— Час — це єдине, що я маю,— трохи сумно відказав Боуден. — Я буду вдома цілий день. Будь ласка, приходьте.

Ед подякував йому, попрощався і поклав слухавку. Він сидів на краю ліжка, задумливо дивлячись на телефон. За якусь часину підвівся і взяв з кишені спортивної куртки, що висіла на спинці стільця біля бюрка, пачку «Філіс Черутс». Час квапив; сьогодні практичне заняття, і якщо він не з’явиться, його відсутність помітять. Він запалив сигарету і кинув сірниковий недопалок до фірмової попільнички. Відтак приступив до вікна і почав розглядати готельне подвір’я.

Зараз це вже немає ніякого значення, запевнив він Боудена, проте особисто для нього це мало значення. Він не звик так дешево купуватися на викрути когось із учнів, і несподіване відкриття його засмутило. Теоретично він ще й досі міг допустити, що все пояснюється старечою забудькуватістю, однак під час їхньої зустрічі Віктор Боуден ще не виглядав на старого маразматика. І, дідько б його вхопив, голос у нього був якийсь не такий.

Виходить, Тод обдурив його?

Він дійшов висновку, що, можливо, це й так. Принаймні припускав таку можливість. Та ще коли мав такі здібності. Він міг обдурити кого завгодно — не тільки Еда Френча. Він міг підробити підписи батька чи матері на картках із «незадовільно» у той період негараздів. Багато дітей відкривають у собі талант фальшивника, коли отримують такі картки. Він міг скористатися вибавлювачем чорнила, щоб виправити оцінки за другу та третю чверті; міг поставити вищі бали для батьків, а потім знову змінити їх на попередні, щоб класний керівник нічого не запідозрив. Подвійне використання вибавлювача може помітити лише той, хто за цим пильнує, хто вже щось підозрює; а на кожного класного керівника припадає пересічно по шістдесят учнів. Вони радіють, коли встигають зробити переклик учнів до початку уроків, не кажучи вже про перевірку табелів на можливість їхньої підробки.

Щодо Тодових оцінок в останньому класі, то вони погіршились не більш як на три бали — і то лише в двох періодах із дванадцяти. Решта його оцінок були досить високі й допомогли йому здобути високий загальний бал. А батьки, чи багато батьків, заходять до школи, щоб перевірити оцінки своїх дітей у журналах, обов’язкових у всіх школах Каліфорнії? А надто якщо говорити про батьків такого здібного учня, як Тод Боуден?

Завжди гладенький лоб Еда Френча нахмурився.

Зараз це вже не має ніякого значення. Це справді так. Протягом чотирьох років навчання у повній середній школі успішність Тодова була взірцевою: ніколи в світі не можна було б підробити такий високий пересічний бал із кожного предмета — 94. Хлопця зараховано до університету Берклі, про це писалося в газетній статті, і Ед гадав, що Тодові батьки безмежно пишаються сином — і небезпідставно. Едові все більше й більше здавалося, що в житті Америки є багато пасток: опортунізм, корупція, наркотики, легковажне ставлення до кохання, мораль, яка щороку робиться дедалі невиразнішою. І коли ваша дитина виходить з усього цього переможцем — батьки мають цілковите право нею пишатися.

Зараз це вже не має ніякого значення... а проте, хто ж той його фальшивий дідусь?

Ця думка не давала йому спокою. Справді-бо, хто? Що, може, Тод пішов до місцевого відділка Спілки акторів і залишив на дошці оголошень таке: «МОЛОДОМУ ХЛОПЦЕВІ, У ЯКОГО НЕГАРАЗДИ В ШКОЛІ, ПОТРІБЕН СТАРИЙ ЧОЛОВІК БАЖАНО 70-80 РОКІВ, ЩОБ ЗІГРАТИ ЙОГО ДІДА У КОМЕДІЇ. ПЛАТНЯ ЗА ТАРИФАМИ СПІЛКИ»? Та не може цього бути. Яка доросла людина згодилася б стати учасником такої божевільної змови, з якого б то дива?

Ед Френч, він же Боягуз, він же Калоша Ед не знаходив жодної відповіді на такі запитання. А що це вже справді не мало ніякого значення, то він погасив сигарету і подався на практичні заняття. Але спекатись докучливих думок так і не спромігся.

Назавтра він приїхав у провулок Рідж і мав довгу розмову з Віктором Боуденом. Вони говорили про виноград, про роздрібну бакалійну торгівлю та про те, як великі крамниці витискають із неї дрібних власників; говорили про ситуацію з заручниками в Ірані (того літа всі обговорювали ситуацію із заручниками в Ірані); говорили про політичний клімат у Південній Каліфорнії. Пан Боуден запропонував Едові склянку вина. Ед залюбки прийняв почастунок; йому страшенно кортіло вихилити склянку вина, хоча була лише одинадцята година ранку. Віктор Боуден був схожий на Пітера Уїмслі не більше, ніж кулемет — на ірландський ціпок. У нього не помічалось ані найменшого натяку на акцент, який запам’ятався Едові; до того ж Боуден був досить огрядний. Чоловік, що видавав себе за Тодового діда, був худий як тичка.

Перед тим як піти, Ед попросив старого:

— Я був би дуже вам вдячний, якби ви нічого не казали панові та пані Боуден. Може, є якесь просте пояснення усього цього... а як і немає — то все це вже в минулому.

— Інколи,— сказав Боуден, підносячи свою склянку з вином проти сонця і милуючись його густим темним кольором,— минуле нагадує про себе. Якби це було не так, то чого б ото люди вивчали історію?

Ед ніяково всміхнувся і промовчав.

— Але ви не турбуйтеся. Я ніколи не втручаюсь у Річардові справи. А Тод — славний хлопчик. Другий у класі... він не може не бути славним. Правда ж?

— Ясно як Божий день,— щиросердо відповів Ед Френч і попросив ще склянку вина.

Сон у Дюсандера був неспокійний — він потрапив у смугу лихих сновидінь.

Вони валили огорожу. Їх було тисячі, може, мільйони. Вони вибігали із джунглів і кидалися на колючий дріт з електричним струмом; огорожа загрозливо нахилялася у внутрішній бік. Подекуди дріт розірвався і його кільця валялися на утрамбованому грунті парадного плацу; дріт яскрів блакитними вогниками. А їм не було кінця-краю. Виходить, Роммель мав рацію: фюрер — шаленець, якщо він зараз думав,— якщо він взагалі коли-небудь думав — що можна якось розв'язати цю проблему. Їх було мільярди, вони заполонили Всесвіт, і всі вони полювали на нього.

— Старий. Прокидайся, старий. Дюсандере. Прокидайся, старий, прокидайся.

Спочатку він подумав, що то голос із його кошмару.

Говорили німецькою; ну, звісно ж, це складник сновидіння. Ось чому той голос видавався таким жахним. Якщо він прокинеться, то не чутиме його, і він розплющив очі...

Біля його ліжка на стільці, повернутому до Дюсандера, сидів чоловік, людина із плоті й крові.

— Прокидайся, старий,— правив своєї відвідувач. Він був ще молодий — мав не більше як тридцять років. Очі за простими, у металевій оправі окулярами були темні, уважні. Каштанове волосся сягало майже коміра, і першої миті збентежений Дюсандер взяв його за переодягненого хлопчика. Однак то був таки чоловік, вбраний у досить старомодний синій костюм, занадто теплий як на каліфорнійське підсоння. На вилозі піджака блищала маленька срібна шпилька. Срібло — метал, смертельний для упирів та вовкулак. То була єврейська зірка.

— Ви звертаєтесь до мене? — запитав Дюсандер німецькою.

— А до кого ж іще? Вашого сусіди вже немає.

— Хейзеля? Так. Відучора він уже вдома.

— То ви вже прокинулися?

— Звичайно. Але ви, безперечно, переплутали мене з кимось іншим. Мене звуть Артур Денкер. Може, ви помилилися кімнатою?

— Моє прізвище Вайскопф. А ваше — Курт Дюсандер.

Дюсандер хотів облизнути губи, але стримався. Може, це ще сон — нова фаза, та й годі. Дайте мені п’яничку і ножаку, пане Єврейська зірко, і ви зникнете, мов дим.

— Я не знаю ніякого Дюсандера,— запевнив він молодика. — Я вас не розумію. Хочете, щоб я покликав санітарку?

— Розумієте,— сказав Вайскопф. Він трохи змінив поставу і змахнув пасмо волосся з лоба. Буденність цього жесту позбавила Дюсандера останньої надії. — Хейзель... — Вайскопф показав на порожнє ліжко.

— Хейзель, Дюсандер, Вайскопф... жодне з цих прізвищ ні про що мені не промовляє.

— ...Хейзель упав із драбини, коли прибивав нову ринву до даху свого будинку,— не вгавав Вайскопф. — Він ушкодив хребця. Можливо, вже ніколи не ходитиме. Бідолаха. Та це не єдина трагедія його життя. Він був в’язнем Патіна, де втратив дружину і двох доньок. Патіна, де комендантом були ви.