— Сідай! Каву питимемо. Друг з Еквадору привіз…
— Як справи? — спитала Майка для годиться.
— Магістратура. Наукова праця просувається. З Норвегії повернулася. Вивчала досвід у сфері інноваційної діяльності.
— А студентське братство?
— Ні, я не з ними.
— Чому?
— Помилкове рішення. Нащо витрачати сили на те, що обмежене строком перебування у виші?.. Зв’язки я там напрацювала, а більшого з них не вицідиш. Нема м’яса. Мене цікавлять більш інтелектуальні зібрання. Прихильники Четвертого інтернаціоналу, наприклад…
— Не чула про таких.
— Не важливо. Ти як?
— У «Гібралтарі» працюю.
— Серйозно?! — Руслана на мить завмерла з чайником у руці. — Як ти туди потрапила?! Я двічі намагалася…
— Як усі. Конкурс, три місяці на випробувальному терміні, — згадала Майка розповідь Росова. — Нещодавно переатестацію пройшла. Тепер у штаті…
— Але ж вони студентів не беруть… Слухай… Молодець!
— Русю… Порадь, що робити… Скоро заняття починаються. Не хочеться, щоби з вишу випхали. І роботу втратити… А мені ще іспанську треба вчити. Хоч розірвися!
Руслана зиркнула на Майку напружено.
— Зачекай… Про «Гібралтар»… А ким працюєш?
— Менеджером відділу сертифікації.
— А іспанську вчиш… До Іспанії можуть відіслати? — Руслана дивилася в корінь.
— Ну, так… І це може статися. А як не довчуся, усе гавкнеться…
— А до Іспанії… — Руся за своє. — Конкурс влаштовуватимуть?
— Не знаю. Ніхто поки не знає. Тільки я, — не втрималася, похвалилася.
— Не розумію…
— Ну… У мене стосунки довірливі склалися… З хазяїном… Уже як потрапила на роботу… Тоді склалися… Він мені тільки сказав… щоби мову вчила.
Руслана зиркнула на Майку зацікавлено.
— Поможу, — сказала. — І ти мені допоможи. З «Гібралтаром».
— Як? Русю… Я, їй-богу, ні на що там не впливаю.
— Ну… Подумаємо… Іспанську де вчиш?
— У компанії своя викладачка є. Іспанка. Пілар. Для співробітників — безкоштовно. — Майка й сама не помітила, як уже плила під Русиним вітрилом. Беззастережно розповідала все, про що мала мовчати.
— А я платитиму! З тобою разом вивчатиму іспанську. Домовся! Це ж неважко. Пані Пілар не потрібні гроші?
— Ну… Я спробую. Русю… А як влаштувати, щоби мене з інституту не турнули? Бо я ж не зможу роботу прогулювати.
— Усе зробимо! — Вирва раптом заспокоїлася, розливала в чашки запарену в банці каву, усміхалася. — Домовлюся. Візьмеш на кафедрі якусь тему для наукової роботи, напишеш заяву з проханням про вільне відвідування задля зосередження на науковій праці… Доведеться звітувати… про наукові доробки. Нічого. Інститутські архіви й Інтернет допоможуть. Я ж справляюся. І ти зможеш.
— Русланко! Дякую…
— Тільки викладачам платити доведеться. Потягнеш?
— Ну, я ж заробляю…
Руслана всілася навпроти Майки, розсміялася.
— Слухай. Переселяйся назад. Я за тобою скучила…
Майка знітилася.
— Ти, певно, і досі ображаєшся… Що я підвела тебе тоді…
— Ну… Не те, щоби вже геть підвела… Я ж кажу — сама шкодую, що витрачала час на студентське братство. На спонсорів їхніх. Жалюгідні люди! Ми їм — майже безкоштовну робочу силу, а вони копійки нам на акції, на яких ми за їхні ж права горлянки драли. Безглуздя! Сили треба витрачати на речі більш вагомі. Але ти мене тоді… таки підставила.
Руслана знову переключилася на «Гібралтар» — розпитувала про роботу, перспективи, атмосферу в колективі, а коли й сама втомилася, постановила безапеляційно:
— Ти завтра о сьомій вечора будь. Щоби поночі речі не тягати.
Так Майка вдруге ввійшла в ту саму річку.
Інші студенти по троє-четверо в кімнатках тіснилися, Руслана нікого на третє порожнє ліжко не пускала. Хоч Олеся покинула виш, поїхала разом зі своїм Тарасом світ за очі — до ПАР, та залишила про всяк випадок у деканаті заяву на академвідпустку. Вирві вистачило того папірця, щоби відбиватися від нахабних першокурсниць, які ще не знали: з Руською краще не сваритися.
Майка вгледіла в тому примиренні добрий знак: життя як усміхнулося, так і не стуляло пельки — на тій теплій хвилі хотілося позбутися навіть примарних ворогів, бо всі — добрі, може, трохи нещасні, простити всіх, обійняти…
Навіть до мами поїхала в суботу, хоч бачити пихатого Луцика особливого бажання не мала, бо обдурив маму, старий козел! Обіцяв квартиру в центрі, вихвалявся посадою, років собі трохи відняв, як та дівка на сватанні, а Майка в паспорт Луциків глянула: шістдесят три дідові! І досі тулився з Надюсею в однокімнатній квартирі на Харківському, хоч бубнив: ось-ось переберуться до новобудови, усе міністерство на вухах, питання вирішується. А поки питання стояло непорушною скелею, знай водив Надюсю по театрах за безплатними контрамарками, змушував горбатитися на городі своїх родичів, що ті інколи молоком чи куркою віддячували, і — головне! — повністю розпоряджався хрущовкою в Генічеську, у якій на весь сезон розміщав своїх знайомих «за помірними цінами». Якби Майка колись і схотіла повернутися до рідного міста, так нема куди!
Їхала в метро на Харківський, розхвилювалася: мама ж нещасна! Точно! Сидить поряд із тим старим хаботтям, ступні йому чухає… Таку жагу дії відчула… Завелася — до Луцикової барлоги ввійшла, упевнилася, що діда вдома нема, — одразу до справи взялася.
— Іди від нього, мамо! Тут не Генічеськ. Хто працювати хоче — роботу знайде. Я он вчуся і то підробляю, а ти… Хоч продавцем у ятку! Оголошень повно. Квартиру знімемо! Хочеш, я оплачуватиму? А потім за сезон на Генічеській квартирі заробимо…
Мама саме плов Луцикові варила. Подивилася на Майку, як на божевільну.
— Господи… Що ти таке кажеш? Та я з Григорієм Івановичем справжнє життя побачила!
— Що ж гарного? Контрамарки в театр?! П’яти старому чухати?! У чотирьох стінах скніти, бо без нього нікуди не ходиш!
— Добре, що Григорій Іванович тебе не чує! — розсердилася мама. — Він стільки для тебе зробив…
— Та нічого він для мене не зробив! Хіба що змусив ЗНО пройти, а в інститут я сама…
— Що б ти сама мала, якби не Григорій Іванович! Казав: щомісяця дзвонить знайомому викладачеві, просить, щоби до тебе там поблажливо ставилися…
— І ти йому віриш? Нікуди він не дзвонить! Бреше тобі!
— Це ти так про Григорія Івановича? Та він — державна людина! Його в міністерстві всі поважають! Минулого тижня на концерті у філармонії були… Із заступником міністра поряд сиділи! У перерві разом каву пили.
— Всратися, яке щастя!
— Та що з тобою?! — Мама відставила плов, присіла біля Майки. — Григорій Іванович каже: «Хіба Україна з колін підніметься, якщо молодь…»
Майка захлинулася.
— Ма-а-мо! — закричала. — Скажи щось своє… Не те, що Григорій Іванович тобі втюхує! Своє! Ти… щаслива?!
— Григорій Іванович каже: бажання чоловіка — щастя жінки. Уявляєш, який мудрий. А що? Він хіба поганого бажає? Щоби я не працювала… Жаліє мене. Сиджу собі вдома, як королева. А він же вкалує цілодобово! На державу… По вихідних культурно відпочиваємо безкоштовно… На природу виїжджаємо, коли Григорію Івановичу вдається службову машину… взяти. І не випиває. І взагалі…
— Ма… Ти його кохаєш? — спитала Майка.
— Тю… Таке питаєш, — роздратувалася мама. — Хіба я тобі дівчинка?
Майка поверталася до гуртожитку, серце ярилося. «Мама такою чужою стала… Такою старою-старою… Ніби бабуся яка. А їй же тільки сорок два… Що дід із нею зробив?..» Та що ближче під’їжджала до гуртожитку, то милосерднішими ставали думки. Якщо мамі так добре, чому вона проти? Тільки тому, що в діда очі лукаві? А може, мамі саме такого й треба…
У гуртожитку думки про маму вивітрилися остаточно: суботній вечір — єдиний вільний час… За годину біля Золотих воріт чекатиме Ігор… Слава Богу, що є субота. З понеділка до п’ятниці Майка вкалувала в «Гібралтарі», після роботи бігла на іспанську чи в інститут, бо третій курс займався в другу зміну, у неділю зранку відсипалася, підтягувала інститутські хвости, після обіду приязна Пілар давала уроки іспанської для Майки і Руслани в себе вдома, і Майка збагнути не могла, як вдалося Вирві умовити Хворостючку. І поміж тих метушливих нервових днів субота — «Венера Урбінська» Тиціана поміж полотен нонконформістів: природна розкіш без претензій перевернути світ. Пий…
