Я ж собі думаю, що старенька тут помилялася, багато чого не було за її молодості, але любов завжди була однакова, в усі часи любов була, як ріка, що може і пересохнути, і вийти з берегів – тоді її не зупиниш, не впокориш, тоді їй ніпочім ніякі межі, а тим більше осуд людський.
Що ж стосується давніх звичаїв, то, може, бабусю втішило б те (якби вона знала, звичайно), що ця молоденька парочка не побігла відразу до «заксу», а, як і в давнину, спершу попросила батьківського благословення. Це Катерина, коли вони вирішили побратися, умовила Степана поїхати до її батьків і попросити згоди, бодай для годиться, адже їй усе-таки ще тільки шістнадцять минуло.
Я певен, що на тому вже ніщо не залежало, але воля Катерини була такою, і нічого поганого в цьому, гадаю, немає.
Через тиждень Степан з Катериною поїхали в її село.
Смішним теє сватання видалось. Щоправда, Катерині тоді було не до сміху: коли вже дійшло до діла, такий страх напосів і сором, хоч тікай світ за очі.
Ще в автобусі відчула на собі липкі погляди (односельці поверталися з районного базарування), вловила тихі шепоти-бубоніння:
– Чи це не Тимохи Горового дівчина?
– Та вона ж.
– А то хто з нею?
– Мабуть, зятя везе, кхм.
– А таки так, бо чуже, не наше.
– Воно ж чуже не таке, як своє.
– Тепер так.
Катерина сиділа, як на терню, боялася й глянути на Степана, хоч він, здавалося, не дослухався тих перешіптувань, мовчки дивився у вікно, за яким уже синів ранній зимовий вечір.
Від Галайбишиного повороту, де вони зійшли з автобуса, до Катерининої хати було палицею кинути, і їх проводжали очима аж до подвір’я; Катерина злостиво подумала, що для сільської баби чи молодиці немає більшої гризоти, ніж ото не впізнати, що воно йде чи їде селом і до кого. Кожне тобі стане, як укопане, і не зрушиш його з місця поки не закмітить, куди завертаєш. А тоді вже дихне з полегкістю.
Степанові ж хоч би що: шапка набакир, іде, жартує, буцім сьомий раз оце сватається і вже наперед знає, як воно буде. А Катерина, що ближче до хати, то як за полу її хто притримує, хоч бери та вертайся.
Уже перед самісіньким порогом раптом крутнула, кинулася до повітки і там заховалася за дверима, сполохавши сонних курей – засокорили, заворушили крилами, війнувши на Катерину пір’яним духом. Степан ніби іншого й не сподівався од неї, сміливо торгикнув дверима й пішов у хату: нехай сам говорить, як такий дженджуристий.
Катерина затамувала дихання, щоб не розколошкати курей, бо здіймуть рейвах і на подвір’я, здавалося Катерині, позбігаються всі сусіди й показуватимуть на неї пальцями: «Оно вона! Оніно!»
Згодом рипнули сінешні двері, вийшла й покликала її мати (якось ніби аж гнівно покликала), але Катерина не обізвалася і сиділа в повітці, поки не вийшов Степан, мовби це він тут був за господаря і мусила слухати лише його. Роздягнений, простоволосий, він стояв у місячному світлі такий близький і домашній, її господар, і раптом гукнув так по-рідному, аж защеміло під грудьми в Катерини:
– Гей, жінко, ти що оце собі думаєш?
Вона вийшла до нього під місяць, подивилася в очі, й Степан узяв її обличчя між долонь і поцілував у губи. Це був їхній перший солодкий поцілунок – короткий, але неполохливий, повний, налитий по вінця.
– Ходімо, застудишся, – сказала вона.
І враз відчула, як Степан різко стиснув її долоню, і погляд його спіткнувся об щось угорі. Катерина повела очима вслід за тим його поглядом, спокійно так, ніби шукала щасливу зірку, й зненацька угледіла… сову. Велика, тьмяно-срібляста проти місяця – такої Катерина ще ніколи й не бачила, – вона сиділа на комині й, здавалося, дивилась Катерині просто в очі.
– Ой, Стьоп, – прошепотіла. – Прикмета яка… лиха.
– Та ні, – сказав він. – Це біла сова.
– Де вона тут узялася? На комині нашому.
– Погрітися сіла. Виходить, зима буде довгою. Якщо в наші краї залітає біла сова, то це на довгу і люту зиму. Ото й уся прикмета, я знаю.
– Я так злякалася…
– Дарма… Ходімо, ти вся тремтиш.
Степан пропустив Катерину поперед себе в хату і гукнув з порога:
– Знайшлася наша куничка!
Він і перед тим, як тільки зайшов до хати, почав за давнім звичаєм з того, що десь сюди забігла куниця, а то й не куниця, а красная дівиця, – і так воно славно вийшло у нього, що, поки Катерина відсиджувалася біля курей, у хаті вже знали, що це за мисливець до них прибився.
Мати поралася коло плити, подавала до столу, і батько – худий, як терниця, з блискучими очицями – сидів уже веселенький, щасливий, і це вкололо Катерину: отак відразу й віддають її з дорогою душею, ще нічого не розпитавши, не порадившись, ніби мерщій хочуть здихатися її; хіба ж так водиться у людей?
– То це правда, Катю? – вийшла із кухні мати й дивилась на неї трохи сполохано, проте й з надією.
– Правда, – опустила Катерина очі.
– Чого ж ти мовчала?
– Та… сама не знала.
– Я думала, ти ще дитина в мене. А це неждано-негадано…
– Дуже вони тепер нас питають, – скинув маленькою сухою головою батько і підморгнув Степанові: – Хай-хай. Сідай, зятьок… У тебе, я бачу, губа не з лопуцька, не прогадав! Катря у нас козир-дівка.
– Тату! – заблагала Катерина.
– Що – тату? Я брехати не вмію, кажу, як є. Тут і сліпому видно, що дівчина як з патрета.
– Їй ще й сімнадцяти немає, – сказала мати.
– Хай-хай! Нема, то буде. Правду я кажу, зятьок? Коваль клепле, поки тепле.
– Ти б менше язиком клепав.
– А язик у мене не в постолах, щоб мовчати.
Степан тихо собі осміхався на ту розмову, потім сказав чемно:
– Все буде добре, мамо. Не переживайте.
І тільки почувши оте «мамо» (аж залоскотало під ложечкою), мати зрозуміла, що все уже вирішено, підійшла до Катерини, прихилила її голову до свого плеча й заголосила – тихенько, без сліз:
– Я ж не бачила, доню, коли ти й виросла в мене…
– О, о! – знову по-панібратському підморгнув Степанові батько. – Зарядила! Краще підкинь нам капусти з льоху.
– А ти сиди отам мовчки, – вдавано сердилась мати, тулячи фартуха до сухих очей.
– Хай-хай. Аби добре.
– Тобі все добре…
– Все, мовчок!
Степан, щоб розрядити незручну балачку, напросився полізти в льох по капусту («А вам, мамо, і тут клопотів вистачає»), на що мати замахала руками – ні-ні, а батько знов одрубав упоперек:
– Хай-хай.
– Хіба ж там чужа людина розбереться в діжках?
– Оце сказала: «чужа». Степан уже свій, хай звикає. А Катерина покаже, що де стоїть.
– Проворний ти дуже, – сказала мати, однак подала Степанові полив’яний полумисок. Воно, може, й правда: нехай звикає.
Степан з Катериною вийшли на подвір’я, біле од снігу та місяця, і вона боязко глянула на комин – білої сови там не було. Погрілася й полетіла хтозна-куди. Катерина провела Степана до льоху – глибокого, давнього, ще прадідівського. Під землю вели вимощені сходи, і він подумав, що сюди зовсім не пасує електрична лампочка, яка сіяла під ноги жовте світло, – у таке підземелля треба спускатися із смолоскипом. Дивно: тут було зовсім тепло, чи так тільки здавалося після надвірнього морозу, чи, може, льох беріг у собі теплий земляний дух.
– Я знаю, чому ти напросився піти до льоху, – сказала Катерина.
– Чому? – він озирнувся до неї і зрозумів. Але перепитав ще раз. – Скажи. Чому?
– Поцілуй мене, – попросила вона.
Згодом, як сиділи всі разом за столом, мати обережно, здаля підсновувала нитку розмови до головного: коли ж вони думають розписатися, щоб приготуватися до весілля; де збираються жити; яка у Степана родина, чи є брати й сестри.
Батька те не обходило, він вважав, що головне уже відбулося. Налягав на чарочку, дивуючись, що Степан байдужий до неї, майже не закушував і тільки час від часу кресав сірником, припалював цигарку, яка гасла в зубах щоразу, поки він говорив. Балачка була, як і мусила бути за сватання, але старий таки увернув:
