Колись, за радянських часів, тут знаходився всіма знаний «Подільський універмаг». Віталій кинув погляд уперед: довга пряма вулиця Сагайдачного веде вдалину, аж до Поштової площі. Праворуч від неї два трамвайчики старовинного фунікулера невтомно снують вгору-вниз, а ліворуч на Дніпрі живе сво —

їм життям міський річковий порт. Далі вулиця Сагайдачного перетікає у Володимирський узвіз, по ньому автівки повзуть нагору, у центр міста, або спускаються на Поділ.

Колись вулиця гетьмана Сагайдачного називалася Жданова, що нічого не говорить сьогоднішній молоді, утім, і йому колись промовляло небагато. Хіба мало було різних героїв радянської пори, іменами яких називали вулиці? Усе змінилося відтоді. От і Жанночка інколи щиро дивується його спогадам та розповідям про колишнє. І тоді відчувається різниця між ними в тринадцять років. А так наче й не дуже. Кажуть, жінки раніше дорослішають, вони мудріші та відповідальніші. Дівчатка навіть говорити починають раніше, ніж хлопчики-однолітки.

Одного разу вони з Жанною їхали в його машині, Віталій крутив приймач і раптом вловив стару пісню про солдата, який нібито пише своїй дівчині: «Только две, только две зимы, только две, только две весны ты в кино, ты в кино с другими не ходи!»[3]

Оце була несподіванка! Він щиро розреготався і почав бадьоро підспівувати, відбиваючи ритм на кермі. Жанна дивилася на нього, як на психічно хворого, і поблажливо посміхалася, а потім переповідала, як то дивно виглядало збоку.

Якби ж вона знала, скільки разів горланили вони ту пісню, карбуючи чоботами крок по плацу! І яким актуальним був для солдатів факт неходіння в кіно «с другімі». Віталій не мав дівчини, яка б проводжала його в армію й обіцяла чекати. З одного боку, це було мінусом порівняно з тими, кому мало не щодня солдатська пошта приносила конверти без марки та з якимись романтичними дівчачими дурницями. З другого – не було й мороки. А то переживай тут, із ким вона там у кіно!

Вислухавши його ретро-пояснення, Жанна розсміялася:

– Коли ти марширував по плацу, я ще ходила в дитсадок!

Несподівано поринувши в спогади, Віталій піднявся на другий поверх харчевні, вимив руки, узяв тацю і рушив уздовж роздавального ряду. Вибрав грецький салат, солянку, порцію плову, пару шматків хліба і задумався, яку каву замовити. Раптом побачив напис «Компот» і всміхнувся. Подумав, що це слово поступово вимивається з лексикону, як і сам продукт із ужитку. Звісно, хтось десь іще його варить, але в кав’ярнях, ресторанах, осередках фаст-фуду пропонують мінеральну чи солодку газовану воду, сік, каву, чай та ще інколи «морс». Компот – це з іншої епохи. Адже ми рівняємося на закордон! А світ компотів не варить. Там п’ють «джюс».

Він усміхнувся і поставив склянку з прозорою прохолодною рідиною вишневого кольору на свою тацю.

Віталій із задоволенням помітив вільний столик біля вікна, яке більше нагадувало скляну стіну. В епоху, коли не маєш часу зупинитися на бігу і придивитися до чогось уважно, нагода поєднати обід із розгляданням привабливої перспективи – неабиякий бонус! Можна сказати, два в одному.

Ліворуч за вікном, у невеличкому парку коло пам’ятника гетьману Сагайдачному, жовте листя нагадало Віталію прочитану зранку мініатюру про Джина та Фею. Він знову посміхнувся. А кажуть, пора кохання – весна. А чом не осінь? Стає прохолодно, хочеться зігрітися самому, зігріти когось своїм теплом – досить зв’язне пояснення союзу двох людей, логічніше, ніж зростання гендерного інтересу разом із пробудженням природи від сну. Прокинувся? Вставай, іди працюй! А от перші холоди навівають думки про тепло, затишок, килими, гарячі обійми та гіпнотичний камін…

Умовно логічний ланцюжок образів перервало слово «камін», і Віталій судомно стиснув виделку та ніж. Це колись із ним було. Він заплющив очі, опираючись спогадам, але вони палахкотіли слайдами, мов іскри над дровами, виринали з підсвідомості, давно загнані туди, немовби в архів.

Йому тоді так хотілось обійняти, зігріти, вберегти її, ніколи нікому не віддавати… І просто хотілося як жінку… І то була не Жанна. Віталій відчув у собі гарячу хвилю бажання. Безжальні спалахи слайдів обпікали пам’ять, і він відкрив очі, сподіваючись, що це допоможе.

Знову взявся за їжу, час від часу кидаючи погляд за вікно.

На протилежному краю площі не перше століття височіла старовинна жовто-біла споруда Контрактового будинку з чотирма білими колонами. Кажуть, колись там бували на ярмарках Гоголь, Шевченко, Міцкевич і навіть сам Бальзак. І що вони там робили? Це був шопінг? Вихід у люди?

Трохи ближче, по ліву руку – двоповерхова біла будівля-каре Гостинного двору з арками, праворуч – велична напівкругла споруда Києво-Могилянської академії. Струмінь спогадів змінив напрямок, і Віталій пригадав, що за радянських часів там було Вище військово-морське політичне училище, куди вступив його однокласник і приятель Мишко. Поки дехто просто служив і трамбував чоботами плац, Мишко мріяв про офіцерські погони та морську службу, а дівчата просто шаленіли від красунчиків у моряцькій формі. Мрія його здійснилася. Та ненадовго. Аварія на підводному човні. Повідомлення батькам про загибель екіпажу. Подяка за виховання героя. Металевий пам’ятник із зіркою посеред дерев’яних хрестів на сільському кладовищі поблизу Києва поруч із могилою діда.

Віталій випив залпом компот, витер губи серветкою і рішуче підвівся. Що це на нього найшло? День ретроспектив! Не можна, не можна діловій людині зупинятися на бігу, давати собі слабину – тут же починають густи джмелі в голові, а деякі ще й жалять.

В кишені вібросигналом тріпнувся мобільний – прийшла смска.

«Зможеш – передзвони!»

Це була Жанна. Віталій перегорнув сторінку спогадів і, спускаючись сходами, набрав її номер. Розмова була недовгою. Бадьорим голосом Жанна пояснила, що в когось там у кабінеті, де їй виділили місце, день народження, і в обідню перерву вона втрапила на імпровізований бенкет. А після шампанського не втрималась і написала йому смску. Тому що, попри хороший прийом, почувається самотньо в чужому місті.

Лемент навколо неї та її веселий голос погано поєднувалися із самотністю, та все одно Віталію було приємно, що вона за таких обставин, оточена людьми, думає про нього.

На прощання Жанна нагадала, що він досі не виконав домашнє завдання і прочитав тільки коротеньку осінню оповідку, але ж то був десерт. І що вона зараз доп’є своє шампанське та чекатиме його вражень.

«Тому що чоловіки – то щось незбагненне для тверезого жіночого розуму», – вдавано зітхнула вона, потім засміялася і вимкнула слухавку.

Віталій пригальмував біля офісу, глянув на годинник. За вікном почав накрапати дощ. Вітер вдарився грудьми об гілки старої верби, що звисали мало не до землі неподалік від машини. Оселедчики жовто-зелених листочків замерехтіли перед лобовим склом і обліпили його та вологий капот. Віталію знову згадався інший холодний вітер, танок іншого жовтого листя, інший дощ, інші калюжі в іншому, чужому, але гостинному місті, а потім – тепло, затишок, камін…

Він тріпнув головою: «Чортівня!»

Ніч святого Валентина

Виснажена «святкуванням», бажаючи чимшвидше дістатися домівки, впасти й заснути, Інга прислухалася. Напружив слух і Юрій.

– Ти нічого не чуєш? – спитав він, зазирнувши в очі жінці.

– Ні, – збрехала вона, зітхнула і поправила волосся на лобі.

Збрехала, бо пречудово чула, як із-за двох протилежних стін їхнього маленького готельного номера на тихій вуличці біля Золотих воріт долинало ритмічне рипіння ліжок – святкування Дня закоханих було у розпалі.

Минула година. Вони все ще були разом. Інга інколи нишком позирала на годинник, щоб Юрій не помітив і не образився, та він, також утомлений, але захоплений їхнім спільним поривом, наче не відчував плину часу. Стрілки наближалися до одинадцятої. Вона подумала, що попереду довга дорога додому нічним промерзлим містом.