— Неприємна історія, — сказав я. — Чим можу допомогти? Узяти зворотний квиток?

Рашель явно не розраховувала на таку щедрість з мого боку і на секунду навіть завмерла від здивування.

— Ох, дякую, не варто. Я приїхала в гості до дядька, він про мене подбає. От тільки… — вона збентежилася, — проблема в тому, як до нього дістатися. Мій джерсійський проїзний на метро тут не діє.

— Зрозуміло. Ну що ж, пішли я куплю тобі жетони.

Ми попрямували в інший кінець тунелю, де був вхід на станцію підземки.

— А дядько хоч знає про твій приїзд? — поцікавився я.

— Звичайно.

— То чому не зустрів тебе?

— У нього лекції в університеті. Ми домовилися, що я доберуся сама. Зрештою, я вже не маленька.

Я скептично усміхнувся, однак не став заперечувати.

— Твій дядько викладач?

— Ага. Професор фізики.

Ми ввійшли у вестибюль метро, я вставив свою кредитку в найближчий автомат і одержав п’ять жетонів.

— Вистачить?

— Власне, мені досить одного, — відповіла Рашель, проте взяла в мене всі жетони, чотири з них сунула в бічну кишеню штанів, а останній стиснула в руці. Скоромовкою промимривши слова подяки, вона вже зробила була крок до ескалатора, аж раптом завмерла і рвучко повернулася до мене. Обличчя її стало блідим, а в очах застиг жах.

— Що з тобою? — стурбовано запитав я. — Тобі погано?

— Тихше! — напружено прошепотіла Рашель. — Нічого не кажіть… Не повертайтеся.

Повз нас пройшов високий чорношкірий чоловік у строкатому вбранні і зупинився біля сусіднього автомата. Рашель старанно намагалася не дивитися на нього, але мимохіть скоса стежила за ним.

Чоловік, не звертаючи на нас уваги, купив жетони й попрямував до турнікетів. Рашель нарешті оговталася, міцно схопила мене за руку і потягла до виходу з метро.

— Хутчіш. Ходімо!

Зовсім спантеличений, я без заперечень пішов за нею.

Вийшовши назовні, Рашель відпустила мою руку й безсило притулилася до скляної стіни. Вона вся тремтіла, на її чолі виступили краплини поту. Вона не просто злякалася — вона була нажахана.

— Ти поясниш мені, що сталося? — суворо запитав я. — Ти знаєш того чоловіка?

— Це… — Їй забракло повітря. — Це п’ятдесятник.

Мені знадобилося не менше десяти секунд, аби второпати, про що йдеться. Як і всі жителі Магаварші, я підсвідомо уникав будь-яких думок про Чужих, тому спершу подумав, що Рашель має на увазі древню реліґійну секту, про яку я читав в одній історичній книжці. І лише згодом до мене дійшло, що вона каже про розумну гуманоїдну расу, чиї представники славилися своїми метаморфними здібностями. Ні, звичайно, перевтілюватися на коней чи кроликів вони не могли, проте скопіювати людську зовнішність їм було до снаги. Особливо неґроїдну — оскільки природний колір їхньої шкіри варіювався від вугільно-чорного до ясно-коричневого.

П’ятдесятниками їх прозвали через те, що ґенний набір у них складався з двадцяти п’яти пар хромосом, замість людських двадцять трьох, і цими чотирма зайвими хромосомами біолоґи пояснювали метаморфність п’ятдесятників. Утім, офіційно їхня раса називалася нереями — від імені міфолоґічного персонажа, здатного змінювати свою зовнішність, – але в просторіччі до них міцно прилипло прізвисько „п’ятдесятники“.

Свого часу нереї-п’ятдесятники були найвірнішими соратниками землян у їхній космічній експансії, але згодом саме вони, у союзі з іще однією гуманоїдною расою — ґаббарами, очолили антилюдську коаліцію і розв’язали ґалактичну війну. Ця війна завершилася нищівною поразкою людей…

— Не кажи дурниць, — переконливо мовив я. — Ти бачила просто чорношкірого чоловіка. Людину, а не п’ятдесятника. Ніяких Чужих на Магаварші немає. Вони там, — я кивнув угору, — а ми тут. Це передбачено угодою, якої ми суворо дотримуємося.

— Ні, — правила своєї Рашель. — То був п’ятдесятник. Я впізнала його по ході. Вони рухаються по-особливому, це не можна сплутати ні з чим іншим.

Я важко зітхнув і задумався, що ж робити далі. Повз нас проходили люди, дехто з цікавістю поглядав у наш бік: дивна поведінка Рашелі привертала увагу. Ще трохи — і якийсь надто пильний громадянин запідозрить, що я чіпляюся до дівчинки. А тоді клопоту не оберешся…

— Отже так, — сказав я. — Підеш зі мною. Я відвезу тебе до дядька на флаєрі.

Рашель не стала перечити і відразу погодилася. Очевидно, батьки не застерігали її від зайвої довірливості при спілкуванні з незнайомими чоловіками.

Ми пройшли на службову стоянку й сіли в мій флаєр. Рашель розташувалася в передньому кріслі для пасажирів, зняла курточку і рукавом сорочки витерла спітніле чоло.

— Вибачте, я така дурепа! Сама не розумію, що на мене найшло. Навіть якщо це був чужинець, яке мені до нього діло.

Слова Рашелі звучали непереконливо. Вона явно намагалася обернути все на жарт, проте я бачив, що її й досі тіпає.

Черговий по стоянці дав мені сиґнал, що шлях вільний. Я одразу запустив двигун, злетів і спрямував флаєр до найближчої транспортної розв’язки.

— Ну, куди летимо?

— В університетське містечко. Бозе-драйв, сто вісімнадцять.

Це було майже в протилежному кінці міста.

— Ясно. Хвилин за сорок будемо на місці.

Діставшись розв’язки, я піднявся на третій швидкісний горизонт і пірнув у потік машин, що рухались у південно-західному напрямку.

— До речі, — трохи згодом обізвався я. — Як звати твого дядька?

— Свамі Аґатіяр.

— Знайоме ім’я. Десь я його чув.

— Кілька років тому йому присудили Всепланетну премію з фізики. А він від неї відмовився.

— Тепер згадав. Гучний був скандал. Якщо не помиляюся, він протестував проти недостатнього фінансування своїх досліджень. Але з фундаментальною наукою завжди так. Уся історія свідчить, що найважливіші наукові відкриття робили здебільшого на ентузіазмі самих учених, а не завдяки щедрим бюджетним надходженням.

Якийсь час ми летіли мовчки. Рашель зручніше вмостилася в кріслі і, схиливши голову набік, заплющила очі. Шок від зустрічі з незнайомцем уже минув, і тепер, як реакція на нервову напругу, наступила розслабленість.

— А знаєш, — зрештою мовив я, — ніколи б не подумав, що в тебе може бути дядько на ім’я Свамі Аґатіяр.

Вона розплющила очі й сонно подивилася на мене:

— Чому?

— У тебе надто світле волосся і біла шкіра. От моя бабуся була з материка, і це по мені видно.

— Гм. Ніскілечки не видно. А щодо дядька, то ми з ним не кровні родичі. Просто він був одружений зі старшою сестрою мого батька. Вона померла.

— Мені дуже шкода.

— Та нічого. Це було давно. — Рашель солодко позіхнула і знову заплющила очі. — Я її зовсім не пам’ятаю.

Коли ми підлетіли до Бозе-драйв, вона вже міцно спала. Я без проблем знайшов потрібну адресу і посадовив флаєр перед невеликим двоповерховим особняком за номером сто вісімнадцять.

Заглушивши двигун, я повернувся до Рашелі і спробував розбудити її. Але марно — на моє легке поплескування по плечу вона відповідала лише невиразним бурмотінням, а гарненько стусонути її в мене рука не піднімалася.

Після недовгих роздумів я вибрався з кабіни й підійшов до будинку. На мій дзвінок двері відчинила невисока смаглява дівчина років двадцяти п’яти в довгому зеленому сарі. У неї було чорне як смола волосся, зібране на потилиці у вузол, і трохи різкуваті, але загалом приємні риси обличчя.

— Добрий вечір, — сказав я. — Професор Аґатіяр удома?

— Так, офіцере. Будь ласка, проходьте. Він щойно повернувся з університету.

Вона провела мене до вітальні, попросила трохи зачекати й хутенько піднялася на другий поверх.

— Тату, — донісся згори її голос. — Там до тебе прийшли з поліції.

Я усміхнувся. Моя форма зовсім не була схожа на поліцейський мундир, але мене вже не вперше приймали за охоронця порядку. Ахмад жартував, що в мене занадто чесне й непідкупне обличчя, схоже на ті, що демонструють у рекламних роликах поліцейської академії.

Незабаром до вітальні спустився професор Аґатіяр. Він виявився літнім чоловіком, що вже давно переступив шістдесятирічний рубіж, але ще й досі мав гарну фізичну форму. Був він середнього зросту, кремезної статури, з таким же чорним, як у дочки, волоссям і густою, трохи сивою бородою.