Ще через годину вони так само лишалися в номері. Рипіння зліва затихло. З правого боку інколи повторювалося, перемішуючись із реготом, бахканням корку від шампанського і дзеленчанням бокалів.

«Весело їм!» – подумала Інга, ловлячи себе на тому, що їй наче теж не сумно. Проте здача до друку наступного номера журналу, інтерв’ю на телебаченні, автограф-сесія в книжковій крамниці, виступ у бібліотеці перед шанувальниками її творчості злилися в потік безупинних денних справ, що змінювалися нічним писанням вдома за ноутбуком, і під кінець тижня геть виснажили її.

А тут іще ця очікувана, хвилююча і така нестандартна зустріч! Обоє позіхнули і розсміялися.

– Вибач, я тебе зовсім заїздив! – сказав Юрій і винувато опустив очі.

Інга мовчки знизала плечима.

– Господи! Як швидко сплинув час! Ще п’ять хвилин – і кінець Валентину! – нарешті усвідомив реальність Юрій.

Він ходив туди-сюди невеличкою кімнатою, викликаючи з мобільного таксі.

– За десять хвилин? Добре. Біля готелю. Білий «Шевроле»? Окей!

Інга відвернулася до вікна, підфарбувала губи, дивлячись у маленьке люстерко, потім непомітно підтягнула колготки на лівій нозі і… раптом почула тріск – зграя стрімких стрілок кинулася вниз від прорваної нігтем дірки. Жінка в розпачі зиркнула на Юрія, посмикала спідницю нижче і повернулася до мужчини недефектним боком.

Він нічого не помітив, дістав гаманець, відрахував гроші, склавши на столі стопочку купюр по дві, п’ять та десять гривень.

– На таксі, думаю, вистачить, – промовив він, вигріб із купи підсохлих рудих шкурок, що височіли на столі, єдину ще не скривджену мандаринку і простягнув жінці.

Інга знову знизала плечима і відмовилася від останнього плоду. Вона замотала шию пухким шарфом, пустила руки в рукава поданої дублянки. Не застібаючись, узяла свою сумку та пакет із паперами, озирнулася на Юрія.

– Я тобі такий вдячний! Звісно, втомились обоє, але, згодься, день прожито не марно!

– Звісно. Я теж тобі вдячна! Вибач, справді трохи заїжджена. Ніч уже, важкий тиждень…

Коли вони проходили повз адміністраторку на ресепшені, Інга помітила її блискавичний погляд і скривлені в нещирій посмішці губи – мабуть, побачила купу стрілок з-під спідниці.

«До дідька! І чого це я маю соромитись?! Це її не обходить!» – подумала Інга, але таки відчула всією втомленою шкірою погляд дами, котра мусила сидіти у День закоханих на робочому місці, та ще й на якому!

Юрій відчинив дверцята таксі, знову подякував Інзі за зустріч. Вона сіла поруч із водієм, потім повернулася назад і поклала пакет та сумку на заднє сидіння. Скептичний погляд таксиста теж не обминув її стрілок, що вже спустилися по стегну і гайнули нижче коліна.

«Під три чорти всіх!» – втомлено подумала Інга, таки відчувши певний дискомфорт.

Вона назвала водієві вулицю свого віддаленого району, зітхнула і зручніше вмостилася на сидінні, закутавши коліна дублянкою.

Музика з приймача заколисувала її, навіваючи якісь розмиті спогади, водій не чіплявся з розмовами, Інга пливла в машині у напівсні, мріючи нарешті дістатися свого ліжка.

– Ой! Прошу, тут зупиніть, будь ласка! Біля супермаркету! – несподівано скрикнула вона за квартал від дому. – Зовсім забула – холодильник порожній. Треба чогось купити. Добре, що є цілодобові магазини!

Водій двозначно хмикнув і зупинив авто. Інга дістала з кишені гривні, що відрахував Юрій на таксі, віддала водієві. Знову повернулася, блиснувши коліном, витягла із заднього сидіння свої речі, побажала «на все добре» і вийшла.

У колі ліхтарного світла мерехтіли сніжинки, на вулиці не було нікого, лише біля магазину гомоніла компанія молоді. Зимову ніч розірвали постріли петард, і різнокольорові блискавки злетіли у небо.

Коли о першій годині вона тихенько, щоб не збудити доньку, зайшла до квартири, поставила на стілець один пакет із їжею, інший із паперами та свою сумочку, заграв мобільний.

– Інго! Ти вже вдома? Що ж ти не телефонуєш, як доїхала? А я прийняв душ і таки випив чарку коньяку. Лягатиму вже. Бо втома нелюдська. І як ви, жінки, витримуєте таке життя?! Слухай, я порахував, ми ж із тобою десять годин пропрацювали! Оце так команда! Я переглянув сценарій іще раз, але око замилене, та й сил немає. Звісно, треба буде перечитати на свіжу голову, але то я вже вдома. Завтра літак об одинадцятій. Поки ще до Борисполя дістануся. Слухай, ти така молодчина! Вибач, що приперся на Валентина, мабуть, зірвав тобі якусь романтику, будеш тепер там виправдовуватись… Але – «А ля гер, ком а ля гер!»[4] – ти ж знаєш умови контракту… У нас завжди все «на вчора». Ну, бувай! Ти – профі! У нас усе вийде! Ще хвалитимешся фільмом!

– Дякую, – посміхнулася Інга, притулившись до стіни, і так їй було тепло і затишно вдома, у дублянці, що оце б упасти просто тут, у коридорі, і заснути…

«От і свято минуло, – подумала вона. – Коли там, сказав, знову прилетить допрацьовувати? Хоч би не восьмого березня…»

Жанна прочитала оповідання одним ковтком, не відриваючи очей від екрана, й усміхнулася. Не те, щоб обдурила авторка, але ж і не одразу всі карти розкрила! А кожен читач, як то кажуть, розуміє в міру своєї розбещеності. Жінка всміхнулася ще раз, уявивши, як це оповідання буде сприйняте її мужчиною.

Вони майже ніколи не розмовляли про свої стосунки. Може, тому й почали помалу заходити в глухий кут. Усе частіше відвідувала думка, що історію цю не варто було й починати, але ж, мабуть, так на Жанниній долоні написано, щоб і Віталієва лінія вплелася в її долю. Спочатку здавалося, що та лінія зшиває та лікує роздерте, вгамовувався біль спогадів. Та натомість з’являлися докори сумління, змішані з ілюзорно-затишним щастям, потім бажання щось міняти – стрімко будувати чи, навпаки, нещадно руйнувати. На тлі звичного життя, роботи, відряджень її особисті сплески радості змінювалися настороженими байдуже-депресивними смугами. Одного разу вона зробила спробу рішуче порвати стосунки, але від того стало ще гірше. І все повернулося на круги своя.

Обдурилівка, а не оповідання! Чим ти мене годуєш?! Не встиг я поринути в романтичну мізансцену святкування Дня Святого Валентина в готелі… Якась підступна авторка – так обламати читача! Ні, не хочу більше її читати! :(

Краще розкажи, як справи там у тебе? Що на заводі? Як твої круті залицяльники? А той, з купе, не з’являвся більше?

Так, це що – бунт на кораблі?!

Чи просто ти налаштувався почитати порнушку, а не вийшло? Я сподівалася, що ми після кожного оповідання поділимося враженнями, поговоримо про героїв, їхню поведінку, мотивації, чи таке буває, як ти сприйняв, як я, бо ж чоловіче та жіноче сприйняття геть не однакові. А він мені: «Обдурилівка! Більше не хочу!»

А ніхто й не обіцяв, що буде легко! (Ги-ги!)

Ех, нестерпні ви, чоловіки… Ще й ледачі! Тобі запитання по пунктах поставити, що і про кого б я хотіла почути? Але ж ми не в школі!

От мені здається, що в авторки (а ми вже обоє впевнені, що це жінка) усе в порядку з гумором, як гадаєш? :) І що їй років десь не менше, ніж мені, а мабуть, і більше. І що вона – людина гуманітарної освіти, може, журналістка. А може, і правда, десь працює на телебаченні і пише сценарії? Самотня. Має дитину. Як думаєш, оповідання автобіографічне чи з чужих слів?

А про героїв? Ну, хоч про чоловіка щось скажи, раз ти такий суворий до жінок!