Шість старих хат — по три на кожному боці вулички без назви й імені. На одному боці Улянина хата, поряд — Троянова, далі — Сашка Задуми, що він практикує йогу й органічне життя, обливається водою навіть взимку, зве себе Сандживом, а місцеві перекрутили та Санькою-жидом кличуть. На протилежному боці три покинуті будівлі стояли — Реп’яхова, з журавлем та жовта, що її колишні господарі сто років тому яскравою фарбою виділили. Уляна думала: ніколи до них люди не повернуться. А воно он як.

Зітхнула, посунула до живих душ. Стукнула у віконце Троянове.

— Валерію Михайловичу! Вийдіть на хвилинку.

Махнула худому бороданю Сандживу, що він саме вискочив на подвір’я з відром води:

— Сашку, справа є!

За п’ять хвилин наявний контингент Лупиного хутора топтав сніг посеред вулички. Ані Валерій Михайлович Троянов, поважний сивий пан в окулярах із золотою оправою, ані бадьорий, як огірок, тридцятирічний програміст Сашко-Санджив анітрохи не здивувалися появі нової сусідки.

— Певно з наших… З екопоселенців, — припустив Санджив. — Природа стукає в серце. Кличе.

— Щось вона не дуже готова до зустрічі з природою, — відказала Уляна.

— Однаково, чому її до нас прибили. Піч треба полагодити, — постановив Троянов, подмухав на голі долоні, упевнено посунув до Майчиної хати, наче професор у пічній справі: зараз за хвилину сажу витрусить, тягу перевірить, сірником чиркне — бітте!

А воно ж тільки збоку просто здається. Вошкалися, вошкалися з тою піччю — не їсть дров, зараза. Уже й ходи пошкребли, як могли, сажі відер десять надвір виносили — і самі в тій сажі. Уже й тягу перевірили — наче тягне, а піч однаково димом усередину дмухає. Та так активно, Уляні довелося вікна повідчиняти, аби хату провітрити.

— У Капулетці треба йти, — здався Троянов. — Гороха покликати.

— У Різдво?.. — скептично усміхнувся Санджив. — Та він у будень зранку п’яний, а на свята…

— От і добре, що свята. Пляшку йому поставимо, — постановила Уляна. — У мене самогонка є.

Майка прокинулася в Уляниній хаті від запаху сухих груш і гострого болю в животі. Підхопилася мимоволі, буцнулася маківкою об стелю — аж запаморочилося. Впала на теплу ковдру, збентежилася, та події минулої ночі виринули із підсвідомості, перш ніж потріскані вуста прошепотіли: “Де це я?..”

Долоньки до живота — та вгамуйся ж ти, біль! — визирнула з печі: у затишній кімнатці нікого. На білених стінах віники сухих трав, біля дверей на табуретці відро з водою, стіл покритий цупкою квітчастою скатертиною, фото усміхненого хлопця в бейсболці святковою ялинкою по центру. При стіні платяна шафа із дзеркалом: у Майчиної бабці така сама дверима рипіла, любила малою ховатися в ній від старенької. А біля печі на стільці Майчині речі акуратно розкладені. Зиркнула на себе: труси, футболка, гольфи. Хто ж її роздягав?..

Заспішила вдягнутися скорше, бо ще увійде хтось знадвору, а вона отут голяка… Зіскочила з печі, та до стільця не дійшла — побачила в печі горщик, принюхалася — м-м-м… І так їсти захотілося, хоч вмри!

Диво — не дійсність. Несла в руках гарячий горщик-сонце, поставила на стіл, набрала повнісіньку ложку… І що то за така смачнюща жовта каша? Так захопилася й не почула, як рипнули двері.

— З Різдвом… — почула.

Ком у горлі. Знічено зиркнула на худорляву сумну Уляну.

— І тут… люди є?

— Люди всюди… — відказала ґаздиня.

Майка — ага. Мотильнула косами. До стільця.

— Піду… — буркнула, наче не зраділа новині. Люди всюди, всюди люди! Джинси, светрик, шапка, шалик. Геть.

Уляна мовчки спостерігала, як вдягається дивна гостя. Худенька бліда дівчина з русявим волоссям, цікавим кирпатим носиком і глибокими сірими очима під рівнесенькими чорними бровами здавалася такою старезною і мудрою, наче все на світі наперед знала, тож і не витрачала сил і слів на зайву метушню. Уляна й собі слова вкоротила:

— Проводжу.

— Сама.

— Там у тебе гості.

— Які гості? — Майка обкрутила шалик навколо шиї, зиркнула на горщик — у шлунку тепло. Знітилася: нажерлася і не подякувала…

— Піч лагодять, — сказала жінка.

Майка почервоніла до скронь, плечима розгублено знизала.

— Дякую… Каша — ульот.

— Звичайна каша. Ходімо.

Майка вийшла на ганок, роззирнулася зачудовано — мамо рідна! Новий сніг вкрив усе навкруги — хати в білих шапках, соснові віти попрогиналися, луг чистим вирівняно, навіть на колодязі-журавлі зверху біла пімпочка. Над головою небеса блакиттю розстаралися. І без краю то, без краю. Наче боже око стежить пильно, аби ніхто не сіпнувся те диво зіпсувати.

Ступила з ганку в чистий сніг. Геть не холодно. Пішла по подвір’ю до хвіртки: так он який ти, Лупин хутір. Учора й не роздивилася. Ліворуч від Уляниної хати ще дві примостилися: з димарів прозорі цівки. Не порожні? Просто напроти — за двадцять кроків, рукою дотягнешся — її хатинка сіра, поряд покинута будівля з колодязем-журавлем і ще одна, жовта, як звіробій, напівзруйнована.

— Зачекай, дров прихопимо. — Уляна причинила двері, підхопила сани, посунула до невеличкого дровника біля хати.

— Нащо?

— А піч чим топитимеш? — Кидала на сани березові цурпалки голими руками. І не холодно їй?

Майка пошкандибала до дровника, притулилася до старої груші (і чому тут стільки груш?!).

— Мене Майєю звати, — видушила винувато. — А ви Уляна?

Жінка кивнула.

— Ви ж… не тутешня?

— А що? Видно?

— Чомусь… видно.

— Не тутешня.

— Давно тут?

— З півроку.

— Чому?

— А ти? — Уляна розігнулася, на дівча сумно зиркнула.

— Хочу.

— От і я схотіла, — відказала невесело. Смикнула мотузку, що вона до саней кріпиться. — Допоможеш чи самій тягти?

Різдвяний ранок — а де та радість?

Майка разом з Уляною тягне важкі сани, каша розповзлася — не тільки в шлунку. У голові. Що це вона утнула? Нащо те все — глухий хутір, хата, ліси-луки-груші… Людям у Різдво клопоту дала. Наче назавжди припхалася. Наче жити їй тут…

Відчай жовчю — аж зупинилася. Дідько, бігти звідси! Автобуси ж… А… Раз на тиждень. Нічого. Пішки до Капулетців, звідки хтось та їхатиме до траси, далі автостопом до Києва.

— Втомилася? — Уляна перехоплює мотузку, волочить сани далі. — Доганяй.

Майка човгає вслід, зиркає навкруги зацьковано: яке ж усе чуже, вороже.. І поле те біле, і гайок той клятий, і ліс! І хутір, і небеса…

Під хатою натоптано — сіро. Недопалок у снігу. У хаті троє чоловіків біля печі вошкаються.

— Доброго дня.

Двоє підхопилися — один поважний сивий, другий молодий бородатий.

— Троянов. Валерій Михайлович, — у сивого низький густий бас, від якого тепло.

— А я Санджив, — бородань усміхається по-дитячому довірливо. Суне до Майки, простягає руки. — Дай долоні.

— Нащо?

— Відчую твою енергетику.

— Не треба.

— Добре, — легко погоджується, лопоче, не зупинити: — Моя хата крайня до лісу. Заходь при нагоді.

— Нащо?

— Просто так.

Сивий Валерій Михайлович кихикає в кулак, дивиться на Майку уважно.

— Як вас звати, юна пані?

Майка не встигла відповісти. До хати ввалюється Уляна — повні руки дров. Кидає їх посеред кімнатки.

— Її звати Майєю.

— Майя в санскриті — ілюзія, — з чогось радіє Санджив. — Отака приголомшлива реальність.

Майці паморочиться. Слова переплутуються в голові. Чому вона тут? Хто ці люди? Про що вони зараз … Ілюзія? Певно. І сама не відає, чи є вона ще, чи вже немає…