Лауреат ІІІ премії конкурсу романів, кіносценаріїв, п’єс та пісенної лірики про кохання «КОРОНАЦІЯ СЛОВА – 2012»

«Коронація слова» створює для вас нову хвилю української літератури – яскраву, різножанрову, захопливу, – яка є дзеркалом сьогодення і скарбом для майбутніх поколінь.

Тетяна та Юрій Логуш, засновники проекту

Міжнародний літературний конкурс романів, кіносценаріїв, п’єс, пісенної лірики та творів для дітей «Коронація слова» був заснований за підтримки бренду найпопулярнішого українського шоколаду «Корона». Головна мета конкурсу – сприяння розвитку новітньої української культури.

Література, кіно і театр обрані не випадково, адже саме ці жанри є стратегічними жанрами культури, що формують і визначають зрілість нації.

Метою конкурсу та його завданням є пошук нових імен, видання найкращих романів, стимулювання й підтримка сучасного літературного процесу, кіно й театру і як наслідок – наповнення українського ринку повнокровною конкурентоспроможною літературою, а кіно й театру – якісними українськими фільмами й п’єсами.

koronatsiya.com

Так-так, ти, звісно, скажеш, що в мене не буває без пригод, щось та трапиться. Ось і сьогодні зранку у вагоні, коли сусід по купе діставав мою валізу з ящика під полицею, помітив у кутку на підлозі щось невеличке, зелененьке. Спитав, чи не моя то флешка вивалилася. Флешка була не моя.

Я метикую швидко. Тому варіант віддати провіднику відпав миттєво – він стояв поруч, саме роздавав квитки і точно не мав уявлення, що воно за предмет. Покрутила її в руках і кинула в кишеню. Вирішила: потім відкрию, може, знайдуться якісь координати господаря, то й віддам, раптом там щось важливе.

Тобі вже цікаво? Ото ж! :) Тому що я вже влаштувалася в єдиному місцевому готелі, а тепер сиджу на заводі (виділили стіл у кабінеті на 4 особи) і пишу тобі. І вже подивилася, що там на флешці. Запхати її у свій ноут побоялася – а як там орда вірусів? Знесе мені все на світі, що я робитиму в чужому місті цілий тиждень без мого бучика?! А тут завод чималий, хоч і в глухомані, у конторі потужний захист, свій сисадмін, коли що, впораються. Чесно кажучи, я сподівалася побачити якісь фотки, а може, ділові папери… А там якісь файли з текстами, чиїсь оповідання. І ніяких координат власника. :(

Я вже один текст проковтнула. Дивний трохи. Але читається. Наче в кіно сходила. І от що: аби ти не сумував там без мене, я вигадала одну забаву. Знаю-знаю, що писати великі листи ти не любиш… Хіба що відповідати на запитання. От і пропоную: а давай читати ці оповідання разом? Я майже впевнена, що автор – жінка, хоча…

От не кривися! Так і бачу, як починаєш вигадувати, що б таке відповісти, аби зістрибнути! Але що нам іще залишається на такій відстані? :) Просто мені б хотілося знати твою думку. Зрештою, не сподобається така гра – покинемо. Ніхто не силкує. Але, правда, було б цікаво – гра в паралельне читання. Інакше я в цій дірі загнуся з нудьги за тиждень!

Ні, це не жіночі сюсі-пусі. І не блогерство, якого ти терпіти не можеш. І мене вже підриває почитати ще. У цьому є певна інтрига – я їхала в одному купе з невідомим автором! Правда, у різний час… Можливо, до моїх рук потрапили ще ніким не читані твори? Ех… але вже час і попрацювати…

Коротше, у мене за кілька хвилин зустріч-знайомство з директором, головного інженера вже знаю. Я тобі причеплю до листа те перше оповідання, а ти вже знайди десять хвилин прочитати. До вечора розкажеш, чи прийшлося до смаку. Там чимало цікавих думок та спостережень! Про чоловіків у тому числі. Власне, воно про чоловіка і є. Правда, дещо старшого і геть не схожого на тебе. :)

P. S. І не телефонуй, щоб відмазатися! Точніше, телефонуй, але не відмазуйся! Я ж ходила з тобою на футбол?! Ну, то й що, що лише один раз, але ж…

P. P. S. А як будеш дуже пручатися, розсерджуся і зателефоную мужчині пристойної зовнішності, що їхав зі мною в купе. Він, до речі, виявляв до мене хоч і стриманий, але інтерес. Теж сюди у справах. Залишив мені візитівку. Ага? Ото ж!

Вже сумую без тебе.

Віталій дочитав і усміхнувся. Знизав плечима, трусонув головою, глянув на годинник на моніторі. До появи клієнта залишалося ще півгодини, тож він відкрив текстовий файл, доданий до листа.

Cпостерігач, або Таблиця Скарабеєва

Неоднозначно у свої п’ятдесят ставився Володимир Скарабеєв до нових реалій пострадянського життя. Не всі явища йому подобалися, хоча старим він себе ще далеко не вважав і бурчати не любив, принаймні, уголос. Хоча густо-часто ловив себе на роздумах. А кому це шкодить? Ділиться людина сама із собою думками з різних приводів, оцінює явища, обмірковує.

Власне, поговорити про це йому було ні з ким. На службі робота за комп’ютером потребувала зосередженості – не до розмов; близьких друзів не було, сім’ї теж: син поїхав навчатися до Польщі, там і роботу знайшов. З дружиною Володимир майже вісім років як розлучився – тихо, безкровно, не надто шкодуючи. Відтоді одного разу тільки й зустрілися – на похороні колишнього друга сім’ї. Розійшлися доріжки, як то кажуть. Прожили своє, сина виростили і розпрощалися.

Тож душевно поговорити не було з ким. Але це не надто засмучувало Володимира. Він шукав собі розвагу в книжках, у перегляді телевізійних передач (ще один плюс сучасного життя – кількість телеканалів така, що й не охопити), у прогулянках до лісу по гриби. А ще знаходив задоволення в нечастих, але ретельно підготованих теоретично поїздках містами та містечками України, які не кричать із буклетів тур-фірм, закликаючи іноземців, проте цілком варті уваги туристів.

Скарабеєв любив книжки. Дефіциту в них, як колись, уже не було. Ще однією його приємністю були прогулянки на київський книжковий ринок на Петрівці, де можна блукати хоч і весь вихідний день, перебирати книжки на розкладках, розпитувати продавців, щось купити для душі, а можна розглядати собі подібних.

Перечитавши багато видань із психології, Володимир вважав себе знавцем людей та їхніх звичок, умів здогадуватися про приховані мотиви вчинків, прислуховувався до напівтонів, приглядався до поз, жестів, міміки, та, виходячи з прочитаного, метикував, що саме за всім цим стоїть. Любив він спостерігати та дедуктивно міркувати про якусь людину, зачепившись за окремі деталі її образу. Ні, не в Шерлока Холмса грався наш герой і не злочини розплутував, просто так розважався – з цікавості домалював до черевика його власника. Треба ж чимось заповнювати це життя?

Ще одне нове явище сучасності – величезні супермаркети – Володимир оцінював позитивно, хоча й розумів психологію торгівлі, закладену в цю структуру. Тямив, що, зайшовши туди по хліб та молоко, ніколи цим не обмежишся, а рука сама потягнеться ще по щось, чим замилувалося око. Усвідомлював він і хитрість в одвічному дефіциті кошиків на користь візочків, які наче самі провокують набрати товару більше, підступність прозорих вітрин із їжею та стелажів, де можна помацати та вибрати будь-який товар, одвічно бадьорої музики, що лунає там цілий день, впливаючи на настрій покупців та надихаючи зробити приємність собі або ще комусь. Зрозумілим був йому також «останній акорд» поличок біля каси з різним солодким та жувальним дріб’язком, куди тягнеться рука навіть у дорослого, не кажучи вже про малечу, що нудиться в черзі.

Крім того, супермаркети давали Володимиру можливість, рухаючись із візочком між рядами товарів, непомітно спостерігати за людьми, їхньою поведінкою, реакціями, домальовувати в уяві чиїсь історії, поповнюючи таким чином власну віртуальну «Таблицю Скарабеєва» – своєрідну типологію собі подібних.