— Алло! «Швидка»! — кричала, мов навіжена. — Терміновий виклик. Адреса? Не знаю я адреси! Є номер міського телефону! Жінка подзвонила й знепритомніла! Що?! Припиніть! Поки я шукатиму її адресу… Що? Майя! Гілка! Оператор гарячої лінії фармацевтичної компанії! Так! Жінка повідомила, що їй стало зле після прийому БАДу. Та змилуйтеся ж! Запишіть номер! Ви ж скоріше вирахуєте адресу! У вас же має бути база даних про всяк випадок. Вона ж там сама! Як це «звідки знаю»?! Якби хтось був поряд, я б почула. Вона слухавку не поклала. І тихо! Певно, старенька самотня. Ви пишете?
Медики записали номер і відрубали зв’язок. Майка вхопила страшну німу слухавку, белькотіла перелякано:
— Алло! Ви мене чуєте? Я вам «швидку» викликала. Чуєте? Вони вже їдуть. Алло! Потерпіть. Зараз, зараз… Алло!
Нерви — дзвони. Терпіння — на хвилину. Знову набрала «швидку».
— Я вам телефонувала. Щойно. Жінка втратила свідомість. Так! Номер телефону вам диктувала. Машина вже виїхала?
— Шукаємо.
— Машину?
— Адресу!
— Благаю! Скорше! Чуєте? Вона ж помре!
— Серйозно?! — роздратовано запитали на тому кінці дроту. — Отакі наслідки приймання того сміття, яким торгуєте!
— Про що ви?! Там людина помирає!
— Ти мене ще вчитимеш, шмаркачка! — Бац — кінець розмові.
— Ну, будь ласка! Ну, робіть щось! — Всидіти — ніяк. Бігала по затишному кабінету з чайником і вентилятором. Бубоніла: «Спішіть, спішіть».
За десять хвилин знову вхопила мобільний.
— «Швидка»?
— Ти?!
— Я!
— Поїхали.
— Дякую!
— Бригаду з МНС викликали. Щоби двері виламали.
— Дякую! А це… далеко?
— Биківня.
— Це де?
— Не киянка?
— Приїжджа.
— Лівий берег. До Броварів ближче, ніж до центру.
— Дякую. Можна я згодом вам ще зателефоную? Дізнатися… Що з жінкою.
— За годину дзвони, не раніше, — уже як давній знайомій втомлено відказала оператор «швидкої».
Майка зіщулилася в кріслі — у голові бензин: палає, нічим не загасити. На столі розривається телефон — ще комусь не спиться. «Ні! Не можу! Не візьму слухавки! Нема нікого! Зранку дзвоніть!»
— А раптом ще комусь зле?! — Тремтить, та слухавки не бере. Страшно! Розпач до крісла прибив, тільки одне в мізках: як та жінка? Якось перечекати годину, знову зателефонувати до «швидкої», дізнатися…
Ясність наступає хвилин за десять — у загальній кімнаті раптом спалахує світло, Майка визирає з кабінету — до неї суне SS.
— Стелло Сергіївно?.. — Сама не своя від радості. — У мене тут… Жінка дзвонила… Жінці зле…
— Звільнена! — Стелла оминає Майку, як порожнє місце, входить до кабінету оператора гарячої лінії, продивляється журнал вхідних дзвінків.
— Але ж я…
— Інструкція, Гілка! Інструкція! Ніяких вихідних дзвінків!
— Я тільки до «швидкої» зателефонувала…
— Тобто ти… — Стелла ледь тримає себе в руках. — Ти вирішила, що наші препарати здатні спричинити погіршення здоров’я?.. Забирайся!
— Добре… — Майка знизує плечима, винувато зиркає на начальницю. — А моя зарплатня за останній місяць…
— За що? За те, що ти намагалася знищити репутацію компанії? — Стелла відчиняє двері, жестом указує: на вихід!
Майка ще не вірить. Закидає на плече рюкзак.
— Це… несправедливо.
— Геть! — спокійно кидає Стелла.
Майка суне до дверей: кожен крок закручує всередині тугу пружину — сильніше, сильніше…
— Отрутою торгуєте?.. — Зупиняється раптом, тремтить, набирається люті. — І не пече, що, може, хтось помре… Гаряча лінія в окремому кабінеті… Вихідні дзвінки заборонені… Та щоб тобі самій до кінця днів тільки БАДи жерти! — Вилітає з кол-центру.
На вулиці дощ. Січе: схаменися, дівко. Майка суне порожньою вулицею, плаче, бурмотить:
— Нічого, я ще… Ми тобі… Побачиш!
Зупиняться, лякається: що з тою жінкою?.. «Швидка» на дроті.
— Вибачте… — шепоче Майка знесилено. — Це знову я.
— Відкачають її, — чує зморений голос. — Доправили до лікарні швидкої допомоги.
— Дякую вам…
— Зайве.
— А чому їй погано стало?
— А… Там цілий букет. Серце хворе, холестерин зашкалює, а вона ще вашого гівна наїлася… От і результат.
Майка усміхається спустошено — от і недарма почергувала. Роззирається, бо хочеться неодмінно одразу викласти першому ж перехожому історію однієї маленької перемоги, та нічною вулицею швендяють тільки брудні безпритульні пси. Дощ підганяє: біжи, змокнеш.
— Мене звільнили! — Майка дістається гуртожитку під ранок. Гріється чаєм, ніяк не може вгамуватися. — І до біса! Аніскільки не шкодую.
— Я шкодую! Що просила Стеллу за тебе! — Руслана супиться на своєму ліжку. — Хто тепер наші акції спонсоруватиме? Думаєш, легко пристойних людей знайти?! Ти все зіпсувала!
— Русько! Ти ж не знаєш, що сталося! — тетеріє Майка. — Ми ж горлянки надриваємо, щоби все по правді…
— Ти… ідіотка? — питає Вирва голосом SS. — Забирайся! Бачити тебе не хочу!
Майка дала комендантші двадцятку, того ж дня переселилася — лежала в ямі проваленого ліжка обшарпаної кімнатки поверхом вище. А у Вирви з’явилася нова сусідка, уже за день стала її адептом, заглядала в рота — Руслана ніколи не лишалася на самоті.
Мати громадянську позицію перехотілося. Поплакатися Вітці вирішила. Під весняним сонечком грілася на плитах майдану біля архістратига: місце зустрічі незмінне. А он і Вітка шкандибає, сьорбає на ходу пиво з банки. Чого вона вічно з тим пивом, як дурна? Сказати… Хай припиняє.
— Гілю, тобі пошити нічого не треба? — Вітка падає на плити поряд із Майкою, кидає під ноги порожню банку. — А то я машинку швейну купила. В одного знайомого… Крадена, певно, бо за копійки віддав. Оверлок тягне трохи, корпус покоцаний, а так — нічого. Японська…
— Нащо тобі машинка?
— Дизайнеркою стану. Нашию сарафанів на літо, віддам нашому кухарю Важі — у нього на Троєщинському ринку жінка ятку має, хай продає. Сказав: давай спробуємо. А тобі безплатно пошию що завгодно. Тканину тільки купи.
— Нема в мене грошей… — зізналася Майка. — Нічого немає. Таке все ніяке… Інститут той… Не знаю, що робити…
Вітка один рецепт успіху бачила.
— Іди прибиральницею до нас у ресторан, — сказала. — Можу посприяти. Тільки ворушися, бо то не твоя контора… Охочих багато.
Попереду світила сесія, довгоочікувані канікули, можливо, море і рідний Генічеськ, якщо назбирати грошей на квитки й оселитися в тітчиному сараї чи в когось зі знайомих, бо мама попередила: Григорій Іванович уже їхню хрущовку на все літо своїм знайомим здав, гроші наперед узяв, встиг вкласти їх у нову високотехнологічну штучну щелепу для свого старого рота й сукню з натурального шовку для коханої Надюсі.
— Хоч на квитки додому заробиш! — Вітка читала Майчині думки.
Наступного дня Майка слухала лекцію… в ресторані.
— Добу працюєш, дві відпочиваєш. Двісті п’ятдесят гривень за зміну плюс харчування. Маєш тримати в ідеальній чистоті зал, коридори, туалети, хол, кабінети керівництва… Усе — крім кухні. — Адміністратор ресторану, стильна причепурена жінка років сорока, вела Майку вглиб розкішного закладу, встигала окреслювати обсяг робіт, торкаючись пальцем стін, підвіконня, крісел, столів — і тут щоби блищало, і там, і всюди…
Майка сунула слідом. А інститут? Коли ж вона встигне? Попереду сесія, хвости ще підтягувати, та й добиратися на роботу в інший кінець міста.
— У нас лояльний хазяїн. — Адміністраторша зупинилася біля тісної кімнатки з інвентарем. — Дозволяє мінятися змінами, якщо в персонала виникає така потреба.
І Майка погодилася. «Хоч Вітку бачитиму частіше», — подумала.
Де там! Щоразу на добу потрапляючи всередину розкішного ресторану, втрачала відчуття часу і зовнішнього простору — драїла-драїла-драїла без передиху, падала на стілець у малій кімнатці з інвентарем, очі злипалися, та поспати не вдавалося — драїти… Не здавалася, тягла лямку за себе і немолоду прибиральницю Ліду, яка погодилася, щоби Майка відпрацювала нині за неї і звільнила собі тиждень перед сесією.
