Та після того, як він побачив у риштаку волоцюгу, його знову почали мучити кошмари.

Найчастіше вони були пов’язані з пияком, якого він забив на смерть на покинутій залізничній сортувальні. Він повертається додому зі школи, ускакує в будинок із веселим «Вітання, Моніко-кицю». Та його усміх ураз згасає, коли він бачить у куточку кухні, де вони звичайно снідали, п’яничку. П’яничка сидить у своїх смердючих штанях та сорочці, злігши на стіл, де Моніка рубає м’ясо. По блискучому кахлю підлоги струміє кров; вона запеклася на сталевому оббиттю шаф. На буфеті з натуральної сосни — криваві відбитки пальців.

На дошці для нотаток прикріплене послання від матусі: «Тоде, я поїхала до крамниці. Буду десь о 3.30». Стрілки стильного годинника, почепленого над стелажами, показують 3.20, а п’яний лежить, як мертвий, там, у куті, схожий на страхітливого кровоточивого трупа з напівпідвального приміщення лахмітникової лавки, і скрізь — кров, і тоді Тод заходжується все витирати, вимивати всі забруднені поверхні, не перестаючи гримати на п’яничку, щоб той забирався геть, дав йому спокій, але п’яничка сидить і далі, злігши на стіл, залишаючись нерухомим, вищирившись на стелю, а з ножових ран на його брудному тілі не перестає цебеніти кров. Тод хапає з туалету швабру і мов навіжений соває нею туди-сюди по підлозі, добре розуміючи, що кров не витирається, а лише розріджується і бруднить усе довкола; але зупинитися він не може. І саме тоді, коли він чує, як матусин джип завертає на під’їзну стежку, він усвідомлює, що п’янюга — Дюсандер... З таких снів він пробуджувався весь у поту, хапаючи ротом повітря, стискаючи в руках простирадла.

Але коли він знову натрапив у риштаку на п’яничку — того самого, а може, й іншого — і приклався до нього молотком, ці кошмари пропали. Тоді він дійшов висновку, що, мабуть, уб’є когось іще, а може, й не одного. Усе це, звісно, паскудство, але ж їхній час як корисних людських створінь уже вийшов. Якщо, звичайно, не рахувати того, що вони корисні для нього. Себто Тод, як і всі, кого він знав, лише будував свій стиль життя, який відповідав би його потребам, коли він стане дорослим. І він нічим не відрізнявся тут від інших. Людина повинна торувати свій власний шлях у світі; якщо вона хоче жити, то має робити це сама.

Восени того року, коли Тод почав відвідувати повну середню школу, він уже грав у дублі команди «Пантери Санта-Донато» і був гравцем збірної Конференції. У другій чверті того ж таки 1977 року він вийшов переможцем конкурсу на найкращий патріотичний твір, що його оголосив Американський легіон.

То був конкурс із участю всіх учнів середніх шкіл міста, які спеціалізувалися з історії. Тодів твір мав назву «Відповідальність американця». Протягом бейсбольного сезону того не зовсім спокійного року (іранського шаха вигнали з Ірану, і ціни на пальне знову підскочили) він став найпершим пітчером школи. На зборах у червні його визнано спортсменом року, і тренер Хайнс сам вручав йому нагороду. (Тренер Хайнс, який одного разу відкликав його вбік і сказав йому шліфувати свого «гака», «бо жоден із цих чорнопиких «гака» не втне, Боудене, жоден з них».) Моніка Боуден пустила сльозу, коли син зателефонував їй зі школи і сповістив, що має дістати нагороду. А Дік Боуден цілих півмісяця після церемонії нагородження ходив по офісу з вельми самовдоволеним виглядом, ледве стримуючись, щоб не похвалитися комусь сином.

Того літа вони наймали будиночок у Біг Сур, де пробули півмісяця і де Тод майже не скидав із себе акваланг. Того ж таки літа Тод порішив ще чотирьох волоцюг. Двох із них зарізав, а решту двох забив ціпком. Звичайно він напинав на себе двоє штанів, коли вирушав, як він тепер це називав, на лови. Іноді сідав у міський автобус, щоб знайти нову жертву. Найбагатшими на дичину місцями, як виявилося, були жебрацький притулок на вулиці Даглас та притулок Армії спасіння, що містився неподалік, відразу ж за рогом, на вулиці Евкліда. Він неквапом бходив ці два місця, вичікуючи, коли хтось до нього причепиться. Коли п’яничка підходив, Тод оголошував, що йому, Тодові, треба купити пляшку віскі, і якщо п’яничка купить її, Тод із ним поділиться. Він знає місце, казав він, де вони були б у затишку. Звичайно, щоразу то було інше місце. Він ледве гамував непереборне бажання податися до старої сортувальні чи до риштака на пустищі біля чимазького шосе. Але це було б украй нерозумно — знову відвідувати місце попереднього злочину.

Того ж таки року Дюсандер став менше курити, переважну більшість часу він цмулив «бурбон» і дивився телевізор. Тод іноді навідувався до нього, але їхні розмови були дуже стримані. Вони віддалялися один від одного. Того року Дюсандер відсвяткував свою сімдесят восьму річницю, а Тодові виповнилося шістнадцять. Дюсандер із цього приводу зауважив, що шістнадцять — золота пора в житті молодика, сорок один — у житті літньої людини, а сімдесят вісім — у житті старого чоловіка. Тод чемно кивав. Дюсандер був уже під доброю мухою, і від його патякання Тодові було мулько на душі.

Протягом 1976 — 1977 навчального року (Тодового) Дюсандер забив двох пияків. Другий виявився жвавіший, ніж здався йому на вигляд; навіть по тому як Дюсандер напоїв його до нестями, він, заточуючись, із колодкою ножаки, що стриміла у нього з шиї, метався по кухні; кров дзюрила йому на сорочку, а звідти — на підлогу. Після двох кіл, які п’яничка заточив по кухні, йому пощастило знайти вихід до коридору, і він ось-ось міг утекти.

Дюсандер стояв на кухні, — очі в нього як не вилазили з орбіт — таким неймовірним видавалося все це,— дивлячись, як п’яничка із хрипом, надсадно сапаючи, посувається до дверей, відлітаючи від однієї коридорної стіни і скидаючи додолу дешеві репродукції Сур’є та Івза. Остовпіння в Дюсандера минуло тільки тоді, коли п’яничка вже тримався за клямку парадних дверей. Дюсандер мерщій кинувся до шафи, висунув шухляду і витяг великого шашличного шампура. Відтак гайнув у коридор, тримаючи шампура поперед себе, і встромив його пиякові у спину.

Дюсандер, хекаючи, стояв над ним, старече серце шалено калатало в грудях, аж йому зробилося страшно... воно калатало, як у жертви серцевого нападу з суботньої телепрограми «Швидка допомога», яка йому так сподобалася. Нарешті пульс уповільнився до нормального, і він тепер був певен, що все обійдеться.

Щоб вимити кров, довелося добряче попітніти.

Це сталося чотири місяці тому, і він більше не ходив на автобусну зупинку і нікого до себе не запрошував. Його нажахало те, що він майже випустив з рук останню свою жертву... проте, коли він пригадував, як зумів останньої миті викрутитися з халепи, його починали сповнювати гордощі. Волоцюга не вислизнув з будинку, і це було найважливіше.

Восени 1977 року в першій чверті другого року навчання у повній середній школі Тод вступив до стрілецького клубу. 1978 року він виконав норму «вправного стрільця». Він знову став найкращим гравцем асоціації і здобув третю за розміром в історії школи суму навчальних балів. Він подав заяву до університету Берклі, звідки одразу ж надійшло повідомлення, що його буде зараховано. Десь наприкінці березня він уже знав, що йому доручать виступити на випускному вечорі або з вітальною, або з прощальною промовою. Він жадав, щоб йому припала прощальна.

У другій половині останнього шкільного року він відчув якийсь дивний внутрішній поштовх, що видався безглуздим і водночас лякав. Тод начебто тримав його під суворим контролем, і це його заспокоювало, але сам факт, що така думка взагалі з’явилася, нагнав на нього холоду. Життя його було сплановане. Він зробив для цього все. Воно нагадувало матусину кухню, що сяяла сліпучою білиною, блищала хромом та нікелем — місце, де все починало працювати, якщо натиснути на кнопки. Звичайно, у цій кухні були ще й глибокі, темні шухляди, одначе там можна було тримати всяку всячину, не відчиняючи дверцят.

Той новий поштовх нагадав йому сон, де, вернувшись додому, він бачив мертвого пияка в чистенькому, добре освітленому закутку володінь його матусі. Здавалося, в його блискучих, добре обміркованих планах, у кухні його мозку, де знаходилося місце для всього і все було на своїх місцях, тепер шалався страшний непроханий закривавлений гість, шукаючи місця, де його смерть залишилася б непоміченою...