— Роботи, — підказав Євген.

— Еге ж, роботи. А скажіть мені, а ті роботи п'ють горілку чи ні?

— Поки що ні, — посміхнувся Євген. — Хіба не вистачає?

— Ні. А тільки чого горілка погіршала?

— Рецептура не та, або вхідний продукт…

— Хіба… Забули що?

— А чого, як ви гадаєте? — запитав Холод. Він знав, що за Шаховими словами щось ховається, але поки що не міг відгадати що.

— Ну… На горілці важче… Я на чомусь іншому. От, скажімо, на кожусі. Шив мені колись на селі кравець. Після того він щодня зустрічався з ним, з моїм кожухом. Здоровкався, випитував мовчки: «Ну, як, не розшиваєшся? Не жмеш під руками? Не ріжеш? Добре. А ковнір чого ззаду відстовбурчився? Рахуба! Треба хоч цього, що зараз, ушити до ладу».

Холод весело сміявся на ту розповідь. Своїм прикладом Шах обійняв усю стандартизацію життя. В Шаховій голові заховано в десять разів більше, ніж написано на простакуватім обличчі.

В легкій жартівливій бесіді непомітно сплинув час. Старенький годинник на стіні прохрипів десяту годину, коли Холод став збиратись додому. Євген ще раніше пішов до своєї комірчини. Попрощавшись з Шахом, Холод постукав у двері.

— Мазур, — покликав він. І коли той прочинив двері: — Переступіть поріг, а то посваримось. Я ось що хотів вам сказати. Завтра виходьте на роботу. В наше, друге відділення. З директором лікарні я поговорю сам.

— Може, ви думаєте, що я облишу свої досліди?

— Тоді б я помилився в вас.

Прохолодна осіння ніч наслала студений ранок. Холод ішов, сховавши руки глибоко до кишень плаща, мерзлякувато зсутуливши плечі. Довкола Прокопа Гордійовича — живий вир. З кошиками, клунками, сітками поспішали на базар люди. Але вони не заважали йому думати. І мідний передзвін прибитого морозом листя над головою, і гудіння перемерзлих за ніч стовпів теж не відлякували його думок. Гамір будив у ньому думку, мов водопад луну в горах. Йому взагалі найліпше думалось у ході, а працювалося в свята, в неділі. Коли на вулиці — гомін, коли за стіною — музика. Може, це був виклик? Мабуть, так. Виклик собі.

Десь ойкнула сирена, страх струснув вулицю. Той звук пробудив і його, повернув думки до сьогоднішнього дня, до роботи. Він саме порівнявся з ворітьми базару. І тут зупинився. Так, ще сьогодні ранком нагадував собі — не забути зайти сюди. Вчора ввечері востаннє оглянув Ігорь‑ка. Сьогодні хлопчик має виписатись. «Прижилося паця. До кабінету, як у власну кімнату». Але професорові чомусь сумно.

Він ходив по базару, шукав міцних, червонобоких яблук. Таких, щоб хрумтіли, щоб бризкали соком, щоб пахли п'янко — п'янко. Щоб… запам'яталися. Здається, оце вони.

— Що коштують ваші яблука?

Недоказане питання вмерло на губах. Прокіп Гордійович дивився на продавця, і в його очах загорівся неспокій. Дядько стояв, обіпершись животом на базарняний стіл, важким поглядом дивився поперед себе. Обличчя його — немов розрізане яблуко, на цій неприродній блідості, неначе причеплені, — вуса. Лівою рукою тримався за груди.

Холод перегнувся, взяв продавця за руку. Той кліпнув повіками, в його очах ледь засвітилось здивування.

— Ви… що це? Я зараз… на ваги…

— Сім, вісім, дев'ять… — рахував у думці Прокіп Гордійович. — Чоловіче, чому це ви виїхали на базар?

— Жінка казала — не їдь, — видавив дядько винувату посмішку. — А я думав — пройде. Завсігди минало. Коли б сісти… Може б, і ниньки…

— Вам треба до лікарні. І — не гаючись.

Прокіп Гордійович, вже не запитуючи згоди, зсипав у мішок яблука, покликавши покупця, котрий саме підійшов до сусіднього столика.

— Допоможіть занести в камеру схорони яблука і здати ваги. Людина захворіла.

Дядько ледве заперечував, — було видно, що йому байдуже все.

За хвилину Прокіп Гордійович вів його під руку до зупинки таксі.

— Маєте клопіт… Даремно ви, — шелестів хворий. — Вже мені не бришкати… Я це знав. Жінці не казав… Щоб не лякати. Минулого літа я в себе в районі лежав. Три місяці. Кажуть, один тільки у Києві прохвесор вміє такі операції… Та й то коли як випаде.

— А я вас і веду до того професора, — сказав Прокіп Гордійович.

Приїхавши в лікарню, він припоручив хворого лікарям з прийомного відділення, а сам пішов нагору. Хотів тільки роздягтися, віддати необхідні розпорядження і вернутися назад.

Але повернутися довелось не скоро.

Біля дверей кабінету його зустрів помічник завідуючого, найстаріший у відділенні, глухуватий лікар, прошепотів на саме вухо, але так, що чули й на сходах:

— У нас комісія. Вас чекають.

Завідуюча відділенням Варвара Іванівна сиділа перед головою комісії, на всю свою силу вдавала байдужість. Але тільки вдавала. Відчувала, як всю її пронизують невидимі струми, печуть, висотують сили. Подумала, що, мабуть, отак почувають себе люди на отім страшнім електричнім стільці. Ой, ліпше вже, коли б під нею був отой стілець. Вона б сама ввімкнула струм. Одна мить — і кінець мукам.

— Хочемо знати вашу думку про професора Холода. Який він?..

Вона вже не чула, що допитували далі.

«Який він?.. Який він?..»

Коли б ви знали, який він… Коли б ви знали, як шалено, гаряче кохає його. Кохає багато літ. Ох, як це тяжко — любити в безнадії. Коли б хоч раз глянув на неї так, як просить її серце. Один—єдиний раз… Нехай би стиснув, щоб вона криком ввійшла в його душу. Жила в ньому смутком, журною мелодією, спогадом, біллю.

А він…

Ні, він лихий. Жорстокий. Адже знає, що тримає в руках чуже серце. Ласкавий зі всіма і холодний з нею. Він для всіх, тільки не для неї.

То нехай же… Нехай і йому від неї мука. Нехай спізнає хоч краплю того, що спізнала вона.

— Так, я мушу розказати правду.

Говорила, обпікалася власними словами. Жаль звивався на серці, страх рвав душу. Розуміла, що топить дорогу людину, що вже втрачає її до кінця, їй було гидко себе, було страшно.

— …Нещодавно покрив самостріла. Так, так, не дивуйте — самостріла. Чи саморуба. До нас приходять і такі. Він не встиг за відпустку перебудувати хату, а щоб виписатись на бюлетень — відрубав собі пальця. Кінчика, останню фалангу… Почалося нагноєння… Холод три дні тримав його в лікарні, а тоді відправив на завод, на роботу. Але нічого не написав туди. І в історії хвороби записав — випадкове поранення. Перевірте самі. Професор взагалі самоуправствує. Приймає людей, які йому до вподоби. Приводить їх навіть з вулиці. Он і сьогодні привів якогось дядька. Земляка, мабуть, або родича. Без документів, без довідок… Він ні з ким не рахується… Він… Камінна, егоїстична людина, здатна… здатна…

Варвара Іванівна заплакала. Члени комісії похитували головами, переглядалися. Отак стероризувати людину, досвідченого, спокійного лікаря! Довести, щоб виплакувала правду, мов безпомічне дівча!

Тяжко проростає дерево на новім грунті. Та ще коли має мілке коріння, незвичне пробивати камінні товщі, та ще коли вітри розхитують стовбур. Гаразд, якщо стає для коріння простору, а поруч цього дерева брунькуються інші, напинають вітри в свої крони.

Люди — не дерева, мусять самі зчіплюватись кронами.

У бригаді в Кузьми Сидоровича двадцять вісім чоловік. Працюють вони в чотири зміни. Весь заробіток приносять в одному кашкеті, ділять на двадцять вісім часток. Ніхто тут ні за ким не наглядає, не відмірює шнурками і тоннами чужої роботи. Ті метри і тонни на всіх. Але хіба зважиться хтось сісти сам на перепочинок — перекласти частку своєї ваги на інші плечі? Хіба піде, не підготувавши місце до праці своєму товаришеві, котрий завтра чи позавтра готуватиме місце йому? Май душу черствішу за кварцовий пласт, і її пробуравить совість. Колись незрозумілий, казенний, як видавалось Олегові, лозунг колективної праці відчутно постукав йому в серце. Може, то з прохання Кузьми Сидоровича, а може, й самі, але в перші дні хлопці намагалися відтиснути Олега до легшої роботи. Його і Андрія. Та обоє воліли б за ліпше розсипатись порохом, ніж погодитись на таке.