Щоправда, хлопці не сміялися. Навпаки, ескулапували яосереджено й сердито. Очевидячки, рятували хвору від отруєння. Мали перед себе всі його симптоми. Найтяжчу форму. Бабуся навіть не ковтала барієвої лікарняної кашки, котрою хотіли нагодувати її. Вона відбивалася руками й ногами, заплювала кашею ескулапів з голів до ніг. Мурмотіла, трусила головою, виривалася, але дужий практикант, який стояв спиною до Холода, тримав її міцно.

Холоду довелося покинути засідку. Він підійшов до бабусі, відсторонив того, котрий годував її кашею, і, коротко наказавши другому «тримай», взяв бабусю за щелепу. Дужий поштовх — бабуся закрила рот. Хвилину сиділа нерухомо, жувала білими, поморщеними губами. Відтак підхопилася, блиснула очима і, скрутивши дулю спочатку одному практиканту, потім другому, схопила з тапчана плисового теплого піджака та хустку, подалася мерщій за двері. Практиканти ошелешено дивилися їй вслід. Холод сміявся, аж сльози набігли йому на очі.

— А ми… Та як же… — врешті здобувся на мову той, що з чашкою, — привезли її, кажуть, пила щось. А тоді — оце… І їжа не проходить.

— Добре, йдіть, — витер кулаками очі Прокіп Гордійович. — Вважайте, що відбулося зцілення.

Тепер він одягався, вже не ховаючись від чергового. Той допоміг йому підв'язати бороду, червоною фарбою розмалював щоки і носа.

— А знаєте, без вас тут нова комісія… — притишеним, змовницьким голосом мовив він, але Прокіп Гордійович приклав до губів пальця, похитав головою. І той зрозумів. Нехай старому рокові лишається погана новина.

Обережно, щоб не обірвати бороду та вусів, Прокіп Гордійович почепив через плече на широкій брезентовій шлеї мішок з цукерками та іграшками, взяв до рук великого, сукуватого ціпка. Поважно відкашлявся:

За морями, за горами,

За дрімучими лісами…

— Е, годилося б для Діда Мороза чарку. Ну, та нехай вже тоді. Відімкніть, будь ласка, двері.

Сходи за дверима вели в ліве крило, на другий поверх, до палат, де лежали найменші пацієнти.

Сміялися на вулицях дівчата — йшла весна. Ступала по місту м'якими лапами тополиних котиків, спадала згори голубиним туркотінням, стрибала по стінах сонячними зайчиками. Вона снилася міським жителям ночами. Кожному різно. Євгенові — футбольною афішею. Холодові — оксамитовим плесом на зарічку, Лілі — пучечком фіалок у руках селянки на розі вулиці, малому Костикові — солодкою паличкою морозива в срібній обгортці. Шахові — недоора — ною глевкою нивою.

Олександрові Кіндратовичу вона снилася тишею й відпочинком. Ця зима обкрутила його, немов сніп у барабані. Він почував себе, неначе після важкої виснажливої хвороби. Ледве дочекався перших теплих днів. Зараз його страшив навіть санаторний режим. Та й хіба санаторій не та сама лікарня? Не ті халати? В село! В далеке, миле, тихе село. Забере Костика, і — гайда. Навперейми весні.

Та вона обігнала його. Село вже тонуло в зелених шумах. Олександр Кіндратович безмрійно блукав полями, левадами, лісами. І дивувався, що зустрів її таки. Ох, як же довго не був тут! Приїздив востаннє чотири роки тому. І то восени. Посаджені тоді топольки вже піднялися, зрівнялися верхівками з шкільним дахом.

Він і сам не розумів, що таке сталося. Чому йому захотілося голубливої тиші. Чому його поманило село? Радів, що озвалася струна, яка єднала його з цим усім. З весною, з селом. Вона тонюсінька — тонюсінька, але ж є! І досить йому торкнутися її, як вона забринить згадкою.

…Ниже в берегах синє намисто, рахує чужі роки зозуля. І йому пригадується, як десь отут стояв він босоногим семикласником з русокосою Наталочкою, з завмиранням серця лічив подаровані зозулею роки. Вони ділили їх наспіл — адже в них усе мало бути спільним. Примхливо вступила в потічок вербичка. Вони забредали на середину, на самий бистрець, міряли місткість своїх долонь.

Зозуля вмовкла, і одразу ж, мовби тільки й чекала на те, дико, неначе кішка, закричала іволга. «На дощ!» — пригадав радісно. Йому здалося, ніби він навіть ловить аромат тих колишніх, далеких днів, нестямний запах минулих весен.

Село дитинства. Ти таки міцно приросло до душі. Стежкою до школи, осокором під хатою, вулицею, якою ходила «вона». Ось тут, на розі, прибив він цвяшками Наталоччине фото, видовбавши ножем зрадливі очі. Бо почала вона ходити з Грицем, його товаришем. «Чи шкодувала потім? Пізніше? Мабуть. Розповідала подругам, хто добивався її кохання».

Йому самому чогось шкода. Це, певне, весна нагадала йому все те. Наморений, спопнешш приємної втоми, повертався з своїх мандрів додому.

Сьогодні він втомився найдужче. Ледве добрів до хатії. Мати вже чекала на нього. Сиділа на призьбі, перебирала в підрешітку квасолю. Вона в нього маленька — маленька, сухенька і проворна. В дворі у неї чіісто, хата заметена, побілена знадвору. Хата — під бляху, але стара, ветха. Мабуть, найстаріша на всьому кутку. За хатою маленький палісадничок. Ті ж таки півники й сережки. А ще лаплаха. Вона зацвіте восени. Пишно і сумовито. Лаплахи цвітуть під хатою з давніх — давен. Либонь, переживуть і її, і його.

В кожен приїзд він каже матері, щоб переїздила до нього на дачу або на київську квартиру. А мати відмовляється, як ось зараз:

— Не вмію я ані ступить по — городському, ані слова сказать. Доживу вже віку тут. З ким дівувала, з ким одну ниву жала.

— З ким вже вам тут жити, — сказав він. Але, збагнувши власну нетактовність, перевів розмову на інше. Розпитував про колгосп, про сусідів. Мати в колгоспі вже не працювала й не знала майже нічого про колгоспні справи, а про сусідів розповіла. Він і сам ще пам'ятав їх. Диво — прожив у місті більше половини життя, десять років на одній і тій квартирі, і знає лише двох своїх сусідів. А покажи йому будь — яку з двадцяти шести хат на кутку, і він спише словесне біографію всіх її жителів. Звичайно, довоєнних років. Бо потім… Так, про декого він чув. Про дядька Тимоша, про тітку Палажку. А от, скажімо, про діда Ічки. Ото його хата. Дід Ічки—індус. Коли дивувався чому — небудь, говорив «іч — ки» — ич який. З того одержав і своє прізвисько. Одмолоду лишився дівичем. Більше за все шанував тишу і спокій. Двадцятий вік гримкотів широким трактом, а він брався своїм череватим гнідком глухими путівцями. Не хотів дід знати світової суєти, блукання по проміжних інстанціях, зі всіма своїми сумнівами звертався просто до бога. Теренкур його було проміряно з дитинства: хата, хлів, поле, хата.

Олександр Кіндратович вловив себе на тому, що думає якось незвично — здивувався. Звідки це? І враз холодна іскра — «Прокіп». «Він». Вони останнім часом дуже багато говорили про село. Про життя…

Олександр Кіндратович мерзлякувато потис плечима, потер чоло.

— Дід тупає? — кияув погляд у кінець садка, де з‑за густої колючої груші виглядав довгий, чорний димар.

— Помер торік. На паску.

Погляд вже не зупиняється, переступає через сусідський тинок.

Сахии. Коли він ішов повз їхній двір до школи, з‑за Сахнового тину летіло на нього шість грудок. Двоє старших грудок не кидали, тільки під'юджували, і одне ще не докидало. Але траплялося, всі дев'ятеро дряпалися через тин, втікали на територію ворожої держави. В дворі ляскав батіг і хрипкий бас виполохував з — під стріх горобців:

«Жінко, відчиняй вор — р-ота, р — р-розпрягай коня». А потім, від якогось дня, він тільки гукав перше — «відчиняй ворота», коня Сахно пропив разом з возом і збруєю.

— Четверо з війни не вернулося, — скрушно зітхнула мати, — одного громом убило. А ті роз'їхалися. Найменша при матері. Прийняла приймака. Дівчинку оце вже в школу посилатимуть.

Галя Баскова. Співуча, гарна дівка, до котрої женихалися на кутку всі парубки. Сирота. Жила з меншим братом. Брат закінчив інженерний інститут. Вона вийшла заміж, і чоловік не повернувся з війни. Здається, має двоє дітей.

— … Обоє байстрята. У війну нагуляла. Одна діг'очка в Чернігові на клінкерному, друга десь на цілині.

Німчики.