– Не вгадаю, кажи.

– Вибігаю з універмагу, а він назустріч…

– Хто?

– Я й очам своїм не повірила, ще ж недавно з тобою балакали, думали всяке…

– Степан тут? – вихопилось у Катерини.

– А де ж ти думала?

– Ти сама його бачила?

– Ось як тебе. Виходжу з універмагу, а назустріч щось наче знайоме, підходжу ближче, дивлюся – Степан…

– Він що – у відпустку прийшов?

– Та нє, слухай далі. Давлюся, пальтечко на ньому, шапчина кроляча, оце так солдат, думаю. А може, це й не Степан? Підходжу. «Здрастуй, – кажу, – Степане, яким це вітром, тебе ж наче в армію взяли». А він: «Комісували, – каже, – мене, одлежав у госпіталі, – каже, – й комісували. Одслужив своє». – «І де ж ти тепер?» – питаю. «Та де, в селі своєму, – каже, – де ж мені бути? Шоферую, – каже. – А це ось став на ремонт, то по запчастини приїхав. Такі, значить, діла». І дивиться, Катю, на мене, дивиться, бачу, спитати щось хоче, а язик не повертається.

Катерина сиділа біла, як отой перкаль, що вона застрочувала його на машинці, більше нічого не перепитувала.

Люська аж образилася, що Катерина втратила цікавість до неї, втупилася кудись очима і не змигне, однак у Люськи ще було чим розворушити її.

– Чуєш, спитати щось, бачу, хоче, та не осмілиться, тоді я, Катю, сердься на мене чи не сердься, й кажу йому: «Шоферуєш, на машині катаєшся, а там Катерина місця собі не знаходить, що ти не пишеш, не знає, що й думати, бідна. Всі ви однакові, – кажу йому прямо в очі, – совісті у вас ніякої». Машину, бач, дали йому, то вже й на сьомому небі, катається, а ти пропадай. Безсовісний! Він тоді подивився на мене, так гірко якось подивився, що я тут і язика проковтнула, та: «Передай, – каже, – Каті, що я за неї душу оддам. Якщо її хтось обідить, якщо волосина впаде з її голови, то я і на краю світу почую. Кланяйся, – каже, – їй низько в ноги і хай простить мені. Оце і вся моя мова», – каже. І пішов.

Катерина ніби нічого не чула. Така пустка стояла в її очах, аж злякалася Люська. Ні жалю, ні подиву, ні зла – сама порожнеча.

– Ти що, Кать?

– Куди пішов? – тихо спитала Катерина.

– А я відки знаю? Він що – казав мені?

– У який бік він пішов?

– Та отак проз аптеку, а потім звернув, де старий кінотеатр був… Пожди, куди ж це він завернув? Я й не придивлялася якось. Спершу отак, проз аптеку… Пожди, – розгубилася Люська, – може, згадаю.

Катерина не ждала. Схопилася, як обпечена, на ходу накинула пальто і вискочила з майстерні.

Бігла по центру, спотикаючись на слизькому тротуарі, так бігла, що горлиці лякалися на засніжених акаціях, стріпували крилами, струшуючи на Катерину срібний пил.

У містечку о цій пообідній порі було порожньо, де-не-де хтось пройде, Степана вона побачить здалеку, тільки б він не пішов ще звідси, тільки б не пішов, молилася Катерина, вони не розминуться, тут же й розминутися ніде, на одній вулиці і магазини, і все, що треба приїжджій людині.

Вона забігла в аптеку (це ж він по ліки заходив, недуга якась у Степана) – нема, забігла до універмагу – нема, туди-сюди – не видно Степана, і тут Катерина згадала, що Люська торочила про якісь запчастини, аби ж то знаття, де це їх видають, може, там би його застала. Чи в «Сільгосптехніку» бігти, чи в автопарк, чи, може, у когось спитати, але хто ж тобі скаже, це якби шофер який трапився, он стоїть порожній автобус, ні людей у ньому, ні шофера, кого ж тут питати. І ждати немає коли.

Автобус, автобус… І раптом у ній засвітилася думка: як же це вона не здогадалась одразу, що треба бігти на автостанцію, Степан же неодмінно туди прийде, він же їхатиме в село автобусом, може, уже й поїхав, а вона метається тут, як навіжена. Та що ж тут думати, мерщій треба бігти на автостанцію. Швидше, швидше!

Поминула аптеку, книгарню, кафе «Молодіжне», нікуди більше не заглядала, щоб не згаяти ні секунди. Он уже й автостанцію видно, зосталося тільки перебігти скверик, влітку він такий густий, нічого б не побачила, а зараз просвічується наскрізь, тільки іній на ньому сліпучий, аж сльоза набігає, в очах усе миготить, переломлюється, ніби світ захитався, втративши рівновагу.

Але й крізь хитавицю Катерина побачила, що на автостанції майже немає людей, кому ж кортить їздити в такий мороз, та ще й у будень, хіба якась біда пожене людину в дорогу. Як добре, що немає людей, немає де загубитися чи розминутись, один лиш «пазик» пофуркує синім димом, розігріваючи мотор, а біля нього…

І тут вона побачила Степана.

Він уже збирався сідати в автобус, ще пропускав поперед себе якусь зігнуту бабусю з клунком, ухопив того клунка, висаджував, і Катерина бачила його тільки зі спини, але й миті не було, щоб засумнівалася – він чи не він, це був Степан. Вона ніколи не бачила його зодягнутим по-зимовому – легеньке пальтечко, чорна кроляча шапка, дві хлібини в сітці, – проте впізнала б його з одного поруху руки, з одного кроку, впізнала б, якби він стояв і не рухався.

– Степане! – крикнула Катерина, і їй здалося, що то був не її голос, він полинув не з неї, вродився десь окремо, в чужому лоні, і летить до нього поволі-поволі, ось уже долетів, та Степан не впізнає його, цього чужого голосу, завмер, прислухаючись, і не озирається.

– Степане! – ще раз крикнула Катерина, і знов той крик повільно котився чужою луною, і вона не витримала й побігла услід за голосом, вона випередить його, пережене і прибіжить першою.

І коли Катерина підбігла вже зовсім близько, Степан оглянувся.

Винувата і трохи здивована усмішка лягла йому на обличчя, такою була та усмішка, що ліпше б уже заплакав, не обдуриш, Степане, мене цим сміхом і не старайся. Краще обійми мене, приголуб, поцілуй, роби зі мною що хочеш, Степаночку, бо я боюся тебе цілувати, не гоже мені, я дівчина, ніхто ще не цілував мене і я не цілувала нікого, крім мами.

– Здрастуй, Степане, – сказала Катерина.

– Здрастуй, Катю. Ти звідки?

– Так, проходила. Бачу, ти стоїш.

– А-а.

– Повернувся?

– Як бачиш.

Мовчали. Дивились одне на одного.

– Як живеш? – спитала Катерина.

– Живу.

– Не женився?

– Ні. А ти? Заміж не вийшла?

– Хіба тобі не однаково?

– Питаю.

– Я ж тобі не порожній конверт послала.

– Вибач, Катю, так вийшло. Я не знав, що все так повернеться. Вибач.

Газонув автобус, водій прочинив дверцята і, пихкаючи сигаретою, спитав:

– Є там з білетами?

– Є, є, – сказав Степан.

– Ну, то давай ворушися. Забирай і її з собою, тобі дівка, мені план, – реготнув, задоволений жартом. – Хоча таку кралю можна провезти й задурно.

– Бувай, Катю. Живи щасливо.

– Не буде мені щастя, – сказала Катерина.

– Буде.

– Ні, я знаю.

– Я попрошу Щедрика, він принесе тобі щастя. Ти ж пригадуєш Щедрика?

– Ні, не принесе.

– Хіба ти не віриш у нього?

– Якщо він є…

«Пазик» знову завив, і водій гукнув уже сердито:

– Ти сідаєш чи ні, я з графіка вибився через тебе!

– Зараз.

– Якщо він є, – сказала Катерина, – то попроси його, щоб ти полюбив мене. – Вона не відчула і краплі сорому за ці слова, їй навіть легше стало дихати, і, дивлячись Степанові в очі, ще сказала: – І попроси свого Щедрика, щоб я полюбила тебе. Хоча… він таки є, він уже це зробив зі мною.

– Катю…

– Але без тебе і він мені щастя не принесе.

– Катю…

– Останній раз питаю – ти їдеш? – вистромив голову водій і зозла плюнув сигаретою.

– Та їдь ти під три чорти! – сказав Степан. – Причепився. Маєш графік, то їдь.

– Ох, народ! З ним не можна по-доброму.

«Пазик» рушив, тільки димок за ним покотився, але Степан навіть не глянув йому вслід, не помітив, як у віконечко дивиться на нього трохи злякано бабуся, потерпаючи, видно, що хто ж оце завдасть їй клуночка, коли сходитиме з «антобуса».

Та найбільше здивувало бабусю те, що дівчина першою припала до хлопця, схитнулась, немов підломлена, і кинулась його цілувати, гладила по обличчю, щось приказувала, а він, бідолашка, в одній руці тримав сітку з хлібом (коли то діждуться в селі того хліба?), а другою незручно, невміло обнімав її за плечі. Бабуся перехрестилася, чи то осуджуючи, чи благословляючи їх, і позаздрила, що в часи її молодості такого не водилося: де ж це видано, щоб дівка першою на шию парубкові чіплялася.