Ніхто не зогледівся, як відляск обірвав Мисоччині слова. Катерина вдарила його по щоці, різко, з усіх сил, і заціпеніла перед Мисочкою, ніби чекала кари, їй навіть хотілося, щоб він ударив її, адже вона теж завинила, завинила вже тим, що почула від нього цю бридоту. Долоня зробилася липкою від його масної щоки, і все тіло здавалося липким, ніби її облили брудом.

Не бачила, чи Мисочка сам вийшов з кімнати, чи його вивели, опам’яталася, коли перед очима нікого не було, порожнеча, кругом порожнеча, лише ляльки дивляться на неї порожніми очима, і Катерина впала на ліжко й заридала.

Днів через кілька побачила Степана на вулиці, він її теж помітив оддалеки і весело помахав рукою, ніби вони умовилися про цю зустріч. Катерина силоміць уповільнювала крок, а хтось як підштовхував її в спину.

– Пройшов! – раденько сказав Степан.

– Що?

– Медкомісію пройшов.

– То вони таки помилилися? – В її голосі радості не було, навіть сумно зробилося Катерині, що це ж він піде в армію і вони два роки не бачитимуться чи, може, й не побачаться більше ніколи.

– Прийдеш мене проводжати?

– Прийду.

– Знаєш… Коли ти вийдеш заміж, то не пиши мені про це. Просто пришли порожній конверт, добре?

– Чого це?

– Не годиться заміжній жінці писати комусь листи. Я відкрию порожній конверт і все зрозумію.

– Добре, – сказала Катерина, – я так і зроблю. А хіба ти не можеш попросити свого Щедрика, щоб я не виходила заміж?

– Я не хочу тебе приневолювати. Не знаю, чи будеш зі мною щаслива. А Щедрик робить тільки добро.

Оскільки мене знову згадали, то дозволю собі вставити ще словечко, не тому, що так кортить устромити свого носа («Коня кують, а жаба й собі ногу підставляє»), а через те, що це знаю тільки я, Щедрик. Цього Степан не казав і не скаже нікому, він навіть собі не зізнавався, що йому вдалося перехитрити комісію. Власне, не всю медичну комісію, а молодесеньку лікарку, яка тимчасово заступала непохитного, як скеля, терапевта, котрий виніс Степанові суворий діагноз. Молодесенька лікарка дуже вже ретельно і делікатно обстукувала Степана тоненькими пальчиками, так делікатно, що дужче, мабуть, прислухалася до самої себе, до своїх мізинчиків, аніж до Степана. Надто їй, видно, хотілося приховати свою недосвідченість, тому так старалася. Однак, прослуховуючи Степанове серце, вловила-таки підозрілий шум і довго тулила до його грудей прохолодну печатку то вище, то нижче. Степан сміявся, пересмикувався, жартував, казав, що йому лоскітно від тих доторків, насправді ж заважав їй слухати. І все-таки вона запитала:

 – Серце вас не турбує?

 – Ні, – сказав Степан. – Ніколи.

 – Гм, є підозра на стеноз.

 – А що це?

 – Наслідок бактеріального ендокардиту.

 – Зрозуміло, – сказав Степан. – Такого в мене ніколи не було.

 – Міг бути стафілокок, – говорила, як у книжку дивилася. – Ангіною не хворіли?

 – Ні.

 – Боткіна була?

 – Це що?

 – Жовтуха.

 – Ні. Я ніколи нічим не слабнув, – сказав Степан. – І в лікарні ніколи не був. Віспу прищеплювали, але то в школі.

– Віспу прищеплювали? – перелякалася лікарка.

– Ну ось, вище ліктя, бачте кружальце?

– Бачу, то й що?

– У нас кажуть віспа, слід такий від щеплення, як од віспи.

 – А-а, – засміялася лікарка. – І що, ніколи не мали простуди?

 – Ні, я морж, – збрехав, не кліпнувши, Степан. – У крижаній воді купаюся, навіть не знаю, що таке нежить.

У крижаній воді він купався – то таки правда, але тільки один раз і не з власної волі. Пробивав якось лунки на річці у пралісі, вставляв туди очеретяні снопики, щоб риба не задихалася, і провалився. Ухнув під ним молодий, ще не зміцнілий лід, аж луна покотилася пралісом, і Степан опинився у темній крижаній холоднечі, що обхопила його, жадібно висмоктуючи з тіла тепло, била під коліна, щоб він не встояв на дні, якого все-таки торкнувся ногами (провалився, на щастя, не з головою). Ламаючи перед собою кригу, до крові роздираючи руки, Степан дістався берега і здивувався, що йти так само важко, як і в річці. Вода набралася в чоботи, натяглося нею пальто, вся одежина – до рук і ніг наче гирі хто прив’язав. Поки добіг додому, все на ньому взялося козубом, змерзлося так, що не міг роздягнутися.

Уночі він горів у гарячці, може, був би і згорів, якби не баба Улита, не її натирання та відвари – шептання тут уже не допомогло б, і я не допоміг би, хоч і марився Степанові, а він думав, що все це наяву, насправді, й просив: «Тікай, Щедрику, тікай, сховайся, не можна тебе бачити».

Вúходила його баба Улита, та відтоді часто чіплялися до нього й ангіна, й кашель, і нежить, тільки не сказав Степан про це молодесенькій лікарці, бо йому треба служити, що ж то за чоловік, який не був в армії. Півчоловіка. Так що пишіть, голубонько: годен. І вона написала.

Степан, звісно, сам повірив у те, що дужий, і тішився, як дитина.

А Катерина раптом засумувала.

Вона не знала, звідки береться той смуток. Збирається в ній по краплині, як вода у криничці, в якій живе жабка-джерельничка. Спершу джерело замулене, потім жабка з рожево-рябеньким животиком прочищає його лапками, і воно прокидається, пульсує, мов живчик: жив-жив, жив-жив.

Джерельце те в неї оживало у грудях, десь під серцем, тихенько дзуміло, щось виштовхуючи по краплині, а що – Катерина зрозуміла в останню мить, коли проводжала Степана на станції.

Ось-ось мав одійти поїзд, біля вагона зібралися новобранці й ті, хто їх проводжав, шум, вигуки, хтось сміявся, хтось плакав, хтось бренькав на гітарі, а хтось співав, і голоси, голоси:

– Ти ж там гляди себе, сину, вдягайся тепленько…

– Вдягне, тьотю, що дадуть, х-ге, як по формі положено.

– Саньок, чув? Роби все, як я казав, не пропадеш.

– Пиши, Митю, пиши.

– Там не кажуть, тепленько чи не тепленько, – той самий голос. – Там команда: форма номер один або форма номер два.

– Вітю, не забудь же поїсти в дорозі, там я поклала тобі і шкварки, і яйця…

– Ну, Петь, гад такий, якщо прийдеш без личок…

– Слухай, сину, начальства, на те воно й начальство, щоб його слухати.

– Оце, приміром, якщо ти в штанях і до пояса голий, то це форма номер один. Тепло тобі буде?

– А якщо без штанів і без нічого, то яка – ноль? Хе-хе-хе.

– Сам ти ноль без палички.

Поїзд уже вкотре гримнув вагонами, почалося хапливе прощання.

Степанові тиснули руку хлопці, щось говорили дівчата, перебиваючи одна одну, батько обняв його навхрест і не хотів одпускати, а Катерина стояла від усіх трохи осторонь і чекала своєї черги, потерпаючи, що поїзд рушить і вони так і не встигнуть попрощатися. Вона відчувала, що Степан підійде до неї останньої, коли вже ніхто його не смикатиме й не підганятиме, вони будуть лише удвох. І коли воно так і сталося, коли Степан од усіх відмахнувся, вирвався з тісного кола і підійшов до Катерини, болюча ниточка радості забриніла їй у грудях – вона, вона тут йому найдорожча.

І в цей час пролунала команда:

– Всім у вагон! – гукнув молодий, акуратненький лейтенантик, суворо скинувши бровами, даючи знати, що цивільне життя скінчилося і саме з цієї його команди починається для новобранців військова служба.

– Катю… – Степан торкався поглядом кожної рисочки на її обличчі, кожної вії, кожної борозенки на губах, і від тих доторків сині ласкавці в його очах ставали гарячими. – Не забувай мене, Катю, добре?

Вона подала йому руку.

– Хай тобі щастить, Степане.

– Ми ще зустрінемось, правда ж?

– Зустрінемось.

Поїзд рушив, усі забігали, зашуміли, хлопці кинулися до вагона, а він тримав її руку в своїй і не міг відпустити, злегенька так тримав, мов пташеня, боявся потиснути, але й зронити боявся.

Катерина мовчала, не знала, що тут казати (лиш джерельце під серцем: жив-жив, жив-жив), мовчав і Степан, однак щось було в тому мовчанні, бо ніхто їх не чіпав, не шарпав, навіть батько Степанів притих осторонь і не обзивався. Катерина знала, що мусить щось сказати Степанові на прощання, щось таке, аби йому краще велося там од її слів, аби він був спокійніший, весь час пам’ятаючи ті слова, але якась важка пелена німоти впала на неї, наче у сні: знаєш, що треба сказати, а не можеш.