За десять днів перше грудня. Були б у Майки кулькова ручка й блокнот, кожний день би описала коротко, гірко.
21 листопада — здаю аналізи, без яких не беруть біопсію: мазки на генітальні інфекції, кров на реакцію Вассермана, ВІЛ, гепатити В і С. Ліду забрали на операцію. Мама приходила. Андрій… не дзвонив.
22 листопада — знову аналізи. Завтра на біопсію. Ліда в реанімації, бабцю хочуть виписати, питали контакти родичів, а бабця плаче. Мама приходила. Андрій… не відповідає.
23 листопада — біопсія: зсередини відщипують шмат тканини. Ніколи не було так боляче, кров тече. Запевняють: нормально. То через викидень. Нема вже дитинки. Страшно. Ліда ще в реанімації, кажуть, що операція пройшла успішно, завтра переведуть у палату. Бабцю забрали сусіди, а бібліотекарку готують до операції. Мама приходила. Андрій уже мав повернутися з відрядження. Сьогодні. Набираю його номер, та «абонент поза зоною»…
24 листопада — підвищилася температура після біопсії. Запевняють: нормально. То через викидень. Але МРТ робити не можна. Бібліотекарку забрали на операцію, півгодини по тому примчав її чоловік із Яготина. Плакав під палатою, наче не встиг попрощатися. Жінка з Василькова обійняла його. Я бачила. А Ліду так і не перевели з реанімації. Невже не підніметься?.. У неї ж тільки міома. Лікар сказав: у мене теж скоріш за все міома. Санітарки не встигають чисту білизну на ліжках міняти: на Лідиному тепер сумна жінка з Броварів лежить. Не хочу з нею розмовляти. На бабчиному — учителька з Макарівського району. І з цією не балакатиму. На ліжку бібліотекарки — геть старенька бабуся з якоїсь Петрівки. Тій води подавати не треба — поруч юрба родичів крутиться. Забігли, бабусі на тумбочку віз продуктів виклали, усіх жінок у палаті шинками-пиріжками попригощали, анекдотів понарозповідали, щоби настрій підвищити, одну з бабусиних дочок на чергування залишили й вимілися. Мама приходила. Андрій… мовчить. Покинув?..
25 листопада — не знаю… Не знаю — хто, де? Сорок. Маю сорок градусів гарячого життя другий день поспіль. Мама не відходить. Жінка з Василькова їй пояснила авторитетно: «Якщо температура не впаде, значить, це точно він — рак». Мама потайки втирає сльози. А я думаю… Що та жінка з Василькова… Що вона тут помирає, клята! І хоче, щоби всі навкруги померли! Я б убила її зараз же, якби могла на ноги зіп’ястися. «Мамо… — шепочу. — Мені ніхто не дзвонив? СМС немає?» «Ні», — хитає головою мама. Я не вірю. Андрій відгукнеться. Він же з тих, з лівих… Вони ж жили рвуть на своїх зібраннях, щоби всім… добро…
26 листопада — градусник бреше. Які тридцять вісім? Я ж відчуваю — сорок! У дупу роблять якісь уколи, на зап’ястку пробили дірку для крапельниць, залишили в ній катетер, щоби щоразу не шукати вену. Жінок із Василькова перевели в іншу палату. Обох. На ліжку однієї тепер лежить прооперована бібліотекарка з Яготина. Поряд із нею чоловік. Він її любить. Я бачу. Мама каже, що температура падає. Ну, нащо вона бреше? Санітарка зайшла, прошепотіла мамі на вухо: «Ліда померла». Як же так? У неї ж тільки міома! Як у мене… Я похолола. Мама каже: «Тепер температура нормальна».
27 листопада — хочу повітря. Плачу й прошу маму: «Принеси теплий одяг, хочу вийти». Мама згадує про Луцика, мовляв, Григорій Іванович не радить підніматися. Я пнуся підвестися тієї ж миті. Мама здається, і я вже перелічую: вовняну шапку, пуховик, шалик, светр, чобітки, теплі колготки, джинси… Усе в гуртожитку. І рюкзак там. Сьогодні ж… Благаю… Мама йде, з’являється медсестра — завтра на МРТ. Я питаю про Ліду. Медсестра — кремінь: «Нічого не знаю… Певно, виписали». Бібліотекарка вже піднімається. Чоловік тримає її під пахви, вона один крок, другий… Хіба я гірша? Встаю, поки мами немає. Та нічого… Ще не охляла. Голова обертом, беру суденце з власними сцяками, несу до туалету в коридорі. На посту сидить медсестра: «Гілка, завтра на МРТ!» Та пам’ятаю… Лишаю судно в туалеті, сідаю на унітаз, набираю Андрія… «Абонент тимчасово недоступний…» Увечері мама привозить одяг, і я одразу пнуся з нею надвір. Мамі холодно, а мені кльово. Хотіла закурити при мамі, та чомусь стало соромно. «Сусідку мою по гуртожитку бачила?» — питаю маму. Не бачила. Комендантша кімнату відімкнула. А сусідки не було. Їх уже нікого нема. За тиждень не подзвонив ніхто… Уже забули…
28 листопада — МРТ, лікар сухо пояснює: результати передасть у відділення своєму колезі, який веде мене. Веде? Хто і куди мене веде?! Не знаю. Хочу надвір. Мама проситься на Харківський — їсти Луцикові наварити. «Уже сьогодні не приїжджай, — кажу. — Ти ж бачиш — я в нормі». Мама лопоче, що буде завтра із самого ранку, що привезе домашньої смакоти і картку на поповнення рахунку. Киваю — так, так. За півгодини вдягаюся, виходжу в лікарняний двір. Сідаю на холодну лаву, дістаю цигарки й бачу Ігоря Росова. Тупцяє посеред двору. «Росов! Я тут!» — гукаю. Ігор лякається, наче бачить привид. Суне до мене повільно: може, у нього були інші плани? Хотів передати яблук з апельсинами, дізнатися у довідковій службі лікарні: «Як там Майя Гілка?..» «Привіт…» — Росов видушує із себе усмішку. «Та сідай! — кажу. — Я не заразна». «Як ти?» — питає Ігор. А де іронія? Що це ми такі перелякані? «Та все кльово, — відповідаю зухвало. — За тиждень випишуся… Повернуся до вас…» «Як? — так щиро дивується Росов, що забуває про переляк. — Ти ж звільнилася… На твоє місце дівчину взяли. Руслану Вирву…» Руслану?.. Усередині все стискається так сильно, що я перетворююся на маленьку, нікому не помітну крапку. «Елізо…» Він ще тут? «Навіщо ти прийшов, Росов?» — питаю тоскно. «Не знаю… Так, просто», — щиро зізнається хлопець. Він таки нормальний, цей Росов. Недарма він так подобався мені. Колись… «У тебе є два варіанти, — вимовляю зухвало. — Що обереш? Перший варіант! Наступного року «Гібралтар» відкриває філію в Мадриді. Хтось із наших… Хто гідно болобонитиме іспанською, поїде туди працювати. Файно, правда ж? Одне зауваження. Про цю карколомну перспективу знає Руслана Вирва. І, повір, вона цього шансу не проґавить. Але я вболіватиму за тебе. Ти крутий, Росов. Я тебе… поважаю. Давай, напружся…» «А друга перспектива?» — питає Росов. «Ну, друга… без Іспанії. Я повертаюся… Нестора нема! Де він? Не знаю. А я вже в його кабінеті. Крута, конкретна. Вийду заміж із розрахунку, а ти… станеш моїм коханцем… Що скажеш?» «Так ти… Вирву знала раніше?» — замість відповіді питає Росов. Я регочу, підводжуся з лави. «Що скажеш, Ігорю?» «Подумаю…» — відповідає Росов. «Покидьок! Сволота! Ніколи не приходь до мене! Ти мене чув?» — Лють виникає нізвідки так швидко, що я й сама не усвідомлюю, що роблю. Ламаю цигарку, суну до лікарні. Росов не біжить слідом, не хапає за руки… Вирва! Я ненавиджу тебе так сильно, що ти відчуєш це навіть за рік у Мадриді.
29 листопада — у вухах навушники, лицем до стіни. Ніхто не чіпайте! Не хочу… Нічого не хочу. Уже не телефоную Андрієві. Перед очима — Руська. «Тварюка…» — шепочу. Поряд із ліжком — мама: «Чогось хочеш, доню?» «Додому йди!» — відповідаю недобро. «Лікар сказав: сьогодні всі результати будуть готові. І біопсія, і МРТ… Піду дізнаюся…» Мама виходить із палати, повертається за мить: перестріла лікаря. Сьогодні — операційний день, тож із моїм діагнозом розбиратимуться завтра. «Іди додому, я спатиму», — брешу. Мама киває: «Добре, добре… Завтра, може, зранку затримаюся… Григорію Івановичу треба допомогти, бо в нього поперек…» Іди вже, мамо! Мама біжить геть. Спинаюся на ноги, суну в коридор, завмираю біля вікна. Не бачити нікого… Завтра — день Х. Мені про мене все розкажуть. Бо сама нічого не знаю про себе! Нічого! Як це? Це ж я! Чому я сама не знаю про свої хвороби? Може, мене хтось зурочив? Руська! Може, сама себе зурочила? Було ж… Усім брехала, що хвора на рак, аби позичити грошей на сексуальну білизну й махнути з Арсеном до Криму. От і добалакалася… Завтра… День Х. Якщо скажуть: «Звичайна міома», — то не втішить.
30 листопада — мами ще нема. Ранок. Виходжу в коридор, помічаю в самому його кінці знайому постать. Луцик? Не бачить мене, прослизає до ординаторської, де засідають лікарі. У коридорі нікого. Ноги самі несуть до ледь причинених дверей. Чути кожне слово. Луцик ставить на стіл коньяк. «О! — каже лікар. — Дякую…» «То що… маємо?» — питає Луцик. «Прооперуємо — побачимо, — спокійно відказує лікар. — Поки діагностували міому, але деякі результати аналізів насторожують. Нещодавно подібний випадок був. Стовідсоткова міома, доброякісна, безпроблемна… А розрізали…» «Розумію, розумію… — метушливо відказує Луцик, нахиляється ближче до лікаря. — У мене прохання до вас». «Чим зможу…» — клянеться лікар. «Якщо під час операції виявиться, що перспективи… мало обнадійливі, то я б просив… щоби дівчина в лікарні залишилася. Розумієте? У нас така ситуація… Позавчора переселилися до нової квартири. Меблів нема. Ремонт у повному розпалі. Де ми її покладемо? І взагалі…» «Проблематично», — зізнається лікар. «Але ж бувають винятки!» — наполягає Луцик. «Бувають, однак…» «Ми віддячимо! — Луцик поспішає закріпити успіх. — Тільки заради дівчини. Що вдома? Голі стіни. А тут догляд, препарати, і погодують, і судно винесуть. Домовимося?» «Як я можу вам відмовити, Григорію Івановичу? Але з психологічної точки зору для дівчини то буде важче, — чесно каже лікар. — За короткий час вона все зрозуміє…» Я біжу геть. Я вже все зрозуміла. Мамо… Чого ж радістю не поділилася?! Ти, значить, тепер у новій квартирі зі старим пердуном живеш?.. Ненавиджу! Ненавиджу…
