– Ти що, очманів? – майже по-дівчачому верескнув лейтенантик з приступки поїзда, який уже набирав швидкість, крикнув зовсім не по-військовому, бо ж вони, ці новобранці, ще не привчені до армійських команд, зараз головне їх не розгубити, а там уже лейтенантик доведе їх до пуття. – Ану, шмаляй сюди, про що ти раніше думав?
Із дверей вагона визирали сумно усміхнені голови, хтось махав рукою, хтось щось кричав, перекочувався стукіт коліс, і тоді Степан випустив Катеринину руку й побіг. Догнав свій вагон, ухопившись за поручні, скочив на приступку, проте не зайшов у тамбур, а різко озирнувся, відразу очима вихопив з-поміж усіх Катерину й дивився, дивився, дивився…
Вона лиш тепер, на відстані, відчула, який він нещасний, побачила на ньому старенький піджачок, стоптані черевики – усі хлопці так зодягалися в дорогу, бо ж незабаром вирядяться в солдатську форму, проте Катерина бачила це тільки на Степанові, бачила його стрижену голову, його зажурені очі, і враз прорвалася в ній важка пелена німоти.
– Степане! – крикнула Катерина.
Худий, обшарпаний, вайлуватий, стрижений під нулівку, він раптом видався їй таким рідним, аж біль пронизав груди; біль пробився у неї під серцем, вдарив із джерела на повну силу, і Катерина, аби не заплакати, знов закричала:
– Степане!
Якоюсь жилочкою відчула, що це вона послала його на тяжкі випробування; аби не вона, Степан лишився б удома, а тепер от їде не знати куди.
Катерину огорнув такий жаль, ніби провела його на війну й не встигла наказати, щоб глядівся, беріг себе, бо вона ж його ждатиме.
– Степане!
Він уже нічого не чув, тільки бачив, що Катерина гукає, і весь подався назустріч голосу, щоб перейняти його на вітрі, але намарне.
І тоді Катерина побігла. Спотикалася, наштовхувалася на людей, бо, біжучи, не зводила очей зі Степана, а він усе віддалявся, віддалявся, все швидше стукотіли колеса, набираючи розгін, і вона зрозуміла, що вже його не догнати, не сказати того, що хотіла.
Зупинилася, зірвала з голови хустину, щоб помахати Степанові, та рука безсило повисла, і Катерина лиш німо дивилась услід поїздові.
– Степане…
Джерело, яке билося у Катерини під серцем, вирвалося назовні, і з очей потекли сльози. Я гадаю, що то було джерело любові, уже тоді Катерина кохала Степана, хоч сама собі не зізнавалась у тому чи, скоріш за все, не могла розібратися у своїх почуттях. Воістину незбагненна це штука, любов, що приходить до людини то мукою, то щастям, і ніхто не може пояснити, звідки й чому вона приходить. Я ж собі думаю, що любов народжується, як ріка, спершу прокидається маленьке джерельце, відтак воно дужчає: переходить у струмок, потім розливається в річку.
Втім, кожен має свою думку про таїну цього почуття, і тим воно неповторне. Щодо Катерини, то вона схильна була вважати, що це я, Щедрик, приворожив її до Степана. Але це не так. Степан ніколи не просив мене, щоб я присушив Катерину до нього, а без його волі, як відомо, я нічого не вартий. Степан вважав, що він не той чоловік, з яким їй буде найкраще, і коли потрапив до госпіталю, перестав писати, хотів, щоб вона забула про нього.
Їхні шляхи на тому б і розійшлися, якби Катерина сама не знайшла Степана. Отож я тут ні до чого, хіба якась піщинка моєї заслуги в цьому. Боюся бути нескромним, але припускаю таке, адже Катерина полюбила Степанову душу, а я часточка його душі, – виходить, полюбила й мене. Однак тоді, коли вона сказала Степанові: «Попроси свого Щедрика, щоб я полюбила тебе», – саме так треба було розуміти її слова, – тоді моя допомога була непотрібною. То вже було освідченням.
Вона не знала, що й думати, коли перестали надходити листи. Чула серцем, що з ним щось сталося, а що – не було в кого питати, про це міг би сказати тільки Степан, але він мовчав. Може, знайшов там собі когось, тоді прислав би бодай порожній конверт, і вона здогадалася б, навіщо ж мучити. Ні, не знайшов, Степан не такий, сказав би. А чому він має казати, хіба вони обіцяли щось одне одному? Не обіцяли ж, не присягалися.
І написати йому до ладу Катерина нічого не змогла, хоч і бралася не раз. Спершу так чекала листа, щоб дізнатися адресу і про все сказати, а коли отримала, сім разів перечитала і не знайшла того, що шукала, почула лиш у голосі Степановім (читала і чула голос його: «Тут, Катю, уже зима, морози люті, а сніги такі, що кінця-краю не видно їм, і здається, що то наснилося мені: тихо річка тече, місяць звісив у воду босі ноги, я стою на березі, а коло мене дівчина з очима зеленими. Як там вона, наша річка, ще не замерзла? Це вона двічі замерзатиме, поки я повернуся…»), почула в його голосі те, що шукала в словах, але ж могла і помилитися, бо голос чувся таким, як сама хотіла. І відповідала йому, теж сподіваючись, що Степан почує голос її і все зрозуміє: «Річка наша тече, ще не замерзла, хоч і холодно вже (може, він здогадається, чому їй холодно?), та коли я виходжу до Тікича і згадую твої розповіді про Щедрика й праліс, то мені пахне суницями і стає тепліше».
Так писала йому Катерина, коли ще стояла осінь. Тепер річку скувала крига, уже і в них упали сніги, а листа нема й нема. Може, хтось викрадає їх? Поштарка лишає листи на поличці, біля вахтерки, всяк їх перебирає, шукаючи кожен свого, то може бути й таке.
Якось не витримала, розповіла про все Люсьці Офіцерші, вона ж старша, може, порадить щось.
Люська є Люська. Вислухала, співчутливо зітхнула, покивала головою і, не довго думаючи, випалила:
– А ти напиши його командирові часті. Офіцери, вони, знаєш, які культурні! Зразу одпишуть. Викличуть, допитають, швидко признається. Ще й на «губу» посадять.
– Та ти що, Люсь?
– А з ними, ловеласами, тіки так і треба.
– Хіба ж ти не знаєш Степана? Який же з нього ловелас?
– Знаємо цих тихих, – сердито сказала Люська. – Вони з армії всі жонатими вертаються.
– Ти думаєш, Степан там собі когось знайшов? – тамуючи хвилювання, спитала Катерина.
– Все може бути. Он у нашому селі Сергій Мотуз привіз жінку аж із Германії. Він там служив, а вона, наша ж таки, солдатам чи їсти варила, чи що, й обкрутила Сергія. Хлопець такий, що кращого в селі не було, як намальований. – Люська пустила очі під лоб. – А таке собі взяв, що матінко рідна, возом її не об’їдеш, гладезна та ще й ряба. Усі сміються собі нищечком, що то ж тре’ було аж у Германію їхати, щоб таку знайти, вдома он скільки дівчат, як яблучка перемиті, – сказала Люська так, наче й вона була серед тих перемитих яблучок, – а його, бач, обмарило.
– Не всі такі, – сказала Катерина.
– Не всі? Еге, кажи, хіба я не чула, як хлопці говорили коло клубу: «І тебе б обмарило, якби два роки спідниці не бачив».
– То ж два роки, а тут три місяці, – невпевнено проказала Катерина. – Ні, Люсь, чую, біда з ним.
– Ну, може, нічого такого ще й не трапилося, – відступила Люська, жаліючи Катерину. – Я розказую, як воно буває там в армії. Мужиків багато, а якась прищава куховарка крутить ними як хоче. Та якби я там була, то за полковника вийшла б, не менше.
– У солдатів і кухар солдат, я знаю, – сказала Катерина.
– Не скрізь. Та й хіба тіки на кухні жіноча робота? Я ж кажу, мене б туди, то не глянула б навіть на Сергія Мотуза, хоч і мальований. Точно за офіцера вийшла б.
У Люськи одне в голові, подумала Катерина і вже пошкодувала, що спиталась у неї розради.
Втім, розмова була недаремною, ще не знати, як би все обійшлося, коли б не Люська.
Одного разу влетіла вона в майстерню – й відразу до Катерини, яка саме виточки застрочувала на кофтині.
– Вгадай, кого я бачила? – зашепотіла Люська так, щоб дівчата не чули.
– Скажеш.
– Нє, ти вгадай, – наполягала Люська, роблячи великі очі, і в Катерини раптом тенькнуло в грудях: Степана.
Не знала, як він міг тут опинитися, але щось підказувало: Степана, Степана! І боялась радіти, аби не наврочити.
– Ну! Ну! – не терпілося Люсьці.
