Здалеку, неначе крізь туман, він чув, як Дюсандер виголошує:

— Дослід номер вісімдесят чотири. Електрика, статеве стимулювання, метаболізм. Ґрунтується на теорії Тісенга про негативне посилювання. Піддослідна — молода єврейська дівчина, віком приблизно шістнадцять років, жодних шрамів, жодних відмітних знаків, жодних ушкоджень...

Вона закричала, коли кінчик штучного члена торкнувся її. Тодові, який гамував її спроби випручатися (зрозумівши, що вони марні, вона намагалася принаймні стулити ноги), сподобався її крик.

Ось про що вони не можуть розповісти у часописах про війну, думав він, але воно все одно лишається.

Він рвучко нахилився вперед, безжально входячи в дівчину. Вона заверещала, мов клаксон пожежної машини.

Спочатку вона борсалася, роблячи спробу виштовхнути його, а потім лежала спокійнісінько, терпляче дожидаючи кінця. Змащена середина штучного члена ковзала по Тодовому. Чудово. Незрівнянно. Він бавився гумовою кулькою у жмені лівої руки.

Десь дуже далеко Дюсандер оголошував параметри пульсу, кров’яного тиску, дихання, хвиль альфа, хвиль бета, роботи серця.

Коли Тод відчув наближення вершка розкоші, він зробився зовсім спокійним і стис рукою кульку. Заплющені очі дівчини враз розплющилися, мало не вилазячи з орбіт. Її язик тріпотів у рожевому отворі рота, її руки і ноги здригалися. Проте справжній рух крився в її тілі: воно здіймалось і опадало, кожен її м’яз тремтів.

(о, кожен м’яз, кожен м’яз, рухається, стискається, єднає все)

атож, кожен м’яз, а відчуття в момент найвищої розкоші було

(екстазом)

о так, було, було

(а за вікном надворі грім вістував кінець світу)

Тод прокинувся від громовиці та хлющання дощу. Він лежав згорнувшись калачиком, серце у нього калатало, як у спринтера. Низ його живота був укритий теплою, липучою рідиною. На мить його охопив панічний жах; він злякався, що з нього виходить кров і він умирає... але потому він збагнув, що те, що йому наснилося, діялося насправді, і його аж занудило з відрази. Сперма. Кінець. Смак. Сік джунглів. Слова з парканів, роздягалень та стін туалетів. Йому це було зовсім не потрібне.

Він розпачливо зціпив кулаки. Все, що діялося з ним уві сні, любосні солодощі — все знову прокрутилося перед ним, цього разу невиразно, не будячи емоцій, хіба відлякуючи. Одначе кінчики нервів ще й досі бриніли, поволі відходячи від збудження. Прикінцева сцена була бридка, але без неї годі було обійтися — так людина, нічого не підозрюючи, вгризається зубами у тропічний овоч і всвідомлює (із запізненням в одну секунду), що він такий солодкий лише тому, що гнилий.

І тоді він збагнув. Збагнув, що йому робити.

Був лише один спосіб повернутися до себе колишнього. Він мусить убити Дюсандера. То була єдина рада. Побавились, і годі; час красних баєчок скінчився. Тільки так можна вижити.

— Убий його — і все скінчиться,— прошепотів він у темряві; за вікном шелестів по листю дощ, а на животі висихала сперма. Вимовлена вголос, думка відразу ж набула реальності.

Дюсандер завжди тримав три-чотири пляшки «бурбону» на поличці, припасованій над стрімкими сходами по підвалу. Звичайно,— майже завжди напідпитку,— він ішов до дверей, відчиняв їх і спускався вниз на дві сходинки. Потім нахилявся і, тримаючись однією рукою за поличку, другою брав за шийку нову пляшку. Замість підлоги у підвалі була добре утрамбована долівка, і Дюсандер із ретельністю, яку Тод вважав тепер більше прусською, аніж німецькою, фарбував її щодва місяці, аби не розплоджувалися таргани. Цементована вона чи ні — старі кістки ламаються легко. І з дідами часто трапляються нещасливі випадки. А розтин покаже, що перед тим як пан Дюсандер «дав сторчака» у підвал, він устиг набратися як жаба мулу.

Що сталося, Тоде?

Він не відчинив мені, і я скористався ключем, якого він зробив для мене. Іноді він засинає і тоді не чує дзвінка. Я зайшов до кухні і побачив, що двері підвалу відчинені, а він... він...

Потім, звичайно, сльози.

Це спрацює.

І він знову стане самим собою.

Тод ще довго засинав, дослухаючись у темряві, як грім віддаляється на захід, до Тихого океану, дослухаючись до таємничого шелесту дощу. Гадаючи, що вже не засне до ранку, він знову і знову повертався до свого плану. Та невдовзі заснув і спав без сновидінь, підклавши кулака під бороду. Назавтра, першого травня, він прокинувся цілком відпочилий — вперше за останні місяці.

Травень, 1975

Для Тода та п’ятниця у середині місяця була найдовшою в його житті. Він сидів на уроках і нічого не чув, чекаючи на ті останні п’ять хвилин, коли вчитель нарешті витягне невеличкий стосик карток із «незадовільно» і почне роздавати їх невдахам. Щоразу, коли вчитель наближався до Тодової парти з тим стосиком карток, у нього хололо всередині. А коли вчитель чи вчителька проходили повз нього, не зупиняючись, у нього паморочилося в голові й він був на межі істерики.

Найгірше у нього було з алгеброю. Шторман наблизився... завагався... і, коли Тод уже був майже певен, що цього разу пронесе, поклав картку лицем донизу на його парту. Тод кинув на неї байдужим оком. Він нічого не відчував. Тепер, коли це сталося, він був просто байдужий. Ну ось і все, подумав він. Очко, гейм, сет і матч. Якщо тільки Дюсандер ще чогось не вигадає. Чого я не певен.

Без усякої цікавості він перевернув картку, аби поглянути, скільки балів йому забракло, щоб мати «задовільно». Мабуть, зовсім набагато, проте старий Шторман не з тих, хто попускає. Він побачив, що у графі «Оцінка» не стояло нічого — ні літери, ні балів. У графі «Зауваження» було написано: «Далебі, я радий, що мені не доводиться класти тобі картку насправді! Чарлз Шторман».

У нього знову запаморочилося в голові, цього разу далеко дужче; у ній гуло, немовби вона перетворилася на повітряну кулю, наповнену гелієм. Він судомно уп’явся в край парти; у голові бриніла єдина думка: «Ти не зомлієш, не зомлієш, не зомлієш». Потроху хвиля запаморочення відкотилася, і тоді він мусив тлумити в собі непереборне бажання кинутися проходом за Шторманом, обернути його лицем до себе і виколоти йому очі щойно загостреним олівцем, якого тримав у руці. Та попри все Тодове обличчя залишалося спокійнісіньке. Єдиним знаком бурі в його душі була ледь помітна мишка на одній з його повік.

Через чверть години учнів відпустили на тижневі вакації. Тод неквапом рушив за школу, до майданчика, де паркувалися велосипеди,— голова похилена, руки в кишенях, підручники під пахвою,— не помічаючи школярів, що з галасом бігали довкола. Він тицьнув книжки у почеплену на велосипед торбину, відімкнув замок і поїхав до Дюсандера

Сьогодні, подумав він, сьогодні твій день, старий.

— Отже,— сказав Дюсандер, наливаючи собі «бурбону», коли Тод зайшов до кухні,— засуджений повертається з лави підсудних. Ну, що тобі сказали, арештанте? — На ньому був волохатий купальний халат і волохаті вовняні шкарпетки, що сягали майже до половини гомілок. У таких шкарпетках, подумав Тод, не штука послизнутися. Він скинув очима на пляшку, яку Дюсандер вижлуктив уже майже всю. На денці лишалося хіба пальців на три.

— Жодної картки «незадовільно» чи «завал»,— похвалився Тод. — Лишається виправити деякі оцінки у червні, я маю на увазі «задовільно». У цій чверті я матиму лише «відмінно» та «добре», якщо й далі працюватиму так само старанно.

— О, ти працюватимеш, можеш не сумніватися,— запевнив Дюсандер. Ми припильнуємо. — Він випив і налив собі ще. — Таку подію треба відсвяткувати. — Язик у нього трохи заплітався — трохи, ледь помітно, але Тод знав, що старий чорт своїм звичаєм п’яний як чіп. Відсвяткувати сьогодні ж. Так, я мушу зробити це сьогодні. — Але зовні він залишався незворушним.

— Гайно відсвяткувати,— сказав він Дюсандерові.

— Перепрошую, але з ресторану ще не встигли привезти білугу та трюфелі,— провадив Дюсандер, нехтуючи Тодове зауваження. — У наш час сервіс такий ненадійний. Та дарма. Поки ми чекаємо, чом би нам не скуштувати крекерів та сиру?