— Професоре, той пістолет Магдева ще у вас?

— Так. А що?

— Сталася одна… е-е, прикра пригода. Та спершу скажіть Ріті, щоб ішла далі.

Аґатіяр не став сперечатися і сказав дочці:

— Йди до капітана, Ріто.

Ріта теж без заперечень скорилася. Коли вона перейшла в наступний відсік і двері за нею зачинилися, я знову заговорив:

— Професоре, поверніться до кают-компанії й арештуйте пана Шанкара.

Аґатіяр аж очі вирячив:

— Що?!

— Саме так. Я майже певен, що він ні до чого не причетний, але про всяк випадок його треба ізолювати. Тимчасово, до з’ясування всіх обставин.

— Я не…

— Будь ласка, професоре, зробіть, що я кажу. Всі пояснення — потім. Замкніть пана Шанкара в якій-небудь каюті…

— Каюта номер шість, — підказала Рашель. — Вона призначена для утримання під домашнім арештом.

В Аґатіяра був украй розгублений вигляд.

— Містере Матусевич, ви…

— Покладіться на мене, професоре. Зрештою, я капітан цього корабля. Ви мусите виконувати мої накази.

Коли у двері рубки подзвонила Ріта, я через інтерком попросив її трохи зачекати, щоб вона не бачила, як її батько з геть убитим виглядом заарештовує приголомшеного Шанкара. Лише після того як Аґатіяр замкнув за своїм ґуру двері каюти під номером шість, я дозволив Ріті ввійти.

Побачивши непритомних Ахмада та Ортеґу, вона завмерла на порозі.

— Що сталося, Стефане?

— Поясню потім, — сказав я. — А зараз допоможи нам з Рашеллю. У нас постпаралізаційний синдром. Десь тут має бути аптечка.

Пара ін’єкцій і кілька проковтнутих капсул швидко зробили свою справу, і я одразу відчув полегшення. Рашелі теж стало краще, і на її щічках знову спалахнув рум’янець.

На той час вже прийшов Аґатіяр. Після арешту Шанкара він був готовий побачити Ахмада й Ортеґу в недієздатному стані, тому не виказав особливого подиву, а негайно зажадав пояснень. Я розповів йому про Ахмадову спробу захопити корабель.

— На щастя, він виявився дурнем. Видно, мало читав книжок та дивився фільмів і не брав участі у віртуальних реальностях. Тоді б він знав, що одним з обов’язків бортового комп’ютера є захист капітана.

— А Арчі?

— Це я зробив. Якщо Ахмад виявився зрадником, то й містер Ортеґа тепер під підозрою.

— Ні! — рішуче похитав головою Аґатіяр. — Це неможливо. Арчі — людина. Я взяв його на замітку ще коли він був тринадцятилітнім хлопчаком, а я головував у журі Всепланетного конкурсу юних фізиків, і…

— Містер Раман теж людина, — зауважила Рашель. — На кораблі працюють детектори, вони б виявили п’ятдесятника. Містер Раман — людина-зрадник… — Вона з відразою поморщилася. — Це огидно! Не розумію, як може людина зраджувати своїх, працюючи на Чужих. Навіть якщо його шантажували життям близьких… Але ж імператор запевнив, що всі його родичі в безпеці! Тоді я взагалі не збагну…

— Церква Спокути! — раптом випалив Аґатіяр. — Так. Напевно.

Рашель здивовано поглянула на нього:

— Про що ви?

— У нас на Магаварші є така реліґійна секта. Її головна доктрина полягає в тому, що теперішнє становище людства — це кара за його злочини перед іншими цивілізаціями. „Покутники“ проповідують смиренність і покірність як неодмінну умову очищення від гріхів минулого.

— Що за дурниці?! — обурилась Рашель. — Які ще злочини, які гріхи?! Та ці ваші „покутники“ несповна розуму! Доки Чужі не розв’язали війну проти людей, ми ніколи не зичили їм зла. Навпаки, в усьому допомагали. Без нас вони б ще не скоро вийшли в космос.

Аґатіяр зітхнув:

— У тім-то й річ, моя люба. Саме в цьому я бачу найбільшу помилку людства і його траґедію. Ми вчинили наругу над природним ходом історії і тепер розплачуємося за це. Скажімо, тих же п’ятдесятників ми одним махом пересадили з примітивних паротягів на космічні кораблі, альвів буквально за вуха витягли до зірок з їхнього бронзового століття, а ґаббари на час відкриття їхньої планети взагалі жили в печерах. З нашою допомогою вони занадто рано вийшли в космос.

Аґатіяр підійшов до розпростертого на підлозі Арчібальда Ортеґи і сів перед ним навпочіпки.

— Ні, містере Матусевич, Арчі не може бути зрадником. А підозрювати пана Шанкара зовсім безглуздо. У нього була купа можливостей видати нас чужинцям. Якби він був зрадником, нас схопили б ще в його будинку. Та що там! Якби він був зрадником, то ніякого підпілля на Магаварші вже давно не існувало б.

Я зітхнув:

— Ваша правда, професоре. Тут я погарячкував. Чесно кажучи, злякався. Ахмад, якого я добре знав, намагався зрадити нас. А він член Опору. Тож я зопалу подумав, що й пан Шанкар може… Але це справді безглуздо. Його треба негайно випустити з-під арешту і попросити пробачення.

Зрештою вибачатися мені не довелося. Шанкар не тільки визнав мої дії правильними, а й повністю схвалив їх. Він навіть дорікнув мені, що я надто поквапився звільнити його з-під арешту — мовляв, мені слід було ще трохи зачекати і зважити додаткові арґументи за та проти його можливого зрадництва.

— Часом я думаю про те, скільки „кротів“ у наших лавах, — похмуро мовив він, — і мені стає страшно. На щастя, жодному з них ще не вдалося проникнути до командного складу й підірвати орґанізацію зсередини… — Шанкар повернувся до Ріти: — Гадаю, міс, що в лазареті військового корабля знайдуться необхідні для „розв’язування язика“ засоби. Я маю на увазі насамперед похідні пентоталу, атропіну і скополаміну, а також нейрошунти й ментоскоп. Будь ласка, пошукайте їх.

Коли Ріта, отримавши допуск начальника медсанчастини, вийшла з рубки, щоб виконати Шанкарове доручення, Аґатіяр, нервово кусаючи губи, звернувся до нього:

— Я не думаю, що це гарна ідея, ґуру. Річ не в тому, що я проти допиту містера Рамана, але…

— Але ти проти присутності на ньому твоєї дочки, — зрозумів Шанкар. —Щодо цього не переживай. Моїх скромних знань з фармаколоґії цілком досить, щоб упоратися з цією неприємною справою. А від Ріти вимагається лише наготувати все необхідне. Далі я не потребуватиму її допомоги.

Якийсь час Аґатіяр стояв мовчки, продовжуючи кусати губи.

— Я… боюсь, тобі потрібен помічник. Містер Раман молодий і дужий, а ти…

Шанкар засміявся, хрипко й уривчасто:

— Не бійся, Свамі. Твоя допомога мені також не потрібна. Моїм асистентом буде твій любий Арчі.

— Отже, ви знімаєте з нього всі підозри? — втрутився я.

— Вчора він забив трьох п’ятдесятників. Про інсценування не може бути й мови — їх трупи бачила наша людина з поліції. То були „свіжі“ мерці, забиті лише чверть години тому.

Я зітхнув:

— Гаразд, здаюся. Я дозволю містерові Ортезі виконувати обов’язки бортінженера, втім, за однієї умови: що не буду присутнім під час його пробудження. Він справляє враження людини рішучої і може дати мені здачі. А комп’ютер розцінить це як напад на капітана.

Аґатіяр та Шанкар перезирнулись і обмінялися силуваними усмішками. Шанкар сказав:

— Тоді ми зробимо це в лазареті. Там і пояснимо йому ситуацію.

Нам не довелося тягти на своїх плечах двох дорослих чоловіків. Ми повантажили їх на антиґравітаційну платформу, і Аґатіяр із Шанкаром подалися слідом за нею в лазарет.

Коли ми з Рашеллю залишилися в рубці удвох, я вимкнув верхнє освітлення і, сидячи в напівтемряві, спрямував свій погляд крізь прозору передню стіну на всіяний зорями космос. У правому верхньому кутку виднівся великий жовтий диск — такий вигляд мало наше сонце на відстані трьох з половиною астрономічних одиниць. Десь навколо нього оберталася крихітна порошинка — планета Магаварша, яка донедавна була моїм домом і моєю в’язницею. Як і раніше, я вважав її своєю батьківщиною — адже батьківщину не вибирають, — але більше не думав про неї як про свою домівку. Мій рідний дім був тут, серед зірок…

— Дядьку Стефане, — перервала мої роздуми Рашель, — а хто ж тепер буде другим пілотом?

— Навіть не знаю… Може, спробуєш ти?

Її очі засяяли:

— А можна?