— Христос народився, — бабі в’їдливо.

— Славімо, славімо, — стара Горпина усміхається беззбройно. І не присікаєшся.

— А скажіть, бабо… Ви діда вашого ще пам’ятаєте? — Томі своє болить. Цукор зважує, по Петрові жалем сходить: то все екологія клята… Якби не Чорнобиль та викиди, хіба мужики слабшали б у сорок років?!

— На Гробки до могилки піду. Згадаю…

— Та я не про те! Як жили з ним… пам’ятаєте?

— Добре жили. Не скубалися.

— Сексом займалися? Ну, не тоді, як молоді були, пізніше…

— Тьху на тебе! — обурилася баба.

— Та що це ви мені тут розпльовуєтеся? Я вас що — про космос спитала? Ще скажіть — не знаєте, що воно таке.

— Хіба старих людей про таке питають? Нащо тобі?

— Треба! Давайте… Помагайте молодим. Кажіть! Хто першим до сексу охолов: ви чи дід ваш?

— Ого! Та мій дід і перед смертю…

— Так! Ясно! — Бабі цукор у зуби — гуляйте! — По банки з тачкою якоюсь приходьте, бо в руках поки донесете — половину розіб’єте!

Горпина цукор до торби поклала, до прилавка притулилася.

— …А мені що робити? Терпіла! Бо жаліла, — призналася. — Казав: аж болить йому, як не теє… не зніме напруження. А я його обійму та й кажу: «Знаєш, Васильчику… Війну пережили, Сталіна з Хрущовим поховали… І тут не пропадемо. Олійки собі візьму…»

— Та досить уже, бабо Горпино! Бо вас зараз спогадами з ніг знесе! Мені ті деталі геть не цікаві!

Баба Горпина торбу на плече закинула, вицвілими оченятками на Тому з тривогою глянула.

— Невже на Петра твого мужська неміч напала?..

— Ще вигадайте дурного! Та по селу понесіть! — визвірилася Тома.

— А ти йому «Віагри» чарочку налий. Кажуть, така ловка штука для цього діла.

Томі терпець урвався. З-за прилавка вийшла, бабу Горпину попід руки та на вихід.

— Ідіть уже! Без вас розберуся.

— А Петро з виду так нічого… І не скажеш, що немічний. На Лупин хутір попер, як заведений, — не вмовкала баба.

— Коли це? — здивувалася Тома.

— Та щойно. Я оце до тебе по цукор, а Петро твій — на хутір.

Петро ледь діждався, поки жінка з хати. Третю ніч на нервах: хіба то діло — лежиш поряд із дружиною, а в трусах… заначка. І трусишся, Бога молиш: «Хоч би скоріш заснула, обніматися не лізла, бо триндець забаві!» Знайде гроші — кишки на лікоть намотає.

Тільки Тома за поріг, Реп’ях заначку з трусів витяг і поклявся: хоч усцуся, а схованку знайду! Вкотре хату облазив:

— Що за халепа? І гроші нема де заникати!

Присів на диван, у стінку очима увіп’явся — ремонт час робити. Онде край шпалери під стелею відклеївся. А що, як під шпалеру бакси засунути? І шпалеру заклеїти?

— Оце діло! — Звився, по шухлядах. Клей ПВА знайшов, на табуретку заліз, бакси обережненько під шпалеру засунув, тяп-ляп — є! Приклеїв кут шпалери, хвилин десять долонями попритискав, розрівняв. Відійшов, глянув.

— А фіг хто здогадається!

Аж до пляшки потягся — хильнути на радощах, та вчасно зметикував: зарано. На хутір змотатися, поки Тома в магазині… До Гілки тієї.

Шапку на вуха — і гайда. Так вправно сніг місив, аж баба Горпина зацікавилася:

— Куди це ти чешеш, Петре?

— На хутір треба!

Потічок перетнув — сумну Уляну зі свічкою згадав. Усміхнувся розгублено: «І що то було? Чого серце тьохнуло, аж дихалку забило?» Закрокував до старої материної хати, усе вигадував, як вмовити дівчину таємницю берегти. Уже й хвіртку відчинив, та озирнувся на Улянин двір: жінка відчайдушно махала малою сокиркою біля дровника, кидала на купу колотих дров.

Затупцював на місці: допомогти чи як?

— Ви до мене? — почув Майчин голос.

На ґанок вийшла — без вітру хитається. По снігу до хвіртки. Біля Петра стала, в очі дивиться. А худа ж. А бліда.

— Ти теє… не захворіла часом?

— Смішне питання, — скривилася глузливо. Ох, чудна!

— Що смішного? Думав — підмерзла, застудилася…

— То ви прийшли про здоров’я моє запитати?

— Діло в мене до тебе. Серйозне, — знітився Реп’ях. Потилицю почухав. — Я оце… жінці своїй сюрприза хочу зробити. Несподіваного… На день народження.

— І що?

— А їй сорок років аж після Великодня.

— А я до чого?

— Я жінці збрехав, що хату за півтори тисячі доларів продав. Щоби ж, значить, заначку мати… На цяцьку для неї. Оце й тебе прошу… Як спитає… Ти ж не підведи. Скажи: півтори тисячі за хату дала.

— Добре.

Отак просто?! Реп’ях повеселішав. «Це ж який я мудрий, — нахвалював себе подумки. — Щоби отак вчасно про сюрприз для жінки збрехати!»

— А купити їй що хочете? — спитала Майка.

— Так теє… Ще є час. Щось вигадаю.

Напружився, подалі від хиткої теми.

— А ти як тут? Не пошкодувала?‥

Майка хотіла було пригадати Реп’яхові, що в оголошенні хата дислокувалася в Капулетцях, а в реальності — на Лупиному хуторі, та передумала.

— Чого дзвінка на хвіртці нема? Дзвінок треба. І щоби хвіртка зачинялася. Бо прохідний двір, — відказала недобро. Пішла до хати. Навіть не попрощалася.

«Ох і стерво в материній хаті оселилося!» — вразився Реп’ях. Посунув з подвір’я.

— Стійте, дядьку! — Знов та швендя до нього чеше. І що за зараза? Певно, передумала Реп’яхову таємницю берегти, зараз грошиків потребує.

— Де ти ті дзвінки по селах бачила? — пробурмотів роздратовано.

Вона не чула. Бровки насупила, крізь Реп’яха очима сірими.

— Там у вас у Капулетцях хлопець живе. Кульгавий. Адресу дайте. Назву вулиці, номер дому. Шпатель маю йому віднести… Грубку лагодив і шпатель забув, — мовила байдуже.

— Яка ще адреса? — здивувався Петро. — За магазином до яру повернеш, повз ставок до верб дійдеш. За вербами — третя хата. Ворота з дошки необрізаної. Коричневі… — пояснив. — А дзвінка немає! Вибачай! — додав в’їдливо, подався з двору.

І весь настрій коту під хвіст. Так гарно діло владнав — крутнутися тепер до Капулетців, Тома й не здогадається, де був, а тут тобі те худе городське губи вигинає. Дзвінка їй бракує. Куди той дзвінок? Хіба в дупу засунути, щоби дзвонило, як пердіти надумає!

На вулицю вийшов, дратування під кадик. Понаїхало тих городських у села — проходу нема. Ще й командують, ніби знають, як на землі жити. А картоплі не садять — квіти, хай би їм грець! Сплять до восьмої, наче роботи немає, електрику не економлять — що не дачник, то свердловина, насос електричний, і дудлять ту воду із землі на дурні квіти, наче дощу їм замало…

Плюнув під ноги — усі вони однакові. На Улянин двір зиркнув: махає сокиркою. Матюкнувся сам на себе подумки, на Капулетці зиркнув і повернув до Уляниної хати.

— Давай уже… Підмогну.

— Та й сама в силі.

— Бачу, яка сильна. Онде аж світишся, така сильна.

Сокирку перехопив зручніше — лясь по дровиняці.

— І шо то ви, городські, села окупували?.. Не сидиться вам по курятниках ваших.

— Та й ваших у містах не бракує, — Уляна йому. На лаву біля дровника присіла, піт із чола рукавичкою — втомилася, хай Бог милує.

— Наші там пашуть, як прокляті. А ваші тут чужі.

— Та й ваші в містах чужі.

— А шо до дурного звикати? Заробили — й додому, — Реп’ях їй.

— Аби на селі була робота, я б з радістю.

— Коровам хвости крутила б? А манікюру не шкода?

— Нема в мене манікюру, — так гірко відказала Уляна, у Реп’яха аж совість прокинулася: і нащо жінку дурницями сіпає?

— Ти теє… Чому тут живеш? — спитав сумирно.

— З роботи звільнили, квартиру винаймати дорого. А тут… багато не треба. Свічки роблю. Для однієї художньої крамнички в Києві. Вистачає.

Реп’ях напружився, знітився чогось, запитав ніби байдуже:

— А сім’я?.. Щось ти на стару дівку не скидаєшся.

— З чоловіком давно розлучилася, а син… Звідси й до сина ближче. Навідуюся до нього.

— Навчається? У Сумах чи в Чернігові?

— …У Чернігові. — З лави підвелася. — Ти зачекай, Петре… — мовила лагідно. — Віддячити тобі хочу.

Реп’ях стояв посеред двору із сокирою, як той дурний, серце краялося: ох і худенька та Уляна, аж прозора. Чи то місто з них усіх соки висмоктує? Чи біда? Пригорнути, наче дитину, по спині погладити: тихо, тихо… Я ж бачу: очі сухі, серце у сльозах. І чого ж ви всі городські такі сумні й винуваті? Як ото пройдисвіти в церкві: як радість, то й не згадають про Бога, а як біда — схаменуться, припхаються, святі лики очима їдять, допомоги просять. Чом вас біда в села виштовхує? Бо на землі не пропадеш? То й раділи б…