Тепер же… Кожного весняного вечора він виходить в садок біля лікарні і стоїть там довгими годинами. Соловей б'є піснею по не відчутній раніше струні в душі. Прокіп Гордійович навіть не знав, що вона в нього є, та струна, не знав, що має такий скарб. І як не дивуватися цій пташці? Сіренькій, непримітній. Схожій на маленьку, як ми її звемо, звичайну людину. Звідки видобуває такі звуки! Що кличе її? Певно ж, кличе щось велике, всесильне, красиве. Могла ж дрімати десь у кущах або набивати живіт всілякими комашками та черв'яками. Як деякі… птахи… І люди. А вона — співає. Але лишилося в ньому щось і від того, колишнього, Холода; мабуть, поклали на душу карб і всі злигодні дитячого та воєнного життя, бо був у глибині її ще й трішки скептиком.

Ось уже дорога береться під гору. Професор пішов не навпрошки, а звивистим, далеким узвозом. Тут місто і село сплелися в міцні обійми. Тихі садки, хатки під бляшаними покрівлями, і навіть буслове гніздо на старому колесі на осокорі. Тільки вже колесо не з воза, — автомобільне, і заводські гудки врівень з ним, і пальці телеантен. Може, тому професору найбільше й подобається це місце. І діти тут бавляться на вулиці, як у селі. Ось вони обліпили колоду, неначе горобенята з гнізда, зазирають через паркан. Він високий, і ворота оббиті бляхою. Неначе фортеця. Мабуть, нечасто туди заходять люди. Що ж там побачили діти? Он вони відбігли… Цікаво.

Холод теж ступив на колоду, вхопився за верхні дошки паркана. І враз… Гаряче, боляче оперезало щось його по руках. З несподіванки він ледве не впав навзнаки, стрибнув на землю, і тільки поминувши два чи три двори, зупинився. Аж тоді оглянувся. За парканом капловушилася стара заяча шапка, блищали злі очиці.

— Я покажу, де вони спіють. Я покажу, — шамотів старечий голос.

Прокіп Гордійович поглянув на руки, на яких вже понабігали червоненькі пухирці, і зрозумів усе — кропива. «Став жертвою чужого зазіхання на приватну власність».

Хлопчики реготали, аж по землі повзали…

Прокіп Гордійович поправив капелюха, нахмурив грізно брови, та враз не витримав, засміявся й собі.

Регіт позад нього не вщухав, доки він не завернув за дальній ріг вулиці. Хлопчаки забавлялись безплатним атракціоном.

Ось вже й кінець узвозу. Холод зупинився, щоб віддихатись. Звідси видно все місто. Щедро залите сонцем, закучерявлене садами, воно ніби дихає одними велетенськими грудьми. Десь поза твоєю волею думка розкрилюється, лине над ним. І здається, що розкинь руки, відштовхнись, то й сам легко перелетиш аж ген на золоту софіївську баню.

Поруч з цим, на якому стоїть він, ще горб. Кажуть, з того горба завойовники дивились на Київ, перш ніж грабувати місто. Звідти вони кидали погрози, бойові поклики до свого війська. Щоправда, Київ знає й інших войовників, тих, які вповзали тихо, мов чума. Ці зазіхали на більші скарби, намагалися пограбувати мову, пісню, дитячу колиску.

Горби одвічні… Й скарби ці одвічні… Прокопу Гордійовичу здається, що й він одвіку ходить по цих горбах, що він ще не звершив того, що судилося йому, судилося його люду.

Професор на хвилину зайшов до себе і, запитавши чергового лікаря, чи нічого не трапилося, піднявся на поверх вище. Олександр Кіндратович був уже в операційній. Треба було спочатку поговорити з ним, але чи варт турбувати його. Оці останні хвилини перед операцією… В житті людини вони важать найбільше. Останні хвилини перед битвою, останні хвилини перед стартом, останні хвилини перед пуском гідростанції. Холод завжди волів побути в ці хвилини на самоті. Ще раз обдумати план операції, пригадати подібні випадки. Зібрати, зсотати в одне увагу, волю. І отак перед кожною операцією. Комусь, може, це й дивно? Він і сам заздрив тим, для кого операція — просто чергова година праці…

Підкликавши завідуючого, пішли по відділенню. Той ішов попереду, завбачливо відчиняв дпері; високий, худий, він гнувся, немов лозина під вітром. Холод аж осміхнувся в думці. Адже пам'ятав, як стримано вітався той раніше. Отаку, подумав, має силу в людській уяві посада. Кілька слів перед прізвищем, табличка на дверях здатні знести людину до хмар або втопити в багнюку.

Відправний пункт ревізійної подорожі, як і звичайно, — прийомне відділення. Саме там розпочинається боротьба. Боротьба в серці людини. Люта, нещадна. Там чатують на хворого двоє: Віра і Зневіра. «Не наш», — карбує, як присуд, слова Зневіра. «Наш, паш, ми швидко вилікуємо його», — рішуче відповідає Віра. Хворий одразу бачить, хто з них дужчий. І вже з тією вирушає в мандри.

Холод, не вибираючи, взяв з стосика історію хвороби. Першу, яка трапила. Звичайно, це лише папірець. Але це й дисертація, по якій видно, на що здатний дисертант, це повість людського життя, а від того, як її поведено від перших сторінок, важить і те, як скінчиться вона. Приймаючи на роботу лікаря. Холод обов'язково, ніби так, випадково, мовляв, — усі зараз зайняті, — дає заповнити історію хвороби. Ця повість — часто трагічна — ніким не прочитана. Підпишуть її внизу автори — лікарі, здадуть у архів. Лежатиме вона в архіві довгих двадцять п'ять років, забута, нікому не потрібна. А десь там, у житті, ще довго блукатиме по хаті пам'ять про людину, людина говоритиме, сідатиме за робочий стіл, пеститиме по голівці своїх дітей.

Розпочавши цю повість, лікар мусить віддати її героєві своє серце, щоб ця повість не мала трагічного кінця.

…«Ніс. З правої ніздрі — кровотеча. Ліва ніздря… Колись була травма носа… Вже зроблено припікання азотнокислим сріблом…»

Професор читав, хотів уявити людину й не міг. Мабуть, від того прокинулось колюче невдоволення, потирав долонею підборіддя, глухо покашлював. За спиною, затамувавши подих, стояв помічник чергового хірурга, молодий хлопець з чепурним обличчям. Прокіп Гордійович підвівся з стільця.

— Перший діагноз мусить ставити черговий хірург. І, до речі, хворий — це не тільки ніс. Це — людина. В яку палату його покладено? В сьому? Ходімо.

В сьомій палаті, окрім цього хворого, ще четверо. Двоє з них — вже третій день. І ще жодного не навідав лікар, який має лікувати хворого далі.

— Чому? — Холод запитав уже за дверима. Завідуючий відділенням дивився на нього запобігливими, втомленими очима.

— Збираємо аналізи…

— Але ви полишили людей наодинці з своїми страхами і болями. Ви віддали їх хворобам.

Професор ішов по відділенню, і невдоволення росло. В палатах зустрічали його глухота, в'ялість і втома. Всілякі недогляди, дрібниці. Але він знав, скільки вони важать. Дерево, яке не в змозі розхитати найбільша буря, легко відточує шашіль. «Дуже вже вони користають Сашкову доброту. Сашкові треба на якийсь час покласти скальпеля і взяти батіг».

— А що це? — зупинився навпроти темного кутка, вказав на величезну картонну паку.

— Апарат. Цей, як його… Бюлау, основного обміну. Розпакували, покрутили і… — завідуючий зробив рух, ніби вкладав пакунка.

Холод не розпитував, чого Бюлау тут. Апарат цей — надзвичайно дорогий, але й вельми складний. Професор пригадав, як морокував над його освоєнням. Клопотався з місяць.

Він іщов далі, але думка його ще довго лишалася там, біля апарата.

Допіру він зіткнувся лице в лице з найбільшим лихом сучасної медицини. Всього людства. Оце його справжній глухий кут. Засоби протилюдські ростуть в кілька разів швидше, ніж ті, що служать людям. Житній колосок проростає, як проростав двадцять віків тому. Щоправда, він посів з своїми братами більші площі, але сила, яка його спопеляє, сучасна руйнівна сила зростає день від дня в сотні, в тисячі разів.

Людина сьогодні натискає своєю могутньою рукою на важелі і кнопки приладів, що керують найскладнішими апаратами за тисячі кілометрів, але воднораз вона дуже часто не має на кисневім балоні в лікарні звичайного штуцера, котрими регулюють подачу повітря продавці газова — ної води на вулицях. Холод пригадує, як йому довелося на лікарняній койці вмовляти одного з директорів заводів, щоб поставили в його відділенні штуцери. В цьому глухому куті в медицині є й своє найтемніше місце. Лікарі не в спромозі оволодіти тим, що є. Приспів час внести зміни і в навчальний процес, їх треба вчити практичної фізики, механіки, основ конструювання. Але їхня професія й так