— Це ж очевидно: їй забракло знань. Вона ж лише дванадцятирічна дівчинка, хай навіть дуже розумна, хоробра, кмітлива. Вірус Рашель виявила і знешкодила — це не проблема, якщо здогадуватися про його існування. Вона контролювала проґраму автопілота, що доставив „Зорю Свободи“ в наш локальний простір. Але вона не могла скласти проґраму для зворотного шляху і тим більше не могла керувати кораблем вручну. Якби Рашель не була така розумна, якби переоцінила свої сили і спробувала це зробити, то безнадійно загубилася б у космосі.

Шанкар узяв зі столика одну з капсул і, трохи повагавшись, усе ж проковтнув її.

— На щастя, — продовжував він, — Рашель виявилася розважливою дівчинкою. Чекати на прибуття наступного розвідника вона не могла. По-перше, не знала, коли це станеться; по-друге, не уявляла, як встановити з ним контакт — адже він теж ховатиметься від Чужих; а по-третє, у неї вже не витримували нерви, вона більше не могла залишатися сама на кораблі. Із записів бортового комп’ютера Рашель знала про заплановану висадку на Магаваршу і вирішила скористатися з цього. Шатл завбільшки з невеликий літак — це вам не міжзоряний корабель, і впоратися з ним значно легше. До того ж його автопілот був заздалегідь запроґрамований. При наближенні до планети він визначив розташування орбітальних станцій Чужих і самостійно розрахував оптимальну траєкторію приземлення. Звичайно, був ризик, що шатл помітять, незважаючи на його невидимість для радарів. Але це був розумний, виправданий ризик.

Шанкар знову зробив паузу і проковтнув другу капсулу снодійного.

— А знаєте, Ріто, ці піґулки починають діяти. Мене вже потроху заколисує. — Потім знову повернувся до мене: — Повторюю, містере Матусевич: Рашель дуже розважлива дівчинка. Вона все зробила правильно — навіть те, що по дорозі до професора Аґатіяра „підчепила“ вас. Я в жодному разі не стверджую, що це був її свідомий вчинок, але ваша форма пілота, безумовно, відіграла свою роль. І тут Рашелі знов пощастило: адже ви не просто пілот, ви ще й знайомі з теорією астронавіґації. І хоча досі ви мали справу лише з віртуальними космічними польотами, я не маю сумніву, що ви впораєтеся зі справжнім кораблем.

Мені перехопило подих.

— Ви хочете сказати…

— Ясна річ! Хто ж іще поверне Рашель додому і доправить на Терру-Ґаллію нашого повноважного посла.

Тут почулося тихе поклацування, двері ліфта розійшлися і з кабіни вийшов імператор. Вигляд у нього був дивний — не сказати б, що радісний, але й не засмучений. Його втомлені очі промінилися якимсь похмурим задоволенням.

— Вибачте, що затримався. Довелося приймати відставку Кабінету Міністрів.

— О цій порі? Зранку до сніданку? — здивувався Шанкар. — Який ґедзь їх укусив? Вони що, з похмілля вирішили оголосити дострокові вибори?

— Ні, тут інше. Вони просто вмили руки й хутко розбіглися по домівках. Дві години тому на адресу уряду прийшла нота від Чужих з повідомленням про тимчасове запровадження на Магаварші особливого режиму управління. Перші їхні кораблі мають приземлитися на планету вже після полудня. Словом, починається окупація.

Шанкарові очі, вже затуманені снодійним, миттю спалахнули.

— Війна! Ну нарешті!..

Ми знову мчали в капсулі ґравікара крізь непроглядну пітьму Катакомб. Тільки тепер у кріслі водія сидів імператор, а Шанкар, з останніх сил долаючи сон, перераховував першочергові заходи, до яких треба вдатися у зв’язку з майбутньою окупацією. Він бурмотів дедалі нерозбірливіше, аж поки врешті-решт не заснув.

— Саме зараз в екстрених випусках новин повідомляють про запровадження особливого режиму, — стримано заговорив імператор, переконавшись, що Шанкар міцно спить. — Водночас у планетарній інфомережі поширюється фільм про Терру-Ґаллію. Незабаром він буде доступний кожному. Саті ще не знає про нього, та вже збирається виступити з закликом до непокори — іґнорувати Чужих, саботувати всі їх розпорядження, відмовлятися від будь-якої співпраці. Я намагався відрадити її, але вперте дівчисько не хоче нічого слухати. Вона зневажає мене, має за нікчемного хробака. — Падма гірко посміхнувся. — Зараз вона думає, що я втік з палацу, аби сховатися від проблем.

— Хіба принцеса не знає правди про вас? — здивувався Аґатіяр.

— Ні. І не повинна. Ніхто не повинен знати. Якщо… вірніше, коли ми станемо вільними, не можна допустити, щоб народу стало відомо про мою участь в Опорі.

— Але чому?

— Бо це може призвести до чергової конституційної реформи. Народ може зажадати, щоб імператор, як і шістсот років тому, очолював уряд. А я цього не хочу — не для себе особисто, а взагалі для Магаварші. Хай навіть я буду справедливим та компетентним правителем, і моя дочка теж, однак де ґарантія, що такими ж будуть мої онуки та правнуки? В управлінні державою не можна покладатися на спадковість. Ось чому я не хочу, щоб Саті виступала з закликом до непокори, бо це зробить її дуже популярною в народі. Нехай війна розпочнеться без її участі.

— Пан Шанкар говорив щось про ракетну атаку, — зауважив я.

Імператор кивнув:

— Перші транспорти з окупантами не сядуть на планету, вони будуть знищені позитронними ракетами. Їх у нас вже дев’яносто вісім одиниць. Усі ці роки професор Шанкар займався їх виготовленням. Крім того, склади в Катакомбах дощенту забиті звичайним озброєнням, що залишилося ще з довоєнних часів.

Аґатіяр спохмурнів.

— Ну, припустімо, що вам вдасться збити дев’яносто вісім транспортів. Припустімо також, що звичайних ракетних установок вистачить ще на певну кількість чужинських кораблів. А далі?

— Ми не діятимемо так прямолінійно. Наша тактика полягатиме в здійсненні диверсійних актів. А позитронні ракети — це крайній захід. Перші п’ять-шість штук — як вітання. Мовляв, ласкаво просимо, дорогі гості. А ще ця атака має відвернути увагу Чужих від шатла, щоб містер Матусевич зміг безперешкодно вивести його за межі контрольованої орбітальними станціями зони. Протирадарний захист — це добре, але підстрахуватися не завадить.

Як і під час розмови з Шанкаром, мені аж стислися груди. Виходить, я справді полечу. Полечу в справжній космос, до справжніх зірок!..

А Рашель радісно поглянула на мене, потім на імператора:

— То ви допоможете мені? Я повернуся додому?

— Так, моя люба, — відповів Падма. — Звичайно, ми допоможемо тобі. А заразом допоможемо й собі. Ми мусимо якнайшвидше зв’язатися з вашим урядом, щоб він скориґував свої плани. Нас не треба готувати до повстання, ми вже готові до нього. Тепер справа за вами. Скоро чужинцям буде не до дром-зони, у них з’явиться купа проблем на самій Магаварші.

Якийсь час Рашель мовчала.

— Ви вважаєте, що це й було завданням татової команди? Підготувати повстання і змусити Чужих до вторгнення на планету?

— Я цього певен. Чужі, звісно, не дурні, але вони не знають однієї важливої речі.

— Якої?

— Що ви спостерігаєте за нами вже двадцять років. Якби вони знали, то не сунулися б на Магаваршу, а зосередили б увагу на підступах до системи. До того ж їхнє рішення окупувати планету свідчить про те, що їм нічого не відомо про катастрофу корабля. Напевно, вони вирішили, що на Магаваршу висадився цілий загін ваших аґентів, які навіть прихопили з собою дітей. — Падма силувано всміхнувся. — І ми маємо скористатися з цього. Зараз наше першочергове завдання — встановити контакт з Террою-Ґаллією й погодити подальші дії.

— І хто ж буде нашим представником на переговорах? — поцікавився я.

— А як ви думаєте? — З цими словами імператор поглянув на Шанкара. — Кому ще можна доручити таку відповідальну місію? Та й він сам нізащо не погодиться на будь-яку іншу кандидатуру. Зрештою, він наш патріарх і більше за всіх заслужив право представляти Магаваршу на перших за останні сто років міжнародних переговорах.

— Йому потрібен помічник, — несміливо зауважив Аґатіяр. — Ну, скажімо, референт чи секретар…