Чай? Усього лише чай?..
Розкіш — сидіти на широкій низькій канапі, тримати в руках гарячу чашку, п’ялитися в телік, геть не розуміти, про що болобонять з екрана, притулитися до Андрія, відчувати на плечі його долоню.
— У тебе проблем на роботі не буде?
— Ні… — легковажить Майка.
— Я зрозумів це ще під час тесту, — усміхається Андрій.
— Хотіла подякувати… Що не «завалив».
— Як я міг?! Мене попередили: менеджер Гілка — виключно цінний профі.
— Ну… Перебільшують.
— Ти — весна. Знаєш?
— Тому що Майя?
— Ні. Просто. Ти — весна.
— А ти… — Майка намагається дібрати слова, губиться, червоніє. — Ти — все!
Андрій дивиться на неї приголомшено, цілує в чоло, як малу дитину.
— Розкажи про себе. Народилася на морі…
— Ну, і все… Виросла. Приїхала… Відшукала свій шанс… для самореалізації.
— І тільки? А… почуття, захоплення, мрії? У тебе був коханий?
— Ні… — Майка опускає очі додолу, супиться стривожено, бо перед очима ті двоє непотрібних — Коробов, Чертог…
— Гей… — Андрій торкається Майчиного підборіддя одним пальцем, повертає до себе. — Подивися на мене.
— Не можу.
— Чому?
— Бо вмру…
Він збуджується — не так, щоби тої ж миті зірвати з Майки свою футболку, у якій дівчина швендяє квартирою цілісінький день, а так, щоби цілувати й цілувати, дивитися в сірі очі, прибирати з лоба русяве пасмо, шепотіти на вушко щось божевільне й дурне, а коли слова скінчаться, обійняти, притиснути до себе міцно і так застигнути, на даючи їй змоги навіть дихнути без свого дозволу: «Моя…»
Вона читає тремтячі ритми його тіла — не так, щоби відповісти словами бурхливого зізнання, а так, щоби не дихати, геть не дихати, поки він не розімкне обіймів і не дозволить жити.
Недільного вечора пристрасті спадають відливом, лишають на Майчиних грудях, шиї пульсуючі острівці. «Ось і нема вихідних!» — жахається. Заспокоює себе відчайдушно — до понеділка ще ціла ніч: вона обніме Андрієву руку, притулиться до неї всім тілом… Не спатиме, спостерігатиме, як він дихає за них обох…
А понеділок — ось він! Не встигла й очей зімкнути. Сидить на ліжку, спостерігає за тим, як Андрій швидко збирається на роботу: сорочка, краватка, костюм. Кладе на крісельце поряд із ліжком ключі від квартири.
— Ну, раптом захочеш прогулятися… — Усміхається, цілує Майку в чоло. — Не сумуй. Я скоро…
Майка згадує, як бабця проводжала діда, коли той виходив у море по камбалу, а вона, мала, крутилася поряд і все намагалася всунути в халяву високих дідових гумових чобіт цукерку чи іграшкову фігурку з «Кіндер-сюрпризу». «На удачу!» — серйозно повторювала за бабцею.
Усміхнулася ніяково. Узяла Андрієву руку, притулилася до вузької долоні з музикальними тонкими пальцями, припала вустами. «На удачу!» — подумки.
— Не сумуй, — повторив Андрій.
Коли сумувати? Справ до біса. Провела поглядом «міні-купер», що він виїхав із двору, вхопила мобільний.
— Ігорю… Лежу! Захворіла. Тридцять дев’ять. Певно, грип… Лікарняного не буде. Ну, так виходить. Шефові перекажи — відпрацюю! Перекажеш?
— Миколі Миколайовичу? — після нетривалої паузи обережно перепитує Росов.
— Ну, якого це?! Ще б Господу Богу! Начальникові відділу скажи. Виручиш?
— Без проблем. Але краще сама йому зателефонуй.
— Мобільний скинеш? У мене немає.
— Без проблем, — повторює Росов. — Чого тобі принести, Елізо? Фруктів? Може, ліки якісь потрібні?
Майка шаленіє:
— Припини, Росов! Не смій називати мене Елізою!
Ігор мовчить.
— Ігорю…
— Так чого тобі принести, квітко моя? — Він знущається?!
— Нічого. Не треба мене провідувати. Я не в гуртожитку. У подруги. Тут її бабця за мною доглядає. Мед, калина — скоро встану.
— Одужуй швидше, я скучив…
За хвилину Майка отримує есемескою номер мобільного безпосереднього начальника, закритого, як консервна банка, Нестора Слободяника.
— Несторе Олександровичу, — хрипить у трубку. — Захворіла… Відпрацюю…
— Ну, що за фантазії, Майє? Кому потрібні такі подвиги? Не треба нічого відпрацьовувати. Просто одужуйте й повертайтеся, — навдивовижу привітно відповідає Нестор. Чого це він? Невже Ігор нашепотів Слободянику свою версію про її кревність із Чертогом?
І до біса! Тепер із Руською поговорити. Майка вже набирає номер… Ні! Скидає. Замислюється. Як попросити Вирву вибачитися за неї перед пані Пілар, щоби не пояснювати іншого: куди втекла від інтелектуального товариства, де застрягла…
— Русланко… — усе ж набирає Вирву.
— Гілко, де ти є?!
— Я… захворіла.
— Тобто? — перепитує Руслана з підозрою. — І де ти захворіла?
— Дівчата з роботи маякнули… У суботу, коли ми з тобою на тому зібранні були. Каталися вночі… На катері. Застудилася… Тепер лежимо… Із колежанкою разом у неї вдома. Я дзвоню чого… Ти Хворостючці поясни… Чому на іспанську не прийшла…
— Коли в гуртожитку будеш? — замість «одужуй» питає Руслана зі ще більшою підозрою.
— Температура спаде — одразу повернуся… Бувай!
Майка вимикає мобільний, падає на ліжко, регоче: ну от усе — вільна! Нема ніяких зовнішніх зобов’язань, тільки внутрішнє горіння. Кружляти квартирою, заглядати у всі дірки: чим ти дихаєш, Андрію?..
Не наважилася. Порилася в шафках на кухні, бо раптом відчула себе такою господинею — ховайсь! — зараз плов Андрієві зварганить чи, приміром, посмажить куряче філе в кисло-солодкому соусі. Якось вони в гуртожитку пробували готувати… З Руською вдвох. Що ж для того соусу потрібно? І Руслані не зателефонуєш…
Охолола. Повернула на полиці банки й коробки, що подіставала їх зопалу, всілася на килимі у вітальні напроти дзеркала, роздивлялася себе: чому вона весна?
— Недозріла, типу? Недорозвинена?..
Еліза?.. Засмутилася, полізла до книжок. Корінці здебільшого англійською, Біблія, Ніцше, українські народні казки, Фейхтвангер, Маркс, Маркес, Троцький, знову англійські, знову Фейхтвангер…
— «Гойя, или Тяжкий путь познания»…
Розгорнула. А-а-а… То це про Іспанію! Доречно. І про пізнання Майці нині не зайве, бо радість із сумом упереміш залили по вуха, і як із того виплисти — бозна! Так усе несподівано сталося: клац — і є! Серце до Андрія тягне: хіба може Майка навіть подумати про те, щоби звідси піти? Тут він. Де б не був, сюди ж повернеться… А мізки тривожаться: «Просереш усе, Гілка!» А серце: «І що?!»
Провела долонькою по шиї, збудилася. Почала читати…
Коли Андрій повернувся з роботи, сивий художник саме полонив серце юної герцогині Альби.
— Плачеш? — Андрій обійняв Майку, поцілував у мокрі очі.
— Читаю… — Кинула книжку, притулилася до нього. — Назви мене… — прошепотіла. — Дай мені ім’я…
Він усміхнувся приголомшено.
— Ну, тоді і ти… Дай мені ім’я.
— Ні, ні… Ти — Андрій.
— Чому?
— Ну… Ти ж, певно, не змінився. Ходиш на роботу, керуєш автівкою, читав і читатимеш Троцького, Марксів-Маркесів… Повертався і повертатимешся до свого дому. А я тепер геть нова… Без імені.
— Добре. Подумаю, — загасив Майчине хвилювання. Допоміг звестися на ноги. — Піцу любиш? Може, пасту із соусом болоньєзе? Лазанью, пармську шинку?
— Лазанью.
— То збирайся. Тут поряд на Мечникова чудовий італійський ресторанчик. Повечеряємо…
Майка зголодніла, та думка про те, що вона зараз вийде з Андрієвого простору і… вже не повернеться, вчепилася в ноги, тримала — з місця не зрушити.
— Допомогти вдягнутися? — почула.
— Ні… — Напружилася, і скільки потім сиділи в італійському ресторанчику, стільки трусилася: оце і все? Все? Повечеряють, поцілує на порозі, запропонує викликати таксі…
— Додому? — спитав Андрій, коли на тарілках не лишилося й крихт.
Після червоного вина, лазаньї й салату з шинкою, що його замовив Андрій, з повними шлунками дерлися нагору.
— Розкажи про себе, — попросила Майка.
— У нас із тобою тільки одна відмінність: я народився не на морі. В іншому — те саме. Виріс. Самореалізуюся.
