Вилізла з-під ковдри, заварила чай в алюмінієвій кружці, дістала вівсяного печива й шоколад — файний сніданок. Чи вже обід? Тільки печиво до рота — ніби спостерігає хтось. У вікно зиркнула — на уламку огорожі крук чорнющий. Майка заприсяглася б — той самий, що вчора спостерігав, як вона огорожу ламала. Башкою крутить, з Майки очей не зводить.

— Ну, добре…

Сьорбонула чаю, узяла печиво крука пригостити, вийшла на ґанок і очам не повірила — геть увесь двір від снігу розчищений, навколо хати доріжка в’ється, і до хвіртки тепер вільно пройти можна.

— Це… ти? — спитала Майка крука.

— Йа-а-а-а… — здалося, крикнув крук. Так і сидів на уламку огорожі, ні з місця.

— Ну… то заслужив! — Майка кинула печиво в сніг біля огорожі.

Крук вигнув шию, роззирнувся, опустився на землю, швидко підхопив гостинець, примостився з ним на грушевій гілці.

— А ти розумний… — Майка спостерігала за круком, та то не сподобалося птахові. Дзьобнув печиво пару раз, затиснув у дзьобі, полетів десь подалі від дівчини.

Майка посунула доріжкою до хвіртки. Супилася збентежено: «Хто похазяйнував на подвір’ї? Коли? Чому не чула? Спала?..» Значить, хтось, як той злодюжка в темряві, прослизнув у її обійстя і тут собі…

— Санджив! — психонула. Хто ж іще?! Ну… Добре! Начувайся!

Вийшла на вуличку — ані душі. Сонце світить, сніг хвилями, сосни розділовою лінією між небесами й землею. Повітря — пий! Краса… Оминула живі хати, колодязь, жовту хату покинуту — попереду ліс стіною. Цікаво, оленів тут побачити можна чи то тільки Майчині дурні марення?

Пішла в ліс. Сухі гілки під ногами — хрусь-хрусь, білки помаранчевими цятками — аж в очах мерехтить. Незнайомі птахи стривожилися, попідхоплювалися, залопотіли…

— А оленів… щось не видно. — Сунула лісом навпростець, вдивлялася в соснову глибину.

Посеред дерев удалині промайнула темна тінь.

— Ой, мамо… — Як дременула з лісу. І не озирнулася, дурепка. А раптом то дійсно олені?..

Добігла до хутора, аж зопріла. І хоч од скорої ходи низ живота запульсував, наповнився болем, пігулок просити, посунула до Санджива: уже скаже йому все, що думає! Дарма він отак до неї підкочує! Майку тим не купити!

— Привіт! Проходь… — Бородань відчинив, перш ніж Майка підняла руку, аби стукнути у двері.

Стояв на порозі в самій тільки футболці і драних джинсах. З-за спини хазяїна гостю роздивлявся величезний чудернацький кіт, схожий на невелику рись, — сидів на вішаку для одяга, їв Майку холодним жовтим оком.

Перелякалася, відступила на крок.

— Не діждешся! — кинула зухвало. — Ну нащо те все?! Не напружуйся, ясно?! Однаково не спатиму з тобою!

— Тобі дуже не вистачає сексу, — сказав Санджив.

— Мені?! — здивувалася Майка.

— Безперечно.

— Здурів?! Це ти ніяк не вигадаєш, як мене звабити.

— Хочеш, навчу трансформувати сексуальну енергію в енергію творення?

— Нащо?

— Щоби творити. У тому сенс життя, — усміхнувся. — Та проходь, прошу.

— А тварюка твоя… на мене не кинеться? — Майка переступила поріг, насторожено зиркнула на сіро-коричневе плямисте чудовисько.

…Барлога Санджива скидалася на тепле літо — у великих пластикових горщиках при стіні зеленіли знайомі й чужі Майці трави, наповнювали простір пахощами. По підлозі циновки розкидані, подушки в помаранчевих наволоках. Біля гарячої печі полиця зі скляними банками — рис, сухі трави, знову рис… Під вікном низький дерев’яний столик, на ньому ноутбук відкритий. Поряд генератор. Книжки купою. Не брехав про айті?

— Сенс треба шукати, коли є життя, — сказала Майка спустошено й тільки тепер помітила — бородань босий.

Знітилася, скинула чобітки, пішла по циновці босоніж.

— На підлозі спиш?

— І обідаю, і медитую. І взагалі…

— Схиблений на екології?

— Світ не змінити. Тільки себе… — Санджив усівся на циновку, схрестив ноги.

— Я б посперечалася з тобою… Щодо потреби змінюватися. — Майка притулилася спиною до теплої печі, зі страхом роздивлялася чудернацького величезного кота — підійшов до пластикового горщика, смикав зелену травичку, жував кумедно.

— То спробуй, — почула голос Санджива.

— Нащо наступати на одні й ті самі граблі?.. Ти признайся вже: хотів мене?

— А ти?

— От! Я знала! — Майка скинула пуховичок, всілася на циновку навпроти Санджива. Дивилася на нього зухвало.

— Ти чудна Ілюзія! Я починаю підозрювати, що ти сама мрієш звабити мене.

— І що? Голий номер?

— Чому ж… Колись… Може, завтра… Чи за тиждень… Раптом народжується квітка… Любов… Тільки тоді…

— Здуріти! Це теж із маніфесту екопоселенців?

— Ну, вибач, — Санджив усміхається беззбройно, тягнеться до кота, підхоплює немалу тушку, — більше десяти кілограмів, певно, затягне, — гладить по спині. — Чому ти тут, якщо природа й нормальне життя тобі байдужі?..

— Тут — нормальне життя?! Ти здурів? Тут — яма!

Санджив заперечливо хитає головою.

— Ти усвідомиш істину пізніше. Якщо не втечеш до того.

— Не втечу… Я сюди від усіх втекла, — спустошено відказує Майка,

У теплій кімнатці зависає тиша. Санджив дивиться на Майку зосереджено, чудернацький величезний кіт вивільняється із Сандживових обіймів, навертає навколо дівчини кола. Майка простягає до нього руку…

— Ні! — Санджив підхоплюється, кидається до кота.

Та тварина спритніша. Вчіпляється в Майчину долоню зубами й кігтями, змикає щелепи. Майка кричить, намагається відірвати кота — марно.

Санджив хапає кота за шкірку, лупить по спині.

— Хаусе! Відпусти! Чуєш?! Хаусе — ні! — Відриває кота від скривавленої Майчиної руки.

…За десять хвилин після термінової обробки рани перекисом водню і йодом із перебинтованою долонею Майка сидить на циновці, із ненавистю дивиться на чудовисько: стоїть собі біля горщика, траву хрумає, ніби геть нічого не сталося.

— Твою тварюку звати Хаус?

— Так… Очеретяний дикий кіт. Вибач… Забув попередити: нікому не дозволяє до себе доторкатися.

— Ти ж його тільки-но тискав.

— Мені дозволяє. Бо добро пам’ятає. Тільки тому… Дуже розумний.

— Та невже? Чого ж він не розуміє, що я йому нічого поганого не зробила?! — Майка підводиться з циновки, ноги потерпли. — У мене там грубка, певно, знову згасла…

— Допомогти?

— Дай краще щось почитати.

— Тут жіночих романів немає. Технічна література, поезія, психологія…

— О, ні! Не треба. — неушкодженою рукою Майка показує Хаусу фак, іде до дверей.

— Зачекай! Ліхтар візьми. — Санджив суне слідом, усміхається винувато.

— Нащо?

— Бо не годиться в Уляни свічі брати. То її хліб. А в мене кілька ліхтарів. На акумуляторах. Підзарядив — знову горить. Бери!

— Дякую. Тільки не набивайся ти мені більше в помічники! Домовилися?

— Добре, — погоджується Санджив. — Ти й сама відмінно справляєшся. Троянов сказав: «Не слабодуха». Так двір розчистила… Ми вранці побачили — здивувалися.

Майка поверталася до сірої хатки, притискала до боку великий ліхтар із металевим гачком, за який його можна підвісити до стелі, одного второпати не могла: хто ж їй двір вичистив, якщо не Санджив? Може, Уляна? Хотіла була зазирнути одразу й спитати, та біль у животі потяг до пігулок.

— Уляна, а хто ж іще! — вирішила.

Реп’яхова Тома перетнулася з Уляною за тиждень на автостанції в Добриках. Їхала в Київ по товар, вбралася файно — уги зі стразами, пуховик із норковою оторочкою на каптурі, модна шапка з фетровими квітами. Царівна! Гроші в ліфчику, порожні торби в шкіряну червону сумку з камінцями склала. Добре, що водій на Тому азартним оком кидає й не проти змінити маршрут, щоби на зворотньому шляху спочатку підібрати капулетцівську бізнесменшу з повними сумками біля Троєщинського ринку, а потім уже на Чернігівську трасу вивертати.

— Справи в Києві чи скучила за столицею? — спитала Уляну похмуро, бо чого його радіти, коли потенційний покупець туди пнеться, де магазинів — як очок на старій картоплі навесні. Накупить усього до біса — місяць до Томи не зазирне.