Микола мордяку насупив задумливо, усміхнувся дияволом.

— Отож-бо! — підняв палець догори. — Слухай кума! Кум поганого не порадить.

Петро тільки зітхнув із прикрістю, посунув до потічка.

— Як повертатимешся — заскоч! — крикнув услід Галаган. — Обговоримо… побачене!

Реп’ях дістався Уляниного обійстя, та раптом розгубився. На гальма! Зупинився, знітився. Посунув до сусідньої хати. Гукнув Троянова.

— А сусідка ваша вдома? — Кивнув на Улянин двір. — Діло в мене до неї, — додав, наче його хто про те питав.

— У Капулетцях не перетнулися? Значить, з магазину ще не повернулася, — виказав обізнаність в Уляниних справах Троянов.

— Ну… То почекаю, — сказав Реп’ях, і хоч гостинний Троянов запрошував до себе, відкараскався.

Присів на пень під голими виноградними лозами — поки Уляна додому повернулася, у Реп’яха дупа до пня примерзла.

Вона не здивувалася. Тільки приклала долоню до щоки, ніби казала: «Ну, що ж ти мене не слухаєш?..»

— Діло в мене… — виправдався. — Прийшов у тебе свічу купити. Продаш?

— Обирай…

Пальці тонкі, рухи мов музика. Що то вона ворожить? Виставила на стіл велику картонну коробку, виймала з неї свічки — товсті і гладкі, мов обстругані стовбурчики, кольорові кульки, вигадливі куби з шорсткою поверхнею.

Реп’ях зацікавлено роздивлявся, нюхав, мацав, наче корову купував.

— Оця, приміром, скільки коштує? — врешті вибрав сіро-білу свічку-кубик, схожу на шматок закам’янілої солі.

— Тридцять гривень.

— Нормально, — кивнув. Поліз до кишені, на душі прикрість. Що за жінка та Уляна? Слова зайвого з неї не витягнеш. Хоч би чаю якогось запропонувала. Щоби затриматися… Він би рук не розпускав. Йому то по цимбалах. Він би просто посидів трохи. Подивився на неї…

— Знаєш, — сказав раптом. — Дружина моя кумові пожалілася, що геть я її в постелі не влаштовую. Отака в мене біда.

Уляна завмерла. Увіп’ялася очима у фото усміхненого хлопця в бейсболці, що воно стояло на столі посеред свічок. Опустилася на лаву біля столу.

— Син у мене… в тюрмі, — відповіла. — У Прилуцькій колонії для неповнолітніх. Товариша вбив. Ненавмисно. Самостріл удвох зробили… Випробовувати взялися… — замовкла, зціпила руки на грудях.

Реп’ях закляк на мить. Присів на лаву поряд з Уляною.

— То ти… сюди переїхала, щоби ближче до нього?

Уляна схлипнула судомно, затулила лице долонями — та навзрид. До Реп’яха притулилася — обійняв її за плечі, у самого руки тремтять.

— Не плач…

— З Ічні я сама… — Уляна йому крізь ридання. — Закінчила педагогічний у Києві, заміж там вийшла, Тьомку народила, у райвідділі освіти працювала, а чоловік… Покинув нас із малим. Женився вдруге, купив собі нове житло, а нам із Тьомкою все дорікав, що ми в його старій хрущовці залишилися. Так я… коли батьки в Ічні померли, дім їхній продала, колишньому чоловікові гроші віддала, щоби на сина квартиру переписав. А як із Тьомкою біда сталася… Мене з роботи звільнили… Сказали: не маю морального права у сфері освіти працювати. Геть без грошей залишилася. Потім колишній чоловік із квартири вигнав і продав її. Тільки частину моїх грошей повернув. П’ять тисяч доларів. Хіба на них житло купиш? Оце тільки на хату тут і вистачило… Я й шукала, щоби ближче до Прилук…

Затихла, глянула на Реп’яха винувато.

— Рік не плакала… — прошепотіла гірко.

Петро відсторонився знічено, наче гріх скоїв. Простягнув руку до Уляниного лиця, стер сльозу.

— Як до сина їхатимеш — гукни. Довезу… Усе ж тобі… економія.

— Дякую… — видихнула.

— …І комфорт. Не в автобусі. «Волга» в мене… Двадцять перша. Скоро відреставрую. До Великодня зроблю.

Уляна закивала, усе на синове фото дивилася.

— За тиждень сімнадцять йому… А побачення тільки наступного місяця.

— А мій день народження цього року одразу після Великодня, — зітхнув Реп’ях. — А за два дні після того Томин день народження. Я від неї всього на два дні старший.

Уляна наче схаменулася. Підвелася з лави, загорнула свічку в цупкий папір.

— Собі купуєш чи на подарунок?

— Собі. — Невідомо чого Реп’яхові на душі стало легко-вільно. — Ти вже не журися, Уляно. Збирай сили заради сина. І я тут… поряд.

Усміхнулася гірко.

— Гарна ти людина, Петре… Тільки… йди вже. Так краще.

Знітився вкрай, запхав пакунок зі свічкою за пазуху, уже двері розчахнув…

— Люди кажуть, дівчина та… що хату в мене купила… гола по хаті ходить.

— Брешуть, — відказала Уляна-зима.

Рівно за місяць після появи на Лупиному хуторі, сьомого холодного лютого, Майка гріла хату гарячими сорока градусами, лякала кульгавого Толю Гороха незрозумілими вибриками — навідріз відмовилася пити «Фармацитрон», ялозила вологими очима по білій стелі, шепотіла: «Ластівку б…» Це ж просто. Узяти фарб, що Толя приніс їх тиждень тому, бо Майка надумала наново побілену піч маками уквітчати, заколотити лазурі, й от тобі не стеля — небеса. А чорного в житті завжди через край. Вигреби сажі з печі, до будь-якої фарби чи олії додай — на ластівку вистачить.

— Мань, припиняй уже ці концерти, — сказав Горох. — Лікуватися треба.

Майка не пам’ятала, коли саме Толя вперше назвав її Манею. Манькою-манюнькою, дитинкою, за якою ходи, бо знайде горе.

— Чи оленів перестріти… — прошепотіла сухими вустами. — Толь… Тут є олені?

— Бачив…

— Хай би вийшли з лісу. До мого двору.

— Одужуй, пошукаємо. — Поставив на стіл склянку з гарячою водою, показав Майці пакетик «Фармацитрону». — Заколотити? Вип’єш?

— І так незле, — вперлася. — Ластівку б…

Горох брови зсунув, присів на край тапчана: що за дурна? І дратуватися на неї — зайве. Наче козу на мотузці, водити йому ту Маню, бо відпустити ніяк — пропаде ж.

— Прилетять навесні — повна стріха буде тобі тих ластівок, — відказав.

Майка відірвала від стелі вологі очі, обхопила гарячими руками Толину ногу.

— У Капулетцях є «Пепсі-кола»? «Пепсі» хочу…

— Та добре. — Накинув куртку-бушлат, приклав долоню до Майчиного лоба. — Не вставатимеш?

«Ні», — самими очима.

Коли за годину Толя Горох із пляшкою «Пепсі» кульгав лугом навпростець від Капулетців до Лупиного хутора, Майка стояла за хатою посеред двору, трусилася під ватяною ковдрою — загорнулася в неї, з чобітків босі ноги стирчать. Задерла голову в ясні небеса, спостерігала за чорними круками: кружляли-линули-ширяли у вишині, ганяли одне одного, співали-крукали.

— Мань, ну годі! До хати йди!

— Що вони роблять?.. — прошепотіла Майка.

— Та ясно що — кохаються.

— У небесах?..

— А де ж їм? Птахи — не люди.

— Я теж… там хочу.

Горох підхопив на руки легку дівчину.

— Та добре, — пробурмотів із прикрістю, поніс до хати. — Тільки одужай спочатку.

Довгий тиждень Майка горіла-танула. Коли ставало геть зле, дивилася на Гороха вологими здивованими очима.

— Уже?.. — питала.

— Що? — Горох обтирав Майчине тіло водою з оцтом, бентежився: а як помре?.. Шкода її. Така ж… кульгава, як сам Горох. Тільки не признається.

Майка заплющувала очі, рухала руками хаотично — до лиця, по шиї, грудях…

— Винеси їх, — попросила раз пошепки.

— Кого?

— Тих… Що в куті.

Горох здивувався — невже про ікони каже? Два темні лики — Ісус, Богородиця Діва Марія. Толя власноруч полицю для них відновив, встановив у куті — не хиталися, для лампадки місця б вистачило, якби хто захотів теплим полум’ям освітити лики.

— Нащо?.. — спитав.

Вона — дурна. Де там пояснити по-людськи? Відкинула ватяну ковдру, підвестися пнеться.

— Та добре! Лежи! Тільки скажи: куди їх?

— На волю…

Того дня на велетенській старій груші за хатою поміж голих гілок у місці, де стовбур ділився на три шляхи, причаїлися Син із Матір’ю. І хоч кульгавий Толя Горох церкви оминав, молитов не читав, на куполи не хрестився, не зміг просто так ікони посеред гілок лишити: широка дошка за полицю зійшла, закріпив її поміж грубими гілками, на дошку ікони поставив, над ними з уламків шиферу стріху гарну змайстрував — от уже й капличка на груші, не сирітство якесь занехаяне.